Как стать чемпионом: советы украинских олимпийцев

Алиса Смагина

Ідея про встановлення спеціального святкового дня, присвяченого олімпійському руху в усьому світі, вперше прозвучала на 41-й сесії Міжнародного олімпійського комітету у Стокгольмі у 1947 році, а ще через рік на 42 -й сесії МОК в Санкт-Моріц цей проект був схвалений офіційно.

Історичною передумовою для вибору дати свята послугувала така обставина: у 1894 році в Парижі відбувся Міжнародний атлетичний конгрес з проблем фізичного виховання, у якому брали участь представники 12 країн. 23 червня свою доповідь представив ентузіаст відродження олімпійського руху барон П'єр де Кубертен. У ньому він ознайомив присутніх з розробленими ним організаційними основами Олімпійських ігор. Саме ця пам'ятна дата і була обрана для святкування Міжнародного Олімпійського дня, а його метою стала пропаганда спорту в усьому світі і залучення у спортивний рух всіх бажаючих незалежно від віку, статі або спортивних навичок і здібностей. 

Щорічно Олімпійський день відзначають майже у 200 країнах світу. Україна долучилася до святкувань у 2005 році.

Неможливо точно сказати, коли ж саме людина почала займатися спортом. Певно, першим переможцем у первісному змаганні був той, хто зміг наздогнати стрімкого оленя, чи той, хто влучніше за одноплемінників метнув списа у здобич, а може і той, хто придумав, як переправитися за допомогою примітивного знаряддя через бурхливу річку. У будь-якому разі фізична активність притаманна всім людям без винятку, починаючи з доісторичних часів. Виживали сильніші, хуткіші, вправніші. Нині фізичні тренування, активний відпочинок, ігри, розваги – це лише невеликий перелік тих видів діяльності, які охоплює широке поняття спорту.

Кожен спортсмен змалечку мріє битися за титул Олімпійського чемпіона. Щоденні тренування, подолання особистих рекордів, вирішення кризових ситуацій, відновлення після травм, підготовка до участі у різноманітних змаганнях і, нарешті, олімпіади — це безперервна праця і боротьба, не тільки з суперниками, а і з самим собою. А ще — передчуття свята, гордість і прагнення до нових висот. 

Цього року у зв'язку з пандемією Олімпіаду перенесено на рік, але Міжнародний олімпійський комітет вирішив, що Ігри збережуть назву «Олімпійських і Паралімпійських ігор Токіо-2020».

«Рубрика» поспілкувалася з українськими спортсменами, учасниками минулих олімпіад та володарями ліцензій на олімпійські ігри в Токіо. 

Яків Хаммо, український дзюдоїст, учасник Олімпійських ігор 2016 року у Ріо-де-Жанейро. Заслужений майстер спорту України

"Я почав займатися дзюдо у сім років, паралельно вчився у фізико-математичній школі. У нас була складна програма, і вчителі вимагали набагато більше, ніж у звичайному закладі. Але я встигав і вчитися на відмінно, і на боротьбу ходити. Спочатку мені дзюдо не надто подобалося. Втомлюєшся, важко, тебе кидають без кінця на підлогу, але коли вже став їздити на турніри за кордон, вигравати у серйозних супротивників, увійшов у смак. 

На олімпіаду 2016 року в Ріо їхав майже переможцем, лідером у своїй категорії, мої попередні результати були настільки вагомими, що на мене вже всі подумки вішали медалі. Але не так сталося, як гадалося, — того разу я не зміг витримати психологічний тягар, дійшов лише до 1\8 фіналу. Два роки після тієї поразки я не мій прийти до тями, все було як в тумані. 

Повернутися до активного спортивного життя мені допомогли слова мого першого тренера. Коли він мені, ще маленькому хлопчику, давав надважке завдання, то завжди повторював: "У тебе все вийде! Хто, якщо не ти!". Тож і я сам собі сказав: "Хто, якщо не я?" За два роки я знову став членом олімпійської збірної.

Також я зрозумів — зупинятися ніколи не слід, як би тобі не було важко. Професійний спортсмен зобов'язаний тренуватися, бути у відмінній формі. Навіть у карантин ми, дзюдоїсти, знаходили можливість не тільки підтримувати належний фізичний стан удома, а і проводити спільні тренування.

Вважаю, дуже важлива риса кожного спортсмена — відданість. Своїй справі, своїм цілям, своїм прагненням. Для мене це ще і відданість Україні. У 2014 році у зв'язку з подіями на сході я переїхав з Донецька до Києва. Вже тут мені пропонували вигідні контракти у Туреччині, у Саудівській Аравії, я відмовився — не уявляю, як я можу залишити батьків, друзів, поміняти їх на щось інше.

Звісно, переніс цьогорічної олімпіади в Токіо — це справжній удар для багатьох спортсменів. Провести ще один рік при максимальних навантаженнях нелегко, втішає те, що рішення було прийнято заздалегідь, коли ми всі ще не встигли вийти на пік навантажень. Я думаю, ми впораємось, головне — розуміти, чого саме ти хочеш, ціль — найважливіша мотивація кожного спортсмена. Роби все можливе, забудь про лінощі, про втому. Олімпійська медаль — найвища нагорода".

Наталія  Ляпіна, українська гандболістка, бронзова призерка літніх Олімпійських ігор 2004 року в Афінах у складі збірної України з гандболу, заслужений майстер спорту України

"Своє перше велике змагання, а це був чемпіонат Європи, я добре запам'ятала. Це було перше справжнє хвилювання! До олімпійської бронзи ми прийшли не відразу, а через довгий шлях проб, перемог і поразок. Причому, більше поразок. Але великі форуми дозволили нам розкритися, зрозуміти, що виступати на чемпіонатах світу і Європи — цілком собі звична справа. А незабаром і перемагати сильні команди на подібному рівні. Коли ж потрапляєш у перший раз — зовсім інакше. Тільки одиниці зі ста можуть спокійно з першого чемпіонату і першого матчу зіграти холоднокровно. Начебто все знаєш, все вмієш, але все одно є хвилювання, надмірна відповідальність. 

Відповідальність — взагалі головна риса кожного спортсмена, особливо це стосується командних видів спорту. Ти — частка єдиного організму, націленого на перемогу. Мені довелося відчути це повною мірою, коли я сама стала тренером. У підготовчій період у спортсменів по три тренування на день! Задача тренера — грамотно розподілити навантаження та режим тренувань; так, щоб спортсмен мав можливість відновитися до вирішального змагання, підібрати найбільш ефективні засоби і методи, слідкувати за станом здоров'я спортсмена, підтримувати емоційно, налаштовувати на перемогу. Але, на мій погляд, більш важливо навчити молодь не боятися труднощів, не боятися поразок. Поразка завжди дає можливість побачити те, над чим ще можна попрацювати. Я знаю, що багато спортсменів сходять зі шляху майбутніх чемпіонів через перші серйозні поразки. Я сама це проходила — ти звикаєш перемагати спочатку на чемпіонаті міста, на чемпіонаті області, і в якийсь момент починаєш зухвало думати: ну ось, у нас найсильніша команда, у мене все виходить! Але коли потрапляєш на рівень вище, на чемпіонат України, Європи, і програєш, дуже просто зламатися на цьому. Кожній людині, яка хоче серйозно займатися спортом, я б порадила — не зупиняйтеся! Будь-яка поразка — можливість зробити себе сильнішим, іти до здійснення мрії".

Іван Довгодько — український спортсмен, займається академічним веслуванням, заслужений майстер спорту України з академічного веслування, учасник двох олімпіад — Олімпійських ігор 2012 року у Лондоні та 2016 року у Ріо-де-Жанейро 

"Про веслування я знав з самого дитинства, мій батько є майстром спорту міжнародного класу, а мама — майстром спорту в цьому виді. При цьому, спочатку гребля мене не дуже приваблювала, але з віком я відчув схильність до неї. Напевно, дали знати про себе батьківські гени. Тепер для мене веслування — не просто спорт, це стиль мого життя.

У дитинстві дорога на тренування від метро до бази на Трухановому острові займала у мене близько години, з 2001 року я ходив на цей острів взимку і влітку постійно, було цікаво слухати історії тренера, гуляти з друзями. Так сталося, що на цій же базі я разом з дружиною, теж веслувальницею, учасницею Олімпіади в Ріо, Євгенією Довгодько (Німченко), провів і цьогорічний карантин. Тож і перерви в тренуваннях ми взагалі не відчули, працювали як завжди. У нашому розпорядженні були всі тренажери. 

До речі, вважаю зміну дати Олімпіади в Токіо щасливим випадком для багатьох спортсменів-веслувальників — ми отримали більше часу на підготовку, своєрідну фору.

За рік можна багато чого зробити. Зірка 2019 року, німецький веслувальник Олівер Зайдлер, який прийшов в академічне веслування у дорослому віці, зміг всього за два роки вибороти перше місце на Чемпіонаті світу. Звісно, це феноменально талантлива людина, але його приклад наочно демонструє, що при належному відношенні і вкладенні достатніх зусиль, можливо все.

Тож, будемо готуватися, я думаю, що у нас є всі передумови для того, щоб досягти більш високих результатів, ніж у 2019 році, отримати ліцензію і взяти участь в Токійській Олімпіаді".

Анастасія Коженкова, українська веслувальниця (академічне веслування), чемпіонка Олімпійських ігор 2012 року у Лондоні, фіналістка Олімпіади-2016 в Ріо-де-Жанейро, заслужений майстер спорту України

"У 2012 році на олімпіаді в Лондоні наша четвірка здобула золоті медалі. Для мене шлях до цієї нагороди був доволі тернистий. Спочатку я займалася волейболом, баскетболом, навіть дзюдо, аж поки мене не переманив до Києва мій перший тренер з академічного веслування. Так у 14 років я опинилася в Київському спортивному ліцеї–інтернаті. На мою користь зіграв високий зріст, який і вирішив мою долю. Високий зріст та невелика вага вітаються у нашому виді спорту в першу чергу. А також — розвинені «важелі», тобто довгі руки й ноги. Низеньким важче показувати гарні результати у веслуванні. А ще можна сказати, що мене спокусило відчуття простору і свободи. У човні ти постійно на свіжому повітрі, картинка змінюється, тебе оточують красиві пейзажі. Це зовсім інші відчуття, ніж у залі.

Перенесення олімпіади в Токіо мені особисто далося важко. Треба було прийняти те, що попереду ще один рік підготовки, прокрутити весь цикл заново, налаштувати себе психологічно. 

Коли ввели карантинні обмеження, ми були на зборах в Іспанії, нас евакуювали, тоді ми ще не розуміли, що ці заходи надовго і всерйоз, посміювалися з них. Але коли надійшло повідомлення про скасування олімпіади, я пережила справжній шок. Я усвідомлювала, що мені треба тренуватися, якось рухатися, але вдіяти нічого не могла, настільки це вибило мене з колії. Тиждень я сиділа вдома, гралася з дитиною, займалася господарством, було відчуття, ніби я зненацька впала у глибоку яму. Але потім я зрозуміла: Так не можна! Я стільки працювала, я не можу все кинути в одну секунду! Крутила велосипед вдома, робила вправи. Якось відразу полегшало. А коли нам вже дозволили вийти на воду, повернутися на базу, то і взагалі стало ясно — життя продовжується, здаватися ще зарано. 

Мій семирічний син відвідує футбольну секцію, мріє стати відомим футболістом. Я завжди кажу йому: Ніколи не відволікайся від свого шляху! Якщо ти насправді хочеш чогось, то які б не були обставини або друзі, що б вони не говорили: "та давай, залиш це, відклади, підемо краще погуляємо, разважимось, встигнеш іншим разом" — не дозволяй збити себе зі твоєї мети, ніколи не кажи «потім, нічого страшного, я наздожену», найчастіше буває так (а я знаю такі приклади) — поїзд великого спорту йде, а ти так і залишаєшся на пероні".

Олена Кривицька — українська фехтувальниця, що спеціалізується на змаганнях зі шпаги. Учасниця Олімпійських ігор 2012 року у Лондоні та 2016 року у Ріо-де-Жанейро, майстер спорту України міжнародного класу

Ліцензії на олімпіаду в Токіо у мене поки ще немає, але я готуюся до олімпіади, маю намір увійти у збірну. 

День мій починається з пробіжки, я прокидаюсь рано, о шостій, тож бігаю, а потім маю ще два тренування — з фехтування і загальнофізичної підготовки. Режим для спортсмена дуже важливий, це насамперед самодисципліна. Прокидатися, тренуватися, вчасно відправлятися спати — на це теж потрібна сила волі, всі ми люди, тобі не хочеться, а треба! Дисципліна і режим, на мій погляд, стоять у трійці для досягнення успіху у спорті. 

Я почала займатися фехтуванням у 13 років, тоді це було нормально, зараз цей вік дуже омолодився — діти приходять з 6 років. Спочатку навчання відбувається в ігровій формі, поступово малеча переключається на доросле фехтування. І це має свій сенс — маленькі діти вбирають у себе більше. Вони не піддають сумніву заяви та вміння тренера, не витрачають час та сили на сперечання, отже і навчаються більшого і, як наслідок, показують вищі результати. На досягнення піку в нашому виді спорту потрібно майже два десятиліття; звісно, з віком ти і сам стаєш мудрішим, набувається досвід, покращуються показники, але спершу все ж таки важливіше бути під повним патронатом досвідченого тренера, довіритися йому та його знанням.

Плідна праця з тренером, бажання, чіткі цілі і дисципліна — ось головні складові успіху спортсмена. Знаю точно одне — ніяка робота, над прийомами, чи над собою, ніколи не проходить марно, це завжди винагороджується. Також надзвичайно важлива віра в себе, в свої сили. Я привчена до самоорганізації, у карантин мені навіть здавалося, що я працюю більше, ніж зазвичай, бо я не витрачала час на дорогу в спорткомплекс, не відволікалася на групові заняття, була повністю сконцентрована на власній роботі. 

Перенесення Олімпійських ігор, незважаючи на те, що довелося змінити власні плани на наступний рік, сприймаю з філософської точки зору — все, що відбувається, то на краще. Цей сезон був для мене не дуже вдалим, карантин дозволив мені перезавантажитися, опрацювати власні помилки, проаналізувати минулорічні досягнення і невдачі. Все, що стається в нашому житті, стається для чогось, тож я ж продовжую тренуватись і йти до своєї мети. 

Станіслав Горуна — український атлет (карате), заслужений майстер спорту міжнародного класу. Капітан української національної збірної України з карате

"На жаль, в Україні карате досі залишається аматорським спортом. За фахом я адвокат, спеціалізуюся на податковому праві. І на життя заробляю в адвокатській конторі чи в суді. Цілий день працюю, а ввечері йду на тренування. Я повинен встигати в два рази більше, ніж інші спортсмени — і працювати, і займатися спортом, тож режим грає у моєму житті одну з головних ролей, і потрібен для досягнення певного результату. Хоч і не спортом єдиним, але всі інші справи, у тому числі масажі, розтяжки, сауну я підлаштовую під тижневу програму тренувань — так і формується мій «режим».

Займаюся карате з дитинства, але вважаю, що тренування можна починати з будь-якого віку — абсолютно! Навіть почавши у дорослому віці, вірю, що можна стати олімпійським спортсменом. Звичайно, це буде складніше, але самовіддача і зосередженність на меті розбивають стереотипи «неможливого»!

Ще одна необхідна якість — вміння аналізувати. Переконаний, що без постійного аналізу неможливо стати чемпіоном. Аналіз — це єдиний спосіб вдосконалення: аналіз того, що роблять конкуренти, аналіз своєї роботи, аналіз своїх відчуттів, свого тіла, аналіз спортивного обладнання, з яким працюєш, і так далі. Все до найменших дрібниць!

Не можу сказати, що на карантині моя підготовка змінилась. Підготовки, як такої, взагалі нема, оскільки нема до чого готуватись, всі змагання поки що скасовано, Олімпіаду-2020 перенесено на рік. Наразі задача одна — тримати себе в формі, напрацьовувати нові речі. Коли буде відомо дату проведення перших змагань — тоді сплануємо і почнемо підготовку з великою літери без жодних проблем. До березня 2021 МОК не прийматиме жодних рішень, але, як би там не було, я розраховую на "золото" цієї Олімпіади — і неважливо, у якому році вона буде! 

Всім початківцям, тим, хто поки займається вдома, можу дати пораду — планувати тренування наперед. Краще, якщо ви будете розписувати собі програму відразу на кілька днів, встановите час — тоді легше буде дотримуватись плану. Серйозно займатись спортом — це далека дорога, тому завжди треба вибрати спорт «до душі». Це має бути таке заняття, яке би приносило кайф, навіть за тривалих невдач. 

Але якщо вам без особливої різниці, яким спортом зайнятись, — тоді вибирайте спорт, у якому є гроші. Можливо, вони будуть вам стимулом у гонитьбі за амбіціями і високими спортивними ідеалами".

Катерина Климюк — українська легкоатлетка, Майстер спорту міжнародного класу, член Національної збірної україни з легкої атлетики

"Я — справжня фанатка систематичності і режиму, вони є основою мого життя. За останні 14 років я не пропустила жодного тренування!

Організм людини — своєрідний годинник: як ти його заведеш, так він і буде працювати. Коли я почала їздити на збори, я була здивована — наскільки багато спортсменів засиджується допізна, у мене навіть розбіжності через це траплялися з сусідками по кімнаті. Я намагаюся лягати спати не пізніше 10 години, для мене повноцінний сон є  джерелом енергії і натхнення.

У школі я бігала швидше за всіх. Мій учитель фізкультури помітив це і привів мене до свого друга — тренера з легкої атлетики. Поняття "перспективи" важко втлумачити 11-річній дитині, але мені так сильно подобалося бігати, що мене таки вмовили залишитися у секції. Зараз я їм обом за це дуже вдячна. Мені взагалі щастило з тренерами, впевнена, вдалий тандем тренера і спортсмена є однією зі складових успіху. 

А ще — працелюбність і вміння терпіти, ці якості у мене найбільш виражені, можливо, в мене такий вид спорту, дуже часто доводиться терпіти. Мої 400 метрів — це така дистанція, коли ти біжиш і терпиш, тому що потрібно бігти довго і швидко.

Легка атлетика — дорослий спорт, найкращі результати демонструють 20-30 річні спортсмени. Усе, що напрацьовано в молодшому віці — це юнацьки заслуги, засновані на генетиці та антропологічних даних, вони є базою для дорослих виступів. А потім — тільки наполеглива праця. 

Хочу додати, що кожному спортсмену ще потрібно вміти відчувати межу, коли саме слід зупинитися і відпочити. Дуже часто хрест на кар'єрі ставлять травми, отримані внаслідок необережності при тренувальному процесі: десь занадто багато зробили, десь відчули біль и продовжили тренування через цей біль. У результаті на відновлення витрачається багато часу, випадають цілі сезони.

На період карантину я переїхала до батьків у Рівне, стадіону тут немає, тренажерні зали теж поки що закриті, тож доводиться постійно щось вигадувати, якось викручуватись, щоб провести нормальне тренування. Придбала купу домашнього спортивного знаряддя, працюю з тренером дистанційно. Багато в чому мені допомагає чоловік — він і заміри робить, і підтримує психологічно.

С кожним місяцем у зв'язку з перенесенням Олімпіади виникає все більше питань: як готуватися, у який ми зараз формі, що буде далі. Втім, намагаюся знаходити у цій ситуації і світлі сторони: вперше за останні чотири роки я довгий час провела з рідними, пораділа простим речам — готувала їсти, прибирала. Недавно зловила себе на тому, що вже забула, як це — складати сумки на збори, доведеться після карантину вчитися заново, що куди класти".

Олег Царьков —  український стрілець з пневматичної гвинтівки. Майстер спорту України міжнародного класу, учасник Олімпіади 2016 року в Ріо-де-Жанейро

"Стрільбою займаюся з 10 років. У секцію прийшов з цікавості, за компанію з іншими хлопцями, мені дуже сподобалося, як інструктор розповідав про стрільбу. Потім була умова — якщо виконуєш п'ять завдань, то залишаєшся у групі. У мене все вийшло з першого разу.

Спочатку я не розумів, чому я так багато тренуюся, а стріляю все одно гірше тих, хто прийшов раніше. Але мені пояснили, що на все потрібен час. І дійсно, пройшло пару років, і я почав стріляти краще тих хлопців.

А тренуватися доводиться дійсно дуже багато. Людям, незнайомим з цим видом спорту, здається, що все просто, головне навчитися влучно стріляти, але насправді тренувальний процес для стрільців — це однотипні мало цікаві для стороннього спостерігача дії, спрямовані на підвищення стрілецької майстерності та психологічної стійкості. Ціль — однаковий чіткий результат у різних стресових умовах.

Абсолютно звичайна справа, коли тренування відбувається без набоїв. Це здебільшого статична робота, ми працюємо на утримання. У стрільбі з гвинтівки на чільне місце ставляться не тільки м'язова тренованість і витривалість, а і здатність до тонкої координації рухів, вміння зосередитися. У результаті досягається здатність раз по раз стабільно вражати «десятку» мішені, яка, наприклад, для стрільби з гвинтівки на відстані 50 метрів має діаметр 1,04 см. 

Тож, введення карантинних заходів мене не збентежило, я тренувався удома — зробив собі повноцінний макет гвинтівки, скажімо так — поставив на приклад трубу відповідної ваги, і годинами відпрацьовував статику. Це майже медитація, але з навантаженням у 5,5 кг.

У моєму виді спорту не приживаються легкозбудливі люди, стрілецькому спорту властиві тонкість почуттів і розміреність дій. Якщо ви звикли працювати на адреналіні, краще обрати для себе інший вид спортивної діяльності. Але точно можу сказати — займатися будь-яким видом спорту завжди правильніше, ніж не займатися. Від усякої справи треба отримувати задоволення. Так і в спорті — якщо ти ще не знайшов те, що тобі приносить радість, то треба пошукати. Тільки тоді ти будеш щасливий".