“Невыносимо тяжело заниматься одной тем, что раньше делали вдвоем”: истории предпринимательниц, чьи любимые погибли на фронте
"Не знаю, що зі мною буде після повернення тіла". Дружина Олексія Рубцова з позивним "Солдат"
Ірина вирвала свого коханого з рук війни. Познайомилась із Льошою Рубцовим близько восьми років тому на волонтерському підґрунті. Дівчина займалась власною справою — швейним бізнесом та разом із подругою ходила в госпіталі, де для поранених створювала одяг. Одного дня допомога захисникам звела її з "одним з очільників хуліганських кіл". Олексій Рубцов був ультрасом київського "Динамо".
"Льоша чимось запам'ятовувався. Від нього йшло відчуття сили, впевненості, чоловічої енергії", — згадує Ірина.
З 2015 року Рубцов воював у "Азові". На тлі бойових дій розвивались відносини пари, невдовзі народився син Мирослав.
"Якби у нас не народився син і я не сказала, що не збираюсь ростити його одна, він би так і служив далі", — говорить Ірина. Чоловік повернувся до родини, за що пізніше подякував дружині, бо на фронті було складно — захисники недоїдали, недосипали, постійно мерзнули та хворіли. А тут Олексій опинився вдома — з коханою та новонародженим сином. Поки дружина була в декреті, чоловік взяв на себе обов'язки директора швейного підприємства.
Компанія Рубцових розгорнулась у Калиті на Київщині. Це містечко, де колись була велика швейна фабрика, на якій закрійницею працювала мама Ірини. Потім підприємство закрилось, але багато швачок не могли перебратись у столицю, щоб знайти собі роботу там. Так з'явилася ідея відкрити нове підприємство просто в Калиті.
Невеличке підприємство відшивало трикотажні худі, футболки та інший одяг. Коли Олексій став його директором, то був відповідальним за все: зустрічався з клієнтами, стежив за замовленнями. А Ірина в декреті допомагала контролювати всі процеси.
"У Льоші дуже добре виходило виконувати свої обов'язки, але за стільки років він не навчився відрізняти типи швейних машинок. Казав, що це не для нього", — посміхається Ірина Рубцова.
Через три роки після народження Мирослава у родині Рубцових з'явилась донечка Поліна. Бізнес родини потроху розвивався – на місяць відшивали близько 2 – 2,5 тисячі одежин. А напередодні Дня Збройних Сил України 2021-го Олексій Рубцов разом зі знайомими волонтерами запустив лінійку одягу, яка так і називалась – ЗСУ ("Залізна Сила України"). Тоді всі зібрані гроші за продані речі пішли на допомогу бійцям.
Напередодні 24 лютого подружжя Рубцових багато говорило про повномасштабну війну. Ірина вірила, що обійдеться, але Льоша переконував — росія наступатиме. Вранці у той четвер родина прокинулась від вибухів. "Почалось", — сказав чоловік дружині. На початку березня він вивіз рідних із Київщини, а сам повернувся у військо.
Олексій Рубцов воював у Стоянці, Бучі, Ірпені, а потім, коли окупанти покинули Київщину, вже був Ізюм. Чоловік служив у "Карпатській січі", потім оформився в 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців командиром взводу розвідки.
"Пізніше переводився до нового батальйону «Азову», але щось пішло не так із документами, тому він опинився у 58 окремій мотопіхотній бригаді, у якій пробув всього 12 днів", — згадує дружина бійця.
Олексій виконував свої обов'язки розвідника в сірій зоні. На тих землях часто не бувало зв'язку. Востаннє повідомлення від чоловіка Ірина отримала 14 вересня. У ньому Олексій писав, що їде працювати. Це був Бахмутський напрямок.
"Раніше хоч раз на добу чоловік знаходив можливість відправити повідомлення, а тут взагалі нічого. Я написала друзям з «Азову», бо у 58 бригади він нікого не знав. Ті сказали, що все добре, Льоша живий. У сина якраз у ті дні був день народження — виповнилось 6 років, але я розуміла, що Льоша фізично не міг привітати Мирослава. У неділю десь об 11:30 мене набрав чужий номер, чоловік по той бік слухавки сказав, що із моїм чоловіком все добре і він через кілька днів має вийти із сірої зони".
Але вже в понеділок Ірині Рубцовій подзвонили й сказали, що її коханий загинув на завданні. Пізніше звістку підтвердив друг Олексія.
Як стало відомо пізніше, напередодні недільного бою Рубцов отримав поранення, у суботу його мали замінити, але він відмовився від цієї можливості. Сказав, що є найдосвідченішим серед побратимів. А вже в неділю йому разом із побратимами не вдалось втримати позицію. Тіло Олексія Рубцова так і залишилось десь на тих землях… Нині це глибоко окупована територія.
"Це дуже дивна ситуація та стан. З одного боку — все, його немає. З іншого — у нас не було поховань, тобто немає фінальної крапки та відчуття втрати. Спочатку всі боялись мені дзвонити та приїздити. А потім говорили: «Ти так гарно тримаєшся». Психологиня пояснила, що у мене відкладене горювання", — розповідає Ірина Рубцова.
Вперше Ірину "накрило", коли вона отримала звістку про загибель Льоші. Потім трохи повернулась до тями, хоча постійно з'являлись думки, що чоловік десь воює, з ним просто немає зв'язку. "Ні, він не загинув, а просто зайнятий на фронті".
Волонтери та знайомі просили Ірину не розголошувати інформацію про смерть чоловіка, так, мовляв, було б простіше отримати його тіло на обміні.
"Щоб замінили Льошу 1 на 1. Як було з Ромою Ратушним: коли вороги дізнались, хто він такий, вже міняли тіло на 10 живих. По факту в нашій історії мовчання ні на що не вплинуло. Російські телеграм-канали викладали прапор, який з собою носив Льоша, він з підписами товаришів азовців, фото мого чоловіка. Але чомусь писали, що знищили ССО «Азов»…" — згадує Ірина.
Вдруге Ірину Рубцову "накрило", коли в листопаді в українських ЗМІ таки опублікували інформацію про загибель її чоловіка. Багато знайомих почали писати жінці, щоб висловити свої співчуття.
"Але найбільше вибило з колії самознищення акаунту в телеграмі. Весь час після загибелі я відправляла чоловіку повідомлення. Пишу — вони відправляються. Одна галочка висить під дописом, не дві. Але було відчуття, що їх хтось почитає… А потім акаунт чоловіка самознищився. СМС вже просто не доставляється. Це наче втратити останню можливість зв'язатись із рідним".
Усі справи по бізнесу Ірина взяла на себе. Говорить, що нестерпно важко займатись однією тим, що раніше робили вдвох. Фізично на всі задачі не вистачає сил, ще є двох дітей слід виховувати. Але з веденням дуже сильно бізнесу допомагають рідні та досвідчені швачки.
У грудні 2022-го на підприємстві відшили другу серію "Залізної Сили Україні". За патріотичні худі вдалось отримати понад 150 тисяч гривень, ці гроші пішли на купівлю пікапа для військових.
Ірина говорить, що у родини зараз найперше завдання — повернути тіло Льоші. Чоловік багато разів говорив, що хоче бути кремованим. А тепер дружина наче не виконала його прохання — він залишається лежати у землях Донбасу.
"Не знаю, що зі мною буде після повернення тіла… Я спочатку не плакала зовсім. Потім з третього місяця, коли минуло багато часу після втрати, зрозуміла, що так сильно не вистачає тактильних відчуттів. Не можеш доторкнутись до коханого, обійняти. Мене рятує те, що я бігаю", — говорить Ірина Рубцова.
Раніше Олексій Рубцов відібрався у Invictus Games, мав бігти марафон у Лондоні. Але його перенесли на 23 квітня 2023 року. Коли чоловік загинув, команда змагання запропонувала Ірині пробігти марафон за коханого. Жінка потроху готується:
"Тепер не знаю, яким чином, але маю його пробігти. Я тренуюсь уже. Усі кажуть: «Іро, це твій порятунок». Фізика допоможе привести мозок у порядок".
І Ірина продовжує бігти.
"Будь сильною, що б не сталося". Кохана Віталія Трухана з позивним "Біцуха"
Марина Боднар познайомились із Віталієм Труханом у Маріуполі у 2019-ому. Дівчина працювала в "Епіцентрі", а чоловік був військовим. Ще студентом Віталій "втік" на війну з університету, служив у батальйоні "Чернігів" та в "Азові". Майбутнє життя так і пов'язав із захистом України. Напередодні 24 лютого Віталій був головним сержантом Військової школи імені Коновальця.
Марина ж, працюючи в "Епіцентрі", багато заглядалась на свічки, які стояли на полицях крамниці. Дівчина, захопившись цими виробами, потроху почала створювати вдома власні. Але друзі говорили, що це не серйозне заняття, тому дівчина кинула свічковаріння. До нього повернулась лише через кілька років, коли вже була в декреті — у Віталія та Марини народилось двоє синів — Матвій та Геннадій.
"Мені потрібно було перемикатись. Віталік спитав, чим би я хотіла займатись додатково. Я відповіла про своє минуле захоплення — коханий підтримав. Спочатку я виготовляла свічки у вигляді солодких десертів. Перші вироби перевірила на друзях — подарувала їм по кілька штучок. Ввечері вони сказали, що хотіли свічки з'їсти з чаєм, бо ті так сильно були схожі на справжнє солодке. І тоді я зрозуміла, що вийшло все так, як я задумувала", — розповідає Марина.
Дівчина надихалась виробами, які створюють у Європі та інших країнах, до задумів обов'язково додавала щось своє. Віталій пишався своєю коханою — обов'язково брав нові свічки на роботу.
"У мене були силуети жінки та чоловіка, жіночий він завжди брав із собою", — говорить Марина Боднар.
Напередодні 24 лютого Марина активно взялася за свою справу: просувала сторінку через таргетовану рекламу, готувалась до участі у виставках, куди дівчину запросили з її виробами, приймала передзамовлення свічок на 8 березня, а на пошті вже чекали матеріали для їхнього створення. Деякі так і не вдалось забрати, інші згоріли в оселі в Маріуполі.
21 лютого Віталій відправив Марину із двома дітьми до своїх батьків у Чернігів. Дівчина питала коханого, чи буде загроза з боку росії, він відповідав: "Вони 8 років не йдуть. А якщо підуть, ми готові їх зустрічати". 23 лютого Марина писала Віталію, що хоче повернутись додому. Але той попросив почекати хоча б до 25 числа. росія все ж пішла в наступ. Вранці 24 лютого дівчина написала: "Віталік, все почалось?". "Все нормально, лягай спати", — відповів Трухан.
Віталій спонукав рідних виїхати з Чернігова в перших числах березня. Бо в місті було все небезпечніше. Пара спілкувалась, поки 7 березня не зник зв'язок. Тиждень Марина не спала до трьох ночі, щоб тільки дочекатись повідомлення від коханого. Але одного дня таки заснула, і в ті моменти якраз зміг вийти на зв'язок Віталій. Він писав, що все добре та під контролем. Попросив дівчину не розганяти паніку, сказав, що обов'язково повернеться. "Будь сильною, що б не сталося".
18 березня Марина Боднар дізналась, що її чоловіка не стало на світанку 12 березня. Він загинув у бою на Донеччині. Тіло чоловіка не змогли повернути рідним. "Батьки здали ДНК, мама двічі, батько один раз. Але аналіз досі не збігся, ми його очікуємо…"
Коли Марина потроху оговталась, то довго міркувала над тим, що робити з виробництвом свічок. Дівчина хотіла продовжувати, але був страх, що, почавши, вона ще раз втратить усе. Та завдяки рідним потроху повернулась до роботи. Майстриня вирішила, що свої роботи присвячуватиме загиблому Віталіку.
"Я зробила ребрендинг на честь Віталіка. По кольорах обрала бірюзу з білим. Вони нагадують мені море. Щодо назви довго думала… Постійно щось крутилось, але ж не назву виробництво «Біцуха», «Труха» чи просто «Віталій». Разом із дизайнеркою підбирали варіанти з латині. Одного разу вона мені каже: «Vitalius» значить «життєважливий», підходить тобі таке?" — згадує Марина Боднар. "Підходить", — подумала тоді.
В асортименті крамниці "Vitalius" є однойменна свічка та вироби, присвячені азовцям. 200 грн з кожної такої проданої свічки йде на бокси для повернених із полону захисників "Нарешті ти вдома".
Переглянути цей допис в Instagram
"Намагаємось розширяти виробництво, нещодавно розробили аромодифузори. Думаємо про благодійні майстер-класи для діток, які постраждали від війни. Головний план на майбутнє — знайти приміщення для виробництва. Щоб люди могли прийти туди та послухати всі аромати".
Нині дівчину з її захопленням та справою вже підтримують рідні та друзі. Та головна рушійна сила для дівчини — її коханий Віталій Трухан, який жодного дня не сумнівався в Марині.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
