“Многие ребята говорят, что мы возвращаем их к жизни”: как работает реабилитация военных, потерявших зрение из-за войны

Пані Олесю Перепеченко "її ветерани" кличуть Леся Миколаївна. Леся Миколаївна завжди знайде правильні слова, допоможе, скаже, як треба. За роки роботи всіх ветеранів, які потрапили до її команди на реабілітацію називає своїми, бо немає чужих військових.

Сама Олеся втратила зір ще в дитинстві. У її шість років він поступово ставав все гіршим, поки не зник остаточно. Тоді для людей з втратою зору особливо варіантів не було: або зникнути з радарів суспільства, або, попри все, рухатися вперед. Жінка обрала другий варіант і вже за декілька років закінчила навчання на тифлопедагога по роботі з незрячими, а згодом — на фізичного терапевта й ерготерапевта.

Докорінно її світогляд змінила реабілітація, на якій вона була учасницею.

"Я побачила потенціал — як можна жити. Побачила, що незрячі люди можуть працювати, навчати, бути активними. Тоді я зрозуміла, що хочу бути тренеркою", — згадує фахівчиня. Тепер вона — виконавча директорка Всеукраїнської ліги організацій осіб з інвалідністю по зору "Сучасний погляд".

У чому проблема?

Людей з погіршенням або втратою зору з початком повномасштабного вторгнення стало більше. Цифра, яка з кожним роком лише зростає, підкреслює наявні проблеми, пов'язані зі збором даних щодо осіб, які отримали інвалідність по зору, їхньою реабілітацією, працевлаштуванням тощо. Так, наприклад, ми досі не маємо статистики щодо кількості військовослужбовців, які втратили зір через війну.

Реабілітація — важлива умова для того, щоб людина з інвалідністю могла повернутися до повноцінного життя. Проте в Україні є суттєва проблема — брак кваліфікованих фахівців, які могли б супроводжувати людину на всіх етапах.

"Фахівці в лікарнях не навчені працювати з незрячими людьми. Комунікація, супровід, вміння правильно допомогти, правильно супроводжувати незрячу людину — мало хто з фахівців це може. І тут ще великий пласт роботи", — пояснює Олеся Перепеченко.

Невміння правильно і чесно комунікувати призводить до ситуацій, де людина, яка втратила зір, зневірюється у своєму майбутньому і шансах на відновлення.

"Є лікарі, які обіцяють що ось-ось почнемо лікування і ти зразу будеш бачити. Хлопці в це дуже вірять, і це десь збиває їх з певного шляху (адаптації). Лікарі бояться сказати, що все, у тебе відсутні очі. Їм чомусь хочеться, щоб хлопці самі додумалися до того, що вони не бачать. Є лікарі, які подають інформацію, плачучи. Зараз є хлопці (на реабілітації), у яких відсутні очні яблука, але вони говорять про те, що лікарі ж обіцяли, що вони скоро будуть бачити. Це захисна реакція. І дехто каже, я готовий 2-3 роки нічого не робити, лежати на дивані й «силою думки повернути собі зір». Вони втрачають свій час", — говорить Олеся.

Яке рішення?

Як ми писали раніше, чим швидше військові після поранення почнуть займатися з реабілітологами, тим ймовірніше, що це дасть певні результати. У випадку з втратою зору, чим швидше військові почнуть адаптацію, тим швидше вони зможуть почати нове життя.

Олеся Перепеченко говорить:

"У кожного процес адаптації різний. Насамперед це психологічна адаптація. Дехто починає рухатися у своєму життєвому ритмі, який був до поранення, і не може спинитися. Однак не завжди це призводить до позитиву. Дехто ховається в собі й не може це прийняти й зрозуміти. Дуже часто буває, що ми втрачаємо їх (військових з пораненнями) як особистостей, тому що людина починає вживати алкогольні напої і її дуже тяжко вирвати з цього. Усе залежить від того, хто поруч, хто тобі в той момент допомагає, чи є у тебе родина, чи ти кинутий напризволяще, чи є поруч активні волонтери, які не дають тобі впасти духом, чи є у тебе внутрішній стрижень, який допомагає не зламатися. З різних частин ліпиться первинний процес усвідомлення й адаптації до життя після втрати зору".

Громадська спілка "Сучасний погляд" з 2013 року допомагає людям з порушеннями зору, а з 2019 року заснувала проєкт "Життя після війни має тривати", у якому команда допомагає військовим, які втратили зір, повернутися до життя.

"Наша робота полягає в тому, що ми не просто беремо хлопців на реабілітацію і забуваємо. Ми починаємо з ними працювати ще з лікарень, а потім ведемо їх і надалі. Уже з багатьох шпиталів нам телефонують і кажуть, що у них є незрячі ветерани, яким ми можемо допомогти", — говорить Олеся.

Окрім реабілітаційної програми, надають також технічні засоби, наприклад, тростини для орієнтування, які не можна отримати попередньо без оформлення інвалідності, однак вони потрібні в орієнтуванні лікарнею. Команда шукає донорів, закуповує тростини та підбирає під конкретну людину.

Місією команди є не лише провести реабілітацію, а повернути людину до повноцінного життя, навчити жити в нових умовах і дати всі потрібні для цього знання. 

Як це працює?

У 2019 році громадська спілка "Сучасний погляд" провела перший реабілітаційний табір для військових у межах проєкту "Життя після війни має тривати". Олеся очолила проєкт і почала знайомство з ветеранами-учасниками програми.

"Це була моя перша зустріч з хлопцями, коли вони лише приїхали у 2019 році. І ось я їм розповідаю, як у нас тут класно, що ми будемо робити. І така тиша в приміщенні. Я не відчуваю їхніх емоцій. Мені було так страшно, руки й ноги тряслися. Ти говориш і не бачиш реакції, ставиш питання, а вони мовчать або дуже сухо відповідають", — розповідає про ті дні жінка.

Ситуація змінилася на третій день табору, коли учасники розслабилися і зрозуміли, що тут їм справді хочуть допомогти. "Був ветеран, який не дуже хотів їхати на реабілітацію. Першою його фразою було «Чого ти мене можеш навчити, дівчинко? Але ладно, заради дружини поїду». На третій день сказав мені: «Миколаївно, вибач, що я так тобі сказав. Це тільки третій день, а я бачу колосальний результат у своїй свідомості»", — згадує Олеся.

Згодом після реабілітації цей ветеран з побратимами організував громадську організацію у Бердянську, планував створити там реабілітаційний центр. На жаль, плани перервала повномасштабна війна. Фахівчиня каже, для неї важливо, щоб ветерани надалі могли ділитися своїм досвідом, ставали тими людьми, які будуть допомагати іншим військовим у регіонах і області.

"Багато хлопців кажуть, що ми повертаємо їх до життя. Хоча до життя їх повернули лікарі. Але все-таки після втрати зору, хоч їх вилікували й відпустили додому, вони говорять про те, що вони мертві. І тільки тут бачать, що можна жити", — говорить Олеся.

Втрату зору військові сприймають по-різному. Для когось процес адаптації відбувається швидко, для інших — це болючий процес усвідомлення.

"Одного разу мене покликали у лікарню до ветерана, в якого були суїцидні настрої. Лікарі не знали, що робити. Я вирішила поговорити з ним. Ти заходиш у палату і не знаєш, що тебе чекає. Але те, яких результатів він досягнув зараз — це просто супер. Я дуже пишаюся ним. Ти розумієш, щоб не гаяти час і почати процес реабілітації, хтось має з'явитися в житті цієї людини", — розповідає Олеся.

Вона говорить, багато важить підтримка. Уміння пожартувати, прийти, поговорити, допомогти — не бути байдужими. Також жінка радить сім'ям, які стикнулися з втратою зору одного з членів сім'ї, одразу шукати контакти потрібних організацій, самостійно ознайомлюватися з інформацією, читати, що наразі є в галузі, слухати думки експертів і робити кроки в напрямку відновлення. 

"Що точно не потрібно робити — це сидіти на місці. Якщо ви не знаєте, що з цим робити, шукайте людей, які знають і вміють. Завжди є певні побоювання. Людина робить перший крок, і він може бути невдалим. Як дитина, яка зробила першу спробу піти й впала. Вона може певний час не вставати", — каже Олеся.

Реабілітаційні табори можуть стати першим кроком ветерана до відновлення. У 2019 році, коли проводився перший такий табір, команда враховувала як власний досвід роботи з незрячими, так і закордонні рішення.

"Ми розуміли, що люди, які втратили зір в дитинстві або давно живуть з втратою зору і частково адаптувалися — це одні бенефіціари. Ми ж аналізували, що можна дати людям, які втратили зір на війні. Адже тут потрібні інші підходи", — пригадує Олеся. 

Команда досліджувала, як у різних країнах працюють реабілітаційні центри, як людей направляють на реабілітацію, що відбувається у цій сфері по всьому світу. Команда не просто переймала іноземний досвід, а адаптовувала його під українські реалії та виклики, оскільки досвід кожної країни унікальний.

Завдяки плідній роботі команда створила комплексний підхід до реабілітації ветеранів з втратою зору. Перше, на що звернула увагу Олеся, коли писала програму — те, що на реабілітацію людям з втратою зору потрібно приходити з тими, з ким вони живуть: дружиною, мамою тощо. За словами експертки, і одна, й інша сторона потребує підтримки й допомоги, адже життя обох міняється докорінно. Таку практику запропонували ізраїльські реабілітологи.

"Там на реабілітацію їдуть двоє: людина, яка втратила зір, і людина, яка знаходиться поруч, тому що їй також потрібно вчитися і звикати", — каже Олеся. На таборі вони займаються з психологом — як індивідуально, так і в парі або групі.

Перший етап перед реабілітацією — опрацювання командою усіх медичних довідок ветеранів. "У кожного різні травми, порушення, супутні захворювання. Якщо додатково є, наприклад, втрата кінцівок — то це зовсім інший підхід у реабілітації", — пояснює фахівчиня. 

Команда проводить анкетування, тестує учасників, спілкується з ними й фінально складає програму: цьому учаснику потрібно почати з психології, цьому вже вартує йти на фізичну активність. До уваги беруть й те, на якому етапі зараз знаходиться ветеран — це його перша реабілітація після лікарні чи друга або третя. 

Для кожного ветерана складають індивідуальну програму, за якою він працює упродовж двох тижнів. Удень може бути від 5 до 7 дисциплін упродовж 3-4 днів, на п'ятий — вихідний, аби учасники могли відпочити й порефлексувати про вивчене. Два тижні табору насичені, адже створені таким чином, аби принести найбільшу користь учасникам. Це й фізкультурно-спортивна реабілітація — різні фізичні активності від ранкової руханки до тренажерної зали, відповідно до видів травм, направлені на фізичне відновлення. Учасники займаються скандинавською ходою, стретчингом, аеробікою, туристичними походами тощо. 

На таборах ветерани також вчаться, як користуватися комп'ютером і телефоном: як набирати номер, як працювати з програмами озвучки, які жести використовувати (адже жести для незрячих відрізняються від тих, які використовують зрячі люди). На початку табору команда створює групу в телеграмі й упродовж двох тижнів навчає ветеранів користуватися телефоном, аби ті могли самостійно "прочитати" розклад чи відповісти на повідомлення.

Одна з головних дисциплін — орієнтування у просторі та розвиток сенсорних систем, де ветерани у комфортному просторі досліджують, як переміщатися ним.

Важливою частиною табору є навчання учасників побутових справ, вмінню самообслуговування та догляду за собою. Серед інших занять: юридичні тренінги; вивчення шрифту Брайля; танцювально-рухова терапія тощо.

"Одного разу до нас приїжджала молода пара. Він як ветеран уже втратив віру на відновлення. Уперше вони приїхали до нас як хлопець з дівчиною. А через декілька місяців одружилися. На нашій реабілітації вони й малюка зробили. Кажу, бач, яка наша реабілітація корисна", — сміється Олеся.

Команда ГС "Сучасний погляд" мобільна, тому може проводити табори в будь-якому куточку України, залежно від потреб і етапу реабілітації. Первинний етап відбувається за містом: спілка орендує реабілітаційний центр або готель зі своєю територією, щоб команда могла спокійно працювати, а ветерани відпочили від зайвих шумів.

"Коли людина не бачить, вона сприймає всю інформацію на слух. Чому наші хлопці не хочуть зі своїми дружинами ходити на базар, бо їм важко: скрізь всі розмовляють, кричать, лунає музика, шум транспорту. І ти знаходишся в цьому хаосі звуків, де у тебе немає орієнтирів. Це дуже неприємно і злить. Тому на перших етапах ми проводимо заняття за містом", — розповідає Олеся. 

На другому або третьому етапах команда з ветеранами виїжджають у міста відпрацьовувати орієнтування та мобільність у просторі, щоб вони могли подолати психологічний страх і внутрішні бар'єри. Як пройти по тротуару, як зайти в громадський транспорт чи магазин, як не стикнутися з перехожими — це все вивчають на практиці разом з менторами. 

"Ми робимо це, аби вони не соромилися, могли попросити про допомогу в магазині, розплатитися на касі, використовуючи сучасні технології — карти чи телефон", — зазначає фахівчиня.

Після таборів спілка організовує міждисциплінарні команди, які з певною періодичністю приїжджають до ветеранів додому: допомагають їм вивчати нові маршрути, працюють з членами родини, які не були на таборах тощо. Це повноцінний супровід команди, що опікується учасниками навіть після закінчення таборів. Так з допомогою спілки уже понад 160 ветеранів отримали реабілітацію та супровід. Олеся жартує, якщо до них хтось приходить, то вже ніколи не йде. Команда надалі опікується учасниками, аби мати можливість допомогти за потреби, серед них є й ті, які зараз проживають за кордоном. З ними спілка підтримує зв'язок в онлайн-форматі. 

"Окремі страхи залишаються, але вони (ветерани) стали більш самостійними. У них вже немає такої обмеженості у діях і рухах. А далі — повноцінне якісне життя, працевлаштування, зустрічі з друзями, формування родини, освіта", — ділиться результатами реабілітації фахівчиня.