У чому проблема?
Через повномасштабне вторгнення росії нам довелося кардинально переосмислити нашу цінність, щоб довести її не лише іноземцям, але й самим собі. Зрозуміти, що Україна — це не лише декілька популярних курортів та Говерла. Комусь це усвідомлення прийшло з бажання дослідити країну, комусь — через неможливість виїхати за кордон, а хтось просто прагне відпочити у себе вдома.
росія, вкравши у нас території, частково забрала цю можливість, адже багато неймовірних місць окуповані або зруйновані: "Асканія-Нова" та рожеве озеро Сиваш на Херсонщині, Кримський природний заповідник та багато інших.
"Аскания-Нова": что происходит в биосферном резервате, оккупированном с первых дней войны?
Ці території ми повернемо. Водночас Україна безмежно велика і вартує того, аби досліджувати її. Скільки ще місць існує, які ми через своє незнання не можемо відвідати?
Ніка під час походу на хребет Матахів. Фото: архів героїні
Яке рішення?
З бажання досліджувати виникла ідея створити проєкт "Поза стежкою", де Ніка показує своїй авдиторії Україну, а здебільшого — її нетуристичні місця, які вартує побачити.
"Мені хотілося взяти за назву щось українське, тому що це про країну і її дослідження. Та й бувають кумедні історії, коли ви з групою заходите в такі місця, що це справді поза стежкою", — пояснює Ніка.
Ніка починала з походів у Чорнобиль. Сталкери, як їх називають, тижнями перебували у Зоні Відчуження, досліджуючи її. Уперше надівши величезний рюкзак, дівчина зрозуміла — її приваблюють подорожі, вивчення невідомих місць. Згодом вирішила, що хоче показати й іншим усю багатогранність світу, зокрема й України. Долини, де цвіте іван-чай, печери з кристалами, неосяжні гори — це лише мала частина України, яку можна відвідати.
"Наприклад, жителі Тернопільщини знають, що у них є печери. А ті, хто живуть в Києві чи далі, можуть не мати жодної гадки, про те що у нас таке існує. Для них відкривається новий світ. А місця України нічим не гірші від тих місць, які ми могли б відвідати в Європі", — говорить хайкерка.
У своїх соцмережах та відеоблозі в ютубі дівчина показує залаштунки походів, ділиться враженнями й знімає свій досвід трекінгових маршрутів по всьому світу. Зокрема з нещодавніх — пройдений шлях у 412 км Туреччиною.
Як це працює?
Досвід навчить, як правильно
Полонина Кукул. Фото: архів героїні
Уперше в похід Ніка пішла на полонину Кукул, туристичне місце з колибами, де взимку ростуть крокуси. Тоді ще недосвідчена мандрівниця пішла в гори з 60-літровим рюкзаком і в "Мартінсах", повністю натерши ноги. Однак вона і зараз каже — не треба знати все, аби спробувати щось нове і цікаве, досвід сам навчить, як правильно.
Так дівчина прийшла до розуміння, що хоче у своїх подорожах сповідувати легкоходство, тобто відмовитися від важкого рюкзака. Зменшити вагу основного спорядження (намету, спальника, каримата і навіть взуття), аби скоріше проходити довгу відстань.
"Є стереотип, що якщо у тебе маленький рюкзак, значить ти від чогось відмовився. Це неправда. Я стараюся все поєднувати й робити максимально комфортно", — говорить Ніка.
Саме з маленьким рюкзаком вона пішла у свою 15-денну експедицію Східнокарпатським туристичним шляхом. Бувалі туристи знають про цей шлях, однак для менш досвідчених мандрівників він може бути виснажливим через сильні перепади висот.
Маршрут йде через всі Горгани в сторону Румунії. З цієї ж причини всім охочим чоловікам, які планують йти шляхом, попередньо потрібно подати запит у прикордонну службу та отримати дозвіл.
Як частенько буває в горах, погода виявилася капризною. Чи не увесь шлях дівчина пройшла під дощем — тільки-тільки встигла розкласти намет, як сірі хмари вже опустилися на долину зливою. Однак не буває поганої погоди — головне правило затятих мандрівників. Ніколи не знаєш, що тебе може очікувати: туман, сильний вітер, дощ чи палке сонце. До усього треба бути готовими.
Так, у рюкзаку Ніки завжди припасені сонцезахисний крем, декілька шарів одягу, налобний ліхтарик і дощова спідниця.
Кожен туристичний шлях промаркований відповідними знаками на деревах. Водночас маршрути переносять в онлайн застосунки як для зручності, так і тому, що через масову вирубку дерев у Карпатах мітки втрачаються.
На своєму шляху подорожні знайомляться з багатою флорою і фауною місцевості. Тут і акомпанемент птахів, і незвідана рослинність, гірські озера й полонини. Ніка пропонує документувати пейзажі навколо, а ще тим самим допомагати світовим науковцям. А зробити це можна також через телефонні застосунки:
- Naturalist — через фото допомагає не тільки ідентифікувати рослину чи тварину, але й збирати дані для досліджень вчених (так вони розуміють, які птахи чи рослини водяться у вашому регіоні);
- Merlin Bird — допомагає ідентифікувати птаха через звук і також збирає дані локації для подальших досліджень;
- Карта, де можна переглянути найстаріші дерева України.
Східнокарпатський шлях проходить через села (Бистриця, Осмолода, Красник тощо), де можна зупинитися. По всіх Карпатах створені притулки, колиби для мандрівників. Одна з таких колиб розташована на полонині Плісце, де кожен подорожній може переночувати, відпочити чи підзарядити телефон, адже для цього тут помістили сонячні панелі.
А ще там можна добирати їжу. Собі Ніка відправляє їжу з Києва в обране село "Новою Поштою", не беручи зайвого вантажу та не хвилюючись, що їжа закінчиться.
Місця сили у Карпатах, куди радить завітати хайкерка
- Хребет Красна у Тячівському та Міжгірському районах Закарпатської області
- Село Колочава, Закарпатська область. Село обійняте горами, між якими тече річка.
- Місто Тячів, Закарпатська область.
- Місто Хуст, Закарпатська область.
- Ліси у Рахівській області, туди Ніка полюбляє приїздити восени, коли краєвиди неймовірні.
- Покинута база радянської ППО — "Памір", гора Томнатик, Чернівецька область. Там хайкерка закінчувала Східнокарпатський туристичний шлях. Там збереглися куполи, закинуті радіолокаційні станції, колись це було маленьке військове місто з усією інфраструктурою.
Однак, на жаль, на цій території існує проблема джипінгу, через яку дорога болотиста і майже розвалена. Така ж закинута станція є й у селі Березники, Закарпатської області, але там залишилися практично руїни.
Ночівля у печерах
Спершу в житті Ніки з'явилися паризькі катакомби, в які вона потрапила спонтанно (і "трішки" нелегально), а згодом бажання дослідити підземний світ і в Україні. Печери Оптимістична й Млинки на Тернопільщині, Атлантида на Хмельниччині та багато інших — місця, в яких наразі вдалося побувати.
Не маючи досвіду у проходженні подібних місць, Ніка звернулася за допомогою до професійних спелеологів (фахівців, що вивчають Землю й печери зокрема, — ред.), просилася доєднатися до них у складі туристичної групи. Першою печерою стала Атлантида.
"Я спустилася і зрозуміла, що це абсолютно інший світ. Навіть не мала гадки, що таке існує", — заворожено згадує дівчина.
Познайомившись з місцевими науковцями, вона почала частіше виїжджати з ними, досліджуючи нові місцини печер, привозити групи людей і, за можливості, долучатися до інженерних робіт або експедицій. Кожен охочий може долучитися до спелеологів як волонтер, адже ще одна пара рук ніколи не буде зайвою. Важливо, аби у вас не було клаустрофобії чи хронічних хвороб.
"Найбільше подобається тиша, спати у печерах. Тебе ніхто не турбує. Такий досвід завжди дає поштовх до нових ідей", — пояснює Ніка.
Ночівля у печері Оптимістична. Фото: архів героїні
Під час експедиції науковці складають карти, шукають нові ділянки, коридори, Спелеологи завжди йдуть попереду, а новачки позаду. Дівчина розповідає:
"Якісь частини коридорів спелеологи копають, аби вийти на новий район. Це все відбувається вручну, нема ніякої техніки. Самих же гідів з кожним роком стає менше, і вже нема кому ходити в експедиції. Хтось іде на фронт, а хтось по стану здоров'я більше не може цього робити. Тому за молоддю й популяризацією печер — майбутнє української спелеології".
Одного разу до групи в похід у печеру Млинки доєдналися іноземці, альпіністи зі Швейцарії, які в Україні працювали воєнними журналістами. Тоді дослідники обрали найекстремальніший маршрут: слизькі печери, де через необачність можна провалитися. Однак група, яка зібралася, була готова до цього, а для досвідчених іноземців ця пригода стала відкриттям України з нового боку.
Українські печери — це неосяжне місце для досліджень. Наприклад, не всі райони Оптимістичної досі відкриті, спелеологи продовжують рухатися вглиб. Тому що ховається у її дальніх коридорах, поки залишається загадкою.
Арка Карпат
Свої мандри Аркою Карпат, близько 2200 км, які перетинають Румунію, Україну, Словаччину і Польщу, описав в однойменній книзі Богдан Ославський, який пройшов цей шлях улітку й восени 2021 року. Це вперше, коли Арку Карпат повністю пройшов українець.
Маршрут Арки Карпат утворює дугу, яка перетинає чотири країни
На мапі, де зібрані популярні світові маршрути (тут також можна додавати свої результати проходження цих маршрутів), Арка Карпат відмічена також. Однак пройшло її повністю небагато людей. Причини різні: мала популяризація, закриті кордони, а ще… пастуші собаки.
"Ще жодна українка не пройшла її повністю. Є соло-маршрути жінок, здебільшого полячок чи словачок. Але в статистиці проходження маршруту написано, що не змогли закінчити через напади пастуших собак. Та й сам українець Богдан казав, що складно, на нього 3 чи 4 рази нападали гірські собаки", — говорить Ніка.
З пастушими собаками хайкерка уже стикалася у своїх мандрах, і досвід був не найприємніший. Зокрема це сталося у поході Лікійською стежкою у Туреччині, де маршрут прокладений через гірські ділянки, де пасуться кози, а їх охороняють собаки.
"У Туреччині це доходило до панічних атак, істерики. Коли йдеш 15-й день, приходиш на популярний обʼєкт, а там стежка серпантином. І ти усюди зустрічаєш кіз. Визирає собака, починає гавкати, потім дві собаки. Зрозуміло, чому вони так реагують на незнайомців. Але коли їх шість, і ти не знаєш, як вони себе поведуть, якщо ти ввімкнеш шокер, у тебе починається стрес. Я трошки поплакала. І пройшла так десь 20 км", — згадує дівчина.
Хайкерка йшла вже прокладеними туристами стежками, але вони виявилися не надто "вдалими": були ділянки, де можна запросто зірватися; значний відрізок пролягав через місцевість з козами; а доповнював цей "квест" маршрут через суху землю, в яку можна провалитися.
"Була ситуація, коли я йшла на пляж Кабак в сторону Фетхіє, а на карті дорога прокладена точковим маркуванням. Це означає, що там сипуха, небезпечна ділянка. Там тебе не тримають ні палиця, ні взуття. Земля суха, як пил, нема за що триматися. Ідеш бочком і молишся", — розповідає подорожувальниця.
Однак жодна з цих пригод не зупинила її від мрії рухатися далі. Наступною ціллю у планах Ніки — стати першою українкою, яка пройде Арку Карпат.
"Завжди знайдуться ті, хто запитає, навіщо ви це робите. Але багато людей випробовує себе, як хоче. Для когось це медитація, для когось дослідження, а для когось приборкання страхів. Світ для цього й існує", — говорить вона.
Ніка на маршруті до урочища Кізі-Улоги. Фото: архів героїні
"Усе починається з людей"
Озеро Несамовите, одне з найвищих озер Карпат й має льодовикове походження. Саме тому вода в ньому кришталево чиста, й крижана на доторк впродовж усього року. Наче дзеркало, вона відбиває небо: часом біле через туман, блакитне у ясну погоду та вугільно-чорне уночі.
Вода в Несамовитому з власною унікальною екосистемою, що означає — будь-яке стороннє втручання може призвести до заболочення озера, його знищення.
Однак це не зупиняє туристів, які навалою їздять до популярного озера, мити в ньому ноги, купатися, прати шкарпетки, а то й посуд. Навіть таблички, на яких застерігають не робити цього, не працюють. Розбиваючи табори поруч з Несамовитим, люди рубають жереп (гірська сосна), аби розпалити вогонь.
А відійшовши вбік, до чагарників, замість чарівних пейзажів природи відкривається зовсім інший краєвид на "мінне поле", щедро вкрите серветками й туалетним папером. І все це вперемішку з розбитим склом та побутовим сміттям, яке після себе залишають "гості".
Ділянка в лісі на спуску з Чорногірського хребта в бік Заросляка. Фото: архів героїні
"Усе починається з людей. Хтось залишає після себе сміття, хтось з цим бореться — і це нескінченне коло. Якщо ви йдете в гори й у вас є можливість зносити не лише своє сміття, а й брати щось по дорозі, візьміть, будь ласка", — говорить Ніка.
Для цього небайдужі волонтери навіть створили застосунок EcoHike, де можна позначати скупчення сміття, щоб інші користувачі могли знаходити його і прибрати.
"Коли ти людям робиш зауваження, намагаєшся їм сказати, що бережімо природу, вони реагують на тебе так, ніби ти до них додому прийшов. Але Україна і є наш дім, ми маємо вкладатися, аби зберегти її", — вважає Ніка.
Каховское водохранилище: как жители сел, стоящих на берегу бывшего резервуара, живут без воды
Захваченные течением: как война влияет на дельту Дуная (и почему это касается вас)
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
Рассылка
Дайджест самых интересных новостей: только о главном
