29 липня розпочалась обов'язкова евакуація цивільного населення з Донеччини, оголошена урядом. За перший тиждень евакуйовано понад 2 тисячі громадян, серед яких жінки, діти, літні та маломобільні люди.
Віцепрем'єр-міністерка, міністерка з реінтеграції ТОТ Ірина Верещук пояснює необхідність евакуації тим, що в Донецькій області відсутнє газопостачання і ворог знову і знову знищує все, що б допомогло взимку обігріти людей. "Одним словом — тепла на Донеччині у зимовий період не буде. 33-тя стаття Кодексу про цивільний захист населення говорить про таку форму евакуації як обов'язкова. Я вважаю, що це обов'язок кожного дорослого члена сім'ї", — підсумувала Верещук.
Донецька ОДА розробила інструкцію, як безкоштовно виїхати до безпечного регіону та врятувати свою родину від постійних обстрілів і холодів узимку:
- залишити заявку за телефоном 0988903318;
- дістатися до місця збору, звідки буде безкоштовний підвіз до евакуаційного потягу в Покровську;
- сісти на безкоштовний потяг до Кропивницького, отримати одноразову грошову допомогу на станції Кропивницький або Олександрія;
- оселитися у Кіровоградській області — це безкоштовно.
Влада надає такі соціальні гарантії:
- безкоштовне житло;
- безкоштовне харчування;
- гуманітарна допомога;
- психологічна допомога;
- медична допомога тощо;
- соціальний супровід під час оформлення допомоги від міжнародних організацій через платформу "єДопомога".
На Кіровоградщині працює кол-центр Донецької ОВА, де переселенці з Донеччини можуть отримати допомогу в соціальній, культурній та психологічній сферах.
"Рубрика" перевірила, як працюють евакуаційні поїзди, та рушила таким поїздом з Дніпра до Покровська. Дорога займає майже чотири години, маємо час поговорити і з начальницею поїзда, і з його пасажирами.
Дорога Покровськ-Дніпро
Начальниця поїзда Лариса Зінченко працює на залізниці вже 36 років, з них 26 — як начальниця поїзда. Останні п'ять місяців Лариса Анатоліївна їздить саме в евакуаційні рейси. Цей рейс — 25-й. Хоча жінка каже, що вже й перестала рахувати. "Спочатку було страшно, ми не розуміло що буде. Але допомагати краще, чим сидіти вдома. Почали возити людей з Покровська, дивились їм в очі, розуміли, що вони з підвалів їдуть з дітьми і таке пережили, таке розповідали, що ми переживали з ними це життя", — згадує жінка.
Евакуаційні рейси бувають небезпечними. Лариса Зінченко згадує: "Одного разу поїхали з Покровська, вже до Дніпра доїжджали, і дізналися, що влучили біля вокзалу; повилітали вінка, двері перекосило. Ще якось на вокзалі поліція спіймала чоловіка, у якого була в кишені граната".
Втім, начальниця поїзда каже, що кожен рейс різний, всі особливі по-своєму: "Деяким людям дзвонимо, питаємо, як вони далі, як доїхали. Пам'ятаю дівчину, після 11-го класу, з мамою та бабусею. Дівчина дуже плакала, ми її заспокоювали. Каже, у нас нічого не залишилось, ми вилізли з підвалу, стріляють, бомблять, страшно. Розказала, що багато її однокласників загинули. В дорозі вона дзвонила, дізнавалась що хтось поранений, хтось загинув, плакала всю дорогу. Ще пам'ятаю, мама з донькою, теж плачуть. Питаю: чому? Каже, на їхніх очах вбили тітку, вона з підвалу виходила, тільки відкрила двері — і рашист її в лоба вистрелив. Що казати, дорослі чоловіки їдуть, по шістдесят років, і ті плачуть — кажуть, просто неможливо, терпіли, скільки в підвалі сиділи, просто неможливо стало, весь час люди гинуть".
Здається, до цього неможливо звикнути, але коли стикаєшся з такими історіями щодня — попри волю звикаєш. Звикла й Лариса Зінченко. "Мені вже не те що не важко, але я рада бути корисною, можу допомагати. У нас їдуть багато людей з інвалідністю, лежачі, маломобільні. Були бабусі і по 98 років, по 96. Вони розповідають про своє життя, а ми слухаємо. Годуємо їх, воду даємо, бо вона ж не може сама ходити. А вона тримає за руку, каже, не кидайте мене".
У поїзді Лариси шість вагонів, 262 місця. Жінка каже, що в основному він повністю заповнений, зараз буває і 120 % заповнення. Пригадує, що на початку війни і по 200 чоловік у вагоні було, проходи були всі забиті, люди лежали де прийдеться. "Була велика паніка; ми забирали, скільки можна було вмістити в вагоні".
Лариса Зінченко каже, що найбільше їй на евакуаційних рейсах запам'ятовуються діти. "З ними граємося, балакаємо, годуємо. Коли діти заходять в поїзд, вони розуміють, що вони в безпеці, уже розслабляються, балакають, можуть поспати, чай попити, поїсти".
А ще згадує, як на день захисту дітей робітники поїзда брали костюми Бетмена та Людини-павука, і дітей в цих костюмах забирали з перону: "Діти думали, що прийшли справжні герої їх захищати. Коли заходили в поїзд, вони потім шукали їх по поїзду, питали: мамо, де Бетмен? А ще от нещодавно в Покровську забрали малого песика, його Наташа (колега Лариси Анатоліївни, — ред.) забрала додому, назвала Дружок".
Сама Лариса Анатоліївна живе в Запоріжжі, а в Дніпро їздить на роботу. Робить два рейси на місяць, кожен рейс — по сім днів. Про життя в Запоріжжі сьогодні розповідає так: "У місті трохи страшно, гупає, але виїжджати бажання не маю, звикала вже, не так страшно, як було на початку".
У Покровську
О третій годині прибуваємо до Покровська. Поки перон майже порожній, крім однієї бабусі тут лише працівники поліції та ДСНС.
Біля одного з вагонів зустрічаємо Вовчика та Тетяну. Вони разом служать, разом стоять проти ворога України, разом обороняють Авдіївку. Тетяна їде в коротку відпустку до Львова. А далі — знову на фронт.
А це — Ніна Павлівна, їй 82 роки, живе в Миколаївці.
Про життя останніми місяцями розповідає так: "Сильно бомбили. Розбомбили дитячий інтернат. Моя квартира — на четвертому поверсі. Сплю, десь о четвертій ранку земля двигтить, і підлога, і диван, думаю, це в наш дім. Коли висунула ніс — ага, наш дім стоїть. А коли йшла на базар, як глянула — у всіх будинках навкруги всі вікна вибиті".
На евакуаційному поїзді Ніна Павлівна їде в Кропивницький — до дочки.
"Туди виїхав мій онук, він мене доглядав, він інвалід по зору. Я його першого травня випровадила. Влада наша каже, всім виїжджати. Дочка в інтернеті домовилась, щоб мене вивезли. Ладно, кажу, поїду".
У наступному вагоні важко не помітити велику сім'ю, четверо вже досить дорослих дітей граються на полицях, найменша дитина — на руках у мами.
Жінку звати Анна, її чоловіка — Євген. Сім'єю вони їдуть з Добропілля. До речі, вже не вперше.
"Перший раз ми виїхали до Львова у квітні, повернулися в кінці травня. Жили в готелі. Готель хороший, на початку нас там було майже дві тисячі. Дуже добре ставилися до наших дітей, годували, пригощали солодощами, фруктами, регулярно давали молоко. Давали безкоштовні іграшки. Але вже наприкінці травня ми повинні були виїхати звідти, тому що за готель потрібно було вже платити, то ми повернулися додому", — розповідає Анна.
Вдруге вирішили виїжджати, бо вдома сильно чутно вибухи, інколи і в Добропілля прилітає, розповідає жінка. Каже, що 15 будинків уже розбито, лишилися самі фундаменти. "Взагалі з міста виїхало дуже багато людей, більшість з тих, хто залишився, — це бабусі та дідусі, ті, хто не може ходити. Якщо є родичі з машиною, то бабусь вивозять. А от моя сусідка, баба Галя, живе сама. Волонтери дали їй ходунки та запропонували виїхати. А вона каже, я не поїду, хай мене тут градом уб'є. Їй 85 років, у неї хворі ноги, вона боїться, що фізично не доїде нікуди. Сидить та плаче, мені її дуже шкода".
Анна розповідає, що цього разу вони взяли з собою багато теплих речей — готуються до зими. Везуть з собою в основному саме це — одяг. "Бо що ще брати?" — знизує плечами жінка. "Дуже сподіваємось повернутися в нашу цілу хату. У нас є город, ми звикли працювати, садити город. Уже й дітей привчаємо до роботи. А я вже п'ятнадцять років працюю в декреті (сміється, — ред.)".
Більшість пасажирів евакуаційного поїзду сподіваються саме на це — що ще зможуть повернутися додому, що він їх дочекається цілим та неушкодженим. А поки — їдуть, щоб зберегти найголовніше — власні життя.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
