З 19 січня 2019 року в Україні набув чинності закон №2657-VIII щодо протидії булінгу, який передбачає введення штрафів та притягнення винуватців до адміністративної відповідальності.
І днями цей закон вже був використаний – у Борисполі притягли до відповідальності батьків 9-класниці, яка жорстоко побила іншу дівчину.
Наскільки ефективним у протидії дитячій агресії може стати новий закон, чому багато дітей не звертаються за допомогою і що робити батькам, чиї діти страждають від булінгу, ми запитали у експертів в галузі освіти та психології.
Тетяна Бачек, директор Центру у справах сім'ї та жінок Деснянського району міста Києва
Закон звертає нашу увагу на необхідність зміни системи
Питання булінгу зараз стало одним із найбільш популярних. Проте ситуація тільки набирає обертів. Я проти замовчування, але я проти роздування та пропаганди, адже антиреклама це теж реклама. Тепер про це чули (наголошую – чули, а не знають) більшість. Чи стало від цього краще? Чи з'явився конструктив? Двояке питання. Звісно, збільшилась профілактична робота, але це вже як пожежно-рятувальна служба, а не санстанція для уникнення заражень.
Ризики закону:
Введення в дію закону та відповідальності – правильне рішення. Як і багато інших законів, він має свої ризики:
1) чи буде об'єктивним збір/аналіз інформації про випадок
2) чи матиме місце незалежне розслідування випадку
3) покарання невинних і як наслідок знищення віри в правду та справедливість
4) зменшення контрольованості ситуації з боку вчителів (з огляду на страх бути покараним можливе повідомлення про мінімальні порушення дисципліни + можливо тоді краще взагалі не бути свідком)
5) штраф ціною в покалічені душі
Проте, якщо знати ризики, їх можна уникати.
Станом на сьогодні введення штрафів не зменшить агресивність школярів. Проте вірю, що в майбутньому нововведення саме до цього і приведуть, звісно, за певних умов.
Увага батьків до психологічного стану дітей не збільшиться. Це залежить від рівня усвідомленості. Законом його не зміниш, принаймні не так швидко. Станом на зараз. Знову ж таки, вірю саме в позитивні перспективи.
Притягнення винуватців до відповідальності, думаю, поширеними у великих містах. Висновки роблю із кількості звернень батьків за останній рік саме з питання булінгу до психологів нашого Центру.
На зменшення випадків суттєво це не вплине.
ДІТЯМ НА ЗАВАДІ СТОЇТЬ СТРАХ
Що заважає дітям звертатися за допомогою? У першу чергу – страх. Бути слабким/стукачем/зрадником перед однолітками; перед батьками; перед самим собою – бути слабаком, що не справляється з ситуацією.
Важливою причиною є відсутність у найближчому колі безпечного дорослого, тут у значенні надійного в плані довіри. Той, кому можна розповідати про перемоги і невдачі. Це стосується як батьків, так і вчителів. Звідси відсутність впевненості у допомозі, а значить небезпека влипнути в статус «невдахи».
Система неписаних правил/стереотипів: сам/а справлюсь; треба бути сильним/ою; ти справишся; це нормально; просити про допомогу соромно тощо.
Відсутність стійких внутрішніх правил колективу/школи.
ЩО РОБИТИ БАТЬКАМ?
Ключова порада батькам: стати для своєї дитини безпечним дорослим, якому можна довіряти.
Як? У кожного по-своєму, проте основою є комунікація та контакт з дитиною. Пам'ятайте, що важливо:
– вчити дітей щастя та радості;
– розмовляти з дитиною про те, що засмучуватися – нормально, але допускати біль від інших – не можна;
– говорити з дитиною про те, що вона відчуває; реагувати на емоційні стани дитини, намагатися зрозуміти причину через гру чи інші види діяльності;
– бути в контакті з вчителем, в т.ч. через дитину, адже вона теж має вибудовувати контакт з вчителем як відповідальним безпечним дорослим у школі.
Детальніше варто обговорювати з психологом. Наприклад у нас фахівці круті, а консультації безкоштовні. Тому при потребі така можливість є.
Проте, як на мене, закон звертає нашу увагу ще на одну необхідність – зміна системи. Якої? Сімейної. Шкільної.
Як на мене, кожна школа повинна мати 10 простих, але обов'язкових внутрішніх правил, з якими знайомлять дітей і батьків при вступі в школу і дбають про їх виконання. Плюс кожна школа повинна розвивати свою систему мотивації та ідейності, у когось це театр всередині школи, а в когось – квартальні квести для класів. По-різному. Але це вихід. Який всіх об`єднує та дає можливість реалізації кожному.
Теж саме і в родині. Цінності. І без цього ніяк. Закон має регулювати. Освіта має розвивати. Сім'я має бути основою.
Третім напрямком є вектор інформаційного простору в Україні. Хаос насиченої безвідповідальності. Тому варто звернути увагу на питання інформаційної політики, критичного мислення, усвідомленого буття з правом на щастя.
Експерт напрямку "Освіта" Українського інституту майбутнього Микола Скиба
Контекст закону не передбачає поліпшення психологічного здоров'я в освітньому середовищі
Введення штрафів не може знизити рівень агресивності серед школярів. Справа у середовищі, де виникає насильство. Контекст закону, на жаль, не передбачає поліпшення психологічного здоров'я в освітньому середовищі. А саме, через різні розлади, нерозв'язані конфлікти, незадоволені потреби конфлікти між дітьми набувають форми пожежі.
Агресивна поведінка до певної міри притаманна живим істотам, у тому числі і людям. Ми наділені психологією, яку успадкували еволюційно, і там «вшиті» природня агресія і моделі поведінки. Наприклад, домінування. Просто покараннями цього не розв'язати.
Потрібно розуміти суто вікову психологію. Діти розуміють наявність певних правил, які є в колективі, суспільстві, школі. Наприклад, бити когось, знущатись – це неприйнятно, за це буде покарання. Але природня агресія нікуди не дінеться.
Для того, щоб стримати себе від агресивних дій у дитини є два способи: або середовище збудовано так, щоб фон агресії знижувався і потреба в домінуванні спрямовувалася в конструктивне русло, або ж контролювати себе силою волі. Що таке сила волі? Це, за суттю, функція лобної долі мозку, яка відповідає за контроль поведінки. Але ця частина вищої нервової системи формується у середньому до 25 років. І часом фізично людині 13 – 15 років просто бракує ресурсів для контролю своєї поведінки, тому що їх змушують 45 хвилин сидіти і робити те, що їм часто не цікаво. Діти не мають можливості вставати, рухатись. Щоб відповідати правилам, дитина також витрачає свої сили. І через усі дисциплінарні «правила» у дитини іноді просто «зриває дах», коли вона залишається у міжурочний час на перерві серед своїх однолітків.
ПОТРІБНО КАРДИНАЛЬНО ЗМІНИТИ СЕРЕДОВИЩЕ У ШКОЛІ
Щоб таких випадків стало менше потрібно кардинально змінити середовище у школі, спосіб навчання. Приділяти увагу психологічному здоров'ю педагогів, батьків. У школах мають бути місця фізичної активності для випускання напруги. Наприклад, у Фінляндії 40 хвилин діти з педагогами виходять на вулицю, грають у футбол, теніс, схованки тощо. Активно застосовуються музичні, мистецькі прийоми. Крім того, мають бути місця тиші, для можливості усамітнитися. Де точно ніхто не буде чіпати, щоб побути з собою наодинці.
Має бути менше психологічного насильства з боку педагогів, тому що це навіть не помічається, не ідентифікується як насильство. Наприклад, вчителька веде урок і каже: «Ваш клас нічого не розуміє. Я знаю, що вам це не цікаво, тому що у вас один Instagram в голові. А розумні люди це знають». Це фактично йде атаку на самооцінку дитини. Чи коли дитина змушена вчити величезний матеріал, ніхто не запитує, як вона себе почуває. Нікого не цікавить, що крім цього величезного матеріалу в дитини ще алгебра, контрольна з фізики та аудіювання з англійської – і все це в купі, а кожен педагог вимагає своє. Це теж форма насильства. І погана оцінка також сприймається як удар по особистості дитини.
Усе це породжує відчуття тиску, позначається на психіці. І дитина, особливо коли в неї не складається з навчанням, хоче своєрідної сатисфакції. І вона починає доводити свою «крутизну» іншими, часто агресивними та небезпечними діями.
Для того, щоб зменшити такі випадки, хоча б кричущі, потрібно перенаправляти увагу дітей в інше русло. А для цього потрібно прийняти концепцію психологічного здоров'я. Залучити для її створення спеціалістів. На щастя, у нас є досить сильні психологічні школи, люди, які знаються на розв'язанні конфліктів.
Ставлення батьків до психологічного стану своїх дітей через закон про булінг стане більш прискіпливим. Але вони будуть просто карати. Звісно, є категорія батьків, десь 2 – 3%, які ходять до психологів, шукають підхід. Більша ж частина буде просто казати «Не отримаєш планшет», або «Так, у нас з тобою серйозна розмова» тощо. Не кращі варіанти. Це породжує психоз. Потрібно шукати результативні рішення, а не прості, швидкі і травмуючі.
ЯК ПРОТИДІЯТИ БУЛІНГУ?
У першу чергу – дати сигнал своїй дитині, що її розуміють, люблять, морально підтримують. Не потрібно форсувати події, не потрібно тиснути на дитину, щоб вона одразу усім з вами поділилася. Насильницька комунікація не призведе ні до чого доброго. Батькам потрібно почитати, що таке емпатія, як її використовувати.
Потрібно пояснювати дітям, що все ж треба відстоювати свою гідність. Кожна людина має свої права, і ніхто не має принижувати її гідність. Але відстоювати її також потрібно гідно. Варто навчитися опановувати своє хвилювання, починати управляти своїми емоціями, не піддаватися одразу страху.
Іноді дитині варто навчитися захищатися фізично. Не обовязково на удар відповідати ударом, можна навчитися його відводити, можна навчитись захищатись, опанувати якісь єдиноборства, які вчать не тільки фізичної сили, але й психологічній стійкості та впевненості у собі.
Іноді батькам постраждалої дитини потрібно знаходити мову з батьками дитини-агресора. І часто батьки також вдаються до агресії. Наприклад, починають розмову з «Як ви виховуєте свою дочку/сина?!», що призводить до конфронтації. Такі розмови краще проводити не на емоціях, щоб було більше конструктиву.
І ніколи не можна батькам скривдженої дитини йти «розбиратися» з дитиною-кривдником.
Спочатку треба знайти контакт з батьками дитини-кривдника. Якщо це не допомагає, то поговорити при свідках. Коли ж конструктивне спілкування не виходить, можна підключати додаткові методи вирішення конфлікту, навіть до суду. Тут якраз можуть стати у пригоді механізми прийнятого закону о протидії булінгу. Але, якби навіть і не було цього закону, достатньо цивільно-правового чи кримінального кодексу, для того, щоб апелювати до захисту здоров'я, недоторканості своєї дитини і притягнути винних до відповідальності.
Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму
Без системи реального перевиховання покарання призводить виключно до посилення ескалації у групі
Застосовування виключно каральної функції – це швидше відповідь на запити суспільства хоч ось зробити з проблемою, а не реальне вирішення питання. Якщо застосовувати виключно покарання, то:
а) дитина швидко знайде для себе виправдання своїй асоціальній поведінці і тим самим виправдає наступні випадки застосування насилля (сформує модель виправданого насилля);
б) почне застосовувати непрямі методи цькування – більш витонченіші психологічні або – фізичні через своїх так званих «шісток».
Без системи реального перевиховання покарання призводить виключно до посилення ескалації у групі. Але як профілактика сама тема штрафів примусить задуматись частині дітей, що цькують бо вважають, що це жарт, а не насилля. А таких – 20% серед кривдників. І якщо закон призведе до зниження числа цькувань хоча б на п'яту частину, то його вже можна вважати суперефективним.
АДМІНПОКАРАННЯ БАТЬКІВ МАЮТЬ СУПРОВОДЖУВАТИСЬ І ВИХОВНИМИ ЗАХОДАМИ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ
Щодо батьків, то складається така ж ситуація, як і з окремими покараннями дітей. Законослухняна частина задумається і проводитиме виховні бесіди з дітьми. Але частина батьків, у тому числі й серед тих, кого притягують до відповідальності, без роз'яснень їм, сприйматимуть покарання як тиск «несправедливої системи».
Тому варто було б доповнити законодавство вимогою, що адмінпокарання батьків має супроводжуватись і виховними заходами примусового характеру (наприклад, лекціями з питань виховання дитини). Крім того, сам закон побудований таким чином, що покладає основу відповідальність на школи та батьків булерів. Інші батьки беруть участь у подоланні цькування лише за власною ініціативою. Як на мене, протидія цькуванню – це робота у тому числі й з батьками. Зокрема, й через роз'яснення ним і проблеми, і заходів з протидії.
ПИТАННЯ У ТОМУ ЧИ ЗДАТНІ БУДУТЬ ВПОРАТИСЬ І ВЧИТЕЛІ, І ПОЛІЦЕЙСЬКІ З НОВОЮ ПРОБЛЕМОЮ
Враховуючи запровадження нового покарання, можна передбачити, що найближчим часом кількість звернень щодо булінгу однозначно зросте. Але постійно утримувати інформаційну увагу на одній проблемі практично не можливо. Тому не виключно, що з часом, кількість тих, кого притягуватимуть до відповідальності знижуватиметься. Акцентування уваги на випадках притягнення до відповідальності, звичайно, носитиме профілактичне значення. Але питання у тому чи здатні будуть впоратись і вчителі, і поліцейські з новою для них проблемою і з величезним напливом заяв: у тому числі й з визначенням, що той чи інший випадок насилля серед дітей є боулінгом.
ДОЦІЛЬНИМ Є ФОРМУВАННЯ «ГРОМАДСЬКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»
Чому діти не звертаються за допомогою? Як правило, існує дві проблеми: перша – це напівкримінальний кодекс честі, за яким «закладати ближнього» неправильно. Фактично, дитині можуть прив'язати ярлик «стукача», «ябеди». Тому для успішного вирішення питання варто вже з початкової школи формувати у дітей уявлення про те, що надавати інформацію про порушення власних прав чи прав своїх друзів – це нормально, а ось ненормальним є надання неправдивих свідчень, що принижують честь та гідність людини.
Друга проблема – це поглиблення бар'єру між батьками та дітьми. Батьки більшою мірою зосереджені на вирішення меркантильних проблем – заробляння коштів, у тому числі й на утримування дитини. А виховання, формування довірливих стосунків, навіть спілкування – відкочуються на другий план.
За світовою статистикою батьки сьогодні розмовляють з дитиною 12,5 хв на день, з них 8 – читають нотації. Звичайно, варто враховувати, що найчастіше інформація про цькування надходить не від жертв (і тим більше кривдників), а від свідків. Тому доцільно було б і формувати «громадську відповідальність» і у дітей, і у їх батьків свідків.
ЩО ВАРТО ЗНАТИ І РОБИТИ БАТЬКАМ, ЧИЇ ДІТИ СТАЛИ ЖЕРТВАМИ БУЛІНГУ?
1. Відмовитись від двох крайнощів: стратегії «вирішити все і відразу» – коли батьки йдуть розбиратись з дітьми чи вчителями, і в процесі застосування образ чи фізичного насилля з жертв перетворюють у кривдників. Друга крайність – це ж діти, самі розберуться. Комплекс жертви формується на все життя і дитина може стати патологічною жертвою і у виші, і в робочих колективах.
2. Вислухати дитину і заспокоїти її. Дитина має зрозуміти, що проблема вирішиться. І що її вини у цькуванні немає
3. Обговорити проблему з третіми особами (іншими батьками, вчителями) – без претензій та відстоювання своєї точки зору. Дитина може гіперболізувати або перекручувати ситуацію. І насправді в проблемі вона не жертва, а кривдник.
4. Звернутись до вчителя, обговорити та стимулювати його провести відповідні виховні години з дітьми.
5. Написати заяву на директора, який і має збирати і відповідну комісію, яка розглядатиме проблему, і сформує звернення до поліції.
6. Не боятись звертатись до психолога. А) до сімейного психолога – часто проблема дитини лежить у стосунках у сім'ї. Вона може калькувати чиюсь роль; б) до дитячого – особливо, якщо дитина давно є жертвою у своїй групі.
7. Незалежно від дій, що будуть застосуванні у школі, сприяти підвищенню самооцінки дитини, у тому числі й через створення для неї додаткових соціальних середовищ (інші групи спілкування – наприклад, якісь секції чи гуртки).
8. Переведення дитини до іншої школи/класу – це крайнім метод. Але завжди варто розуміти, що неподолання сформованої моделі поведінки жертви, призведуть до того, що дитину можуть цькувати і в інших класах
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
