Дмитрий Демченко: "Хочу помогать раненым, которые переносят это тяжелее и отчаиваются"

"Рік повномасштабної війни я стояв на блокпостах та копав окопи, а наступного року вже служив у бойовій бригаді"

Вперше на службу Дмитро потрапив у 2016 році — спершу був строковиком, а згодом підписав контракт ще на пів року. Служив у батальйоні охорони, був відповідальний за артилерійські склади. Про той час згадує так: "наряди, наряди і ще раз наряди".

Коли контракт закінчився, Дмитро повернувся додому і продовжив службу в місцевому військкоматі. Згодом чоловіка відправили до 53-ої бригади, разом з якої він пройшов навчання і поїхав на бойові позиції поблизу Горлівки. 

Він пригадує, що фактично був на нулі, але активних бойових дій не було. Лише "легка прострілка ввечері", щоб показати одне одному, що з іншого боку все ще є противник. Через пів року він повернувся до військкомату у Дружківці та прослужив там до початку повномасштабного вторгнення. 

"Рік повномасштабної війни я стояв на блокпостах та копав окопи, а наступного року вже служив у бойовій бригаді", — пригадує Дмитро.

Дмитро Демченко. Фото з архіву героя

Так, у 2023 році чоловіка відправили на Запорізький напрямок. Задача була на "Градах" прикривати піхоту. Підрозділ Дмитра працював по скупченнях техніки та особового складу. Тоді за місяць вони чотирма машинами вистрілили понад 3 тисячі снарядів — "це було дуже багато для нас".

Згодом бригаду Дмитра спочатку перевели під Оріхове, а вже в листопаді вони захищали Авдіївку. Переважно працювали по піхоті противника, яка "лізла звідусіль". Проте воювати тут було значно важче, ніж на Запорізькому напрямку. 

"Тут ми вистрілювали лише трохи більш як 300 снарядів на місяць чотирма машинами. А ще на Донеччині якісь «лисі» посадки, від цього всім було важко працювати. Чим густіша посадка, тим краще можна замаскуватись, а тут всіх видно", — пояснює Дмитро.

"Сімнадцятий у черзі"

Там, в Авдіївці, яка знаходиться лише за 70 кілометрів від дому Дмитра, він і отримав поранення. Це сталося 24 січня 2024 року під час контрбатарейної боротьби. Коли вони з побратимами відпрацювали, їх помітив ворог і за 20 хвилин обстріляв у відповідь. Снаряд влучив за декілька метрів від Дмитра.

Його евакуювали до стабілізаційного пункту в Покровську. Але чоловік не пам'ятає цього. Вже в Дніпрі лікарі зрозуміли, що руку та ногу врятувати неможливо та прийняли рішення їх ампутувати. Далі Дмитра відправили у Київ. Там йому стало гірше. Він декілька тижнів провів у реанімації. 

"У Києві в шпиталі мені зробили декілька операцій — одну «пластику» на руку та ще одну на ногу. Треба було вкоротити кісту на 7 сантиметрів, щоб потім стати на протез", — розповідає чоловік.

Загалом у Києві він був півтора місяця, а потім почалася реабілітація у Львові. Тут у їдальні реабілітаційного центру він познайомився з іншим ветераном. Той мав голландський протез, а Дмитро підійшов запитати, як він його отримав. Чоловік порадив звернутись до Благодійного фонду BGV. 

"Я зателефонував до BGV і вони записали мене в чергу на протезування. Сказали, що я 17-ий у черзі, і чекати треба приблизно до жовтня чи листопада. А це був квітень. А потім чи хтось відмовився, чи не зміг поїхати, і мені запропонували поїхати в Естонію вже 8 червня. Я погодився", — говорить Дмитро.

Дмитро Демченко. Фото з архіву героя

"Планую знайти якусь роботу"

8 червня ветерана забрав водій. Далі були 5 годин черги на українсько-польському кордоні. А ще через 25 годин він вже був у Естонії. 

Там, на вході до лікарні, їх зустріли дві медсестри. Вони поселили та нагодували чоловіків, які приїхали отримувати протези. Наступні декілька днів Дмитро чекав на зустріч з протезистом, а під час цього ходив на підготовчі процедури, зокрема займався у басейні.

Вже на п'ятий день протезист зробив заміри кукси Дмитра, а ще через чотири дні чоловік отримав протез з навчальним куксоприймачем. Після цього він почав займатись з реабілітологом — вчився ходити та звикати до електронного протеза.

Протез Genium X3, який отримав Дмитро, забезпечує максимальну рухливість — з ним можна бігати, плавати, спокійно ходити нерівними поверхнями. Саме такі протези є найбезпечнішими, запобігають падінням і роблять ходу плавною. Тож, щойно отримавши постійний куксотримач, ветеран був готовий повертатися додому. 

"В Естонії умови були доволі гарні. Я там завжди був під наглядом лікарів. У мене був дуже активний день, сповнений різних процедур", — розповідає Дмитро.

Зараз він вже повернувся до Львова та продовжує свою реабілітацію у місцевому центрі. Кожного дня о другій ходить на заняття з реабілітологом. Хоче знов записатись  на масаж, щоб йому розробили шрами. 

Нині Дмитру ще треба отримати протез на руку та навчитись користуватись ним. А поки чоловік записався на психологічні курси, щоб згодом мати можливість працювати з іншими ветеранами і допомагати тим, хто пережив схожий досвід.

"Планую знайти якусь роботу, щоб не сидіти вдома на самоті. Якщо пощастить, то працював би у ветеранському фонді. Я навіть не проти стати військовим психологом. Хочу допомагати пораненим, які переносять це важче, ніж я та впадають у відчай", — говорить він. 

Дмитро Демченко. Фото з архіву героя