Втрата близької людини — це біль, який змінює людину назавжди. Але навіть у цій темряві можна знайти світло, що дозволяє не тільки прожити горе, але і трансформувати його у щось більше — підтримку, любов і творчість. Історія Тетяни Легкої показує: знайти нові сенси після важкої втрати — можливо, й іноді на допомогу може прийти мистецтво.
Яке рішення?
Щоб зберегти пам'ять про батька і трансформувати за допомогою творчості свої болісні відчуття, Таня створила зін "Березовий листок" (зін — міні-журнал, прим. авт.). У ньому — спогади про тата, рефлексії власних відчуттів після втрати та рекомендації для тих, хто хоче підтримати близьких у горі, але не знає як.
"Зазвичай ми у цьому почутті дуже самотні. І, напевно, я була теж самотня і через це написала цю книжку, щоб люди, які втратили, бачили, що з ними поруч є ще одна така сама людина, яка проживає щось схоже. І це якась спільність. Ти точно не один у цьому. Всі люди, які втрачали, якби вони мені написали, я б їх підтримала, обняла, поцілувала — все, що треба зробила б! — послухала, нехай говорять, виговорюються, плачуть…", — ділиться героїня.
Як це допомогло?
Історія починається з любові
Свій зв'язок з батьком Тетяна називає безумовною любов'ю: "Я ніколи не надавала значення цьому слову, поки після його загибелі не почала ритися в спогадах і не зрозуміла, що тато давав ту саму любов й опору. Він мене підтримував навіть у найтяжчі для нього моменти. А ще — кожного ранку цілував мою дитячу фотографію, — на хвильку Таня усміхається і додає: — Усі навколо знали та казали, що я татова доця".
Дитяча фотографія Тетяни з батьком Володимиром. Фото з особистого архіву Тетяни Легкої
В останню фізичну зустріч з Володимиром він здійснив дитячу мрію Тетяни, про яку вона "вже забула": "Я хотіла покататися на дитячій залізниці, яка везе через гідропарк до Басового Кута (озеро в Рівному — прим. авт.). Я думаю, він тоді вже розумів, що скоро його призвуть на полігон. Але не зізнавався".
Тетяна згадує: попри зневіру і втому після виконання бойових завдань Володимир намагався зберігати оптимізм:
"Він завжди скидав відео чи фотографію, де усміхається. Завжди. А ще — часто помічав у мені сумний настрій і казав: «Таня, що трапилось? Що таке? Треба бути молодцем, треба триматися»".
Володимир Легкий. Фото з особистого архіву Тетяни Легкої
Незадовго до своєї смерті Володимир передав з Куп'янська Тетяні на день народження подарунок — смартгодинник із запискою: "Цьомка, привіт! Тато цьомає принцесу…". Цю записку дівчина береже на своєму робочому столі.
Записка від батька біля робочого стола Тетяни. Фото з особистого архіву Тетяни Легкої
Звістка, що змінює все
Звістка про те, що батько зник безвісти, стала найважчим випробуванням для Тетяни. Місяць емоційних гойдалок між надією та страхом завершився, коли тіло батька знайшли. Про це їй повідомила телефоном бабуся, коли дівчина була за кордоном — на півдорозі до місця проведення молодіжного обміну на тему екології.
"Бабуся каже: «Таня, знайшли тіло. Все». Я вибиваю слухавку, бо більше нічого і не скажеш. У мені одразу включився механізм суперорганізатора, бо я мала вирішити: чи я їду в Грузію і сідаю на літак, чи я зараз їду з Варшави в Рівне. Я перепитувала у всіх з родини: а коли похорони, коли на щиті? І ніхто нічого не знає, просто знає, що знайшли його тіло. Я одразу попередила всіх, що повертаюсь додому і поїхала. — каже Тетяна. Далі з болем додає: — Оцей місяць, коли тато був зниклий безвісти, я наче себе готувала до того, що можу це почути. Але коли ти це чуєш, у тебе все одно ступор. Коли я їхала назад, я весь час плакала, не спала, не їла… Мені здається, я весь потяг обплакала".
Прощання з Володимиром Легким. Кадр "Суспільне Рівне"
Саме у період гострої втрати Тетяна стикнулась з токсичною "підтримкою" з боку оточення.
"Коли я приїхала, то опублікувала пост: хто хоче попрощатися з моїм татом, будь ласка. І тоді я зустрілась з цікавим явищем: виявляється, мої люди, яких я могла ідентифікувати як друзів, половина з них дійсно є такими, а інша половина — це зовсім не друзі. Багато людей, звісно, теж у шоковому стані. Але вони не знають, як себе поводити: напевно, думають, що треба написати великий текст. І через це мовчать. А хтось думає: «Напишу співчуваю — для галочки». Інший приклад: люди писали «Я поруч», але коли тобі дійсно треба, щоб з тобою хтось побув, цих людей не було. На жаль".
Дівчина зізнається: деякі нечутливі питання міцно закарбувались у пам'яті.
"Хтось подзвонив моїй подрузі і спитав: «А це правда, що у Тані тато загинув?». Звісно, моя подруга відповіла: «Ти це серйозно? Авжеж, Таня буде так жартувати». Маса людей ставили дуже нетактовні запитання, особливо мамі. Одного разу після судмедекспертизи їй подзвонили і спитали: «А як труп виглядав?». Мама була у шоці", — ділиться героїня. І додає: "Іноді люди питають щось настільки жахливе, що я зрозуміла: треба якось комунікувати про втрату, про співчуття".
Важливу роль у її відновленні зіграли природа, терапія та підтримка справжніх друзів. Однак, найбільше її надихала пам'ять про батька. Його любов і підтримка продовжують жити в її творчості.
"Зрозуміла, що якщо можу через мистецтво говорити про свою велику втрату, я повинна це робити", — каже Тетяна.
Аркуш авторського зіну "Березовий листок". Фото з особистого архіву Тетяни Легкої
Березовий листок як символ пам'яті
Мисткиня згадує: ідея створити збірку про батька виникла ще за його життя.
"Мені було дуже боляче чути й бачити його зміни, бо він дуже постарів за час служби. Але разом із тим, я надихалась цими змінами, і саме в момент, коли він ще був живий, я задумалась про створення збірки. Це ще не була збірка про втрату, не була збірка «Березовий листок», але я планувала відслідковувати зміни тата до повномасштабної війни й під час".
Як стверджує Тетяна, вся її творчість так чи інакше стосується рослин. Тому й у відстежуванні батькових змін виникли аналогії з рослинним світом.
Аркуш авторського зіну "Березовий листок". Фото з особистого архіву Тетяни Легкої
"Я подумала: якщо порівняти природу і мого тата, то щось між ними є спільне. Природа в прифронтових зонах — це, напевно, стан душі мого тата, але скільки там не було б зруйновано флори і фауни, так чи інакше вона відновлюється. І тато з кожним завданням, навіть після зневіри і поранення, все одно відновлювався і йшов далі".
У процесі проживання втрати Таня почала писати листи і створювати поезії у пам'ять про батька. У своєму нотатнику, який дівчина знайшла вдома, був гербарій березових листків, зібраний разом із батьком.
"Я згадала про наш спільний гербарій", — розповідає Тетяна. У 2014 році вони разом з татом збирали березові листочки для її наукової роботи. Один із цих листків вона поклала у домовину батька, а інші залишила собі.
Цей гербарій став основою для її артбуку "Березовий листок". У ньому Тетяна описала свої емоції, доповнивши текст звуками та фотографіями. Дівчина згадує, що створення артбуку було терапевтичним процесом, адже таким чином вона знайшла спосіб поєднати свою втрату з творчістю: "Я обрала десять розділів, кожен з яких розповідав про певний етап мого горювання та відновлення. Кожен розділ мав свій вірш і символічний зв'язок із природою", — з теплом розповідає донька загиблого воїна.
Створення зіну стало не лише способом пережити втрату, але й способом говорити про горювання відкрито. "Мені важливо було, щоб цей артбук був доступний людям. Коли я почала отримувати відгуки, це стало для мене відкриттям — люди хочуть говорити про втрату, але не завжди знаходять слова". Під час публічних мініпрезентацій артбуку люди часто ділилися з Тетяною і своїми історіями втрат. Вона відчувала, як сильно це резонує з іншими:
"Якщо я можу допомогти хоча б одній людині, то моя праця вже має сенс".
Таким чином, її робота стала не лише способом зберегти пам'ять про батька, а й платформою для відкритих розмов про горе, втрати та підтримку:
"Якщо я можу через творчість показати цей біль, якщо я можу людям, які не втрачали, допомогти щось зрозуміти чи побачити, чого краще не робити, то значить, треба продовжувати над цим працювати".
Аркуш авторського зіну "Березовий листок". Фото з особистого архіву Тетяни Легкої
А це точно працює?
Таня ділиться, що написання віршів і те, що вона їх читала навіть незнайомим людям, допомогло їй знову відкритися для світу.
"Я дописувала деякі вірші прямо в кав'ярні, де працювала. Там я облаштувала свій куточок: поставила татові каву, поставила баночку для донатів, розклала листки, які я взяла з собою ще в березні. І так я вперше заговорила про свою втрату публічно: не у соцмережах, де це все можна прогорнути, а з живими людьми. Я їм казала: «Прочитайте, будь ласка, поезію. У мене сталось таке. Я в пам'ять про тата зробила цей зін. Мене б дуже потішило, якби ви його хоча б переглянули — я навіть не кажу читати».
І люди брали до рук, читали і плакали. Це було так символічно: вони залишали свої сльози на сторінках, так само як залишала їх я, коли писала. Для мене це наче було таке собі завершення. Я знову проживала все те, що проживала раніше. І в цей момент я зрозуміла, що нам дуже не вистачає творчого проявлення. Не вистачає цих розмов про такі складні теми, бо не всі здатні, не всі мають ресурс про це говорити".
Юлія Іорш, психологиня та співзасновниця ГО "Інститут психології здоровʼя", яка допомагає людям у втраті, наголошує: "Всі види мистецтва є терапевтичними в адаптації до втрати, оскільки дозволяють вивільняти емоції в зовнішню форму. Відвідування театру, музика та спів надають можливості перемикатися від думок та відчувати катарсис, тобто, вивільняти почуття. Все це надає ресурс перемикати увагу на повсякдення, спілкування, нові сфери пізнання та застосування власних вмінь і навичок, набуття нового усвідомлення власної ідентичності після втрати".
Що ще може допомогти у проживанні втрати?
Природа завжди була важливою частиною життя Тетяни. Після втрати батька вона знаходила розраду в довгих прогулянках, спостереженні за змінами навколо.
Крім того, Тетяна підкреслює: важливу роль у її відновленні зіграли терапія та підтримка друзів. Прийом антидепресантів, спілкування з психотерапевтом і відкриті розмови з людьми дозволили їй пережити найважчі моменти. Після загибелі батька цінності дівчини змінилися. Найважливішими для неї стали чесність і підтримка. Вона навчилася заново відкриватися людям, навіть незнайомим, і отримувати від них опору.
"Я зрозуміла, наскільки важливі прості речі — обійми, слова підтримки, моменти, проведені разом", — ділиться вона. І тепер, через свій досвід, вона намагається допомагати іншим, показуючи, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.
Психологиня Юлія Іорш додає: "Для підтримки себе також може бути допоміжним дотримання розкладу та поступове додавання в нього людей, місць і дій, які викликають приємні відчуття. Відведення особливого часу в першій половині дня для спогадів і туги за загиблим допоможе зменшити навʼязливі важкі думки ввечері та полегшать засинання. Фізична активність (прогулянка, тренування, вправи на увагу та дихання) також покращують сон".
А ще фахівчиня зазначає, що помічним і дієвим у процесі проживання горя й адаптації до втрати є спілкування в колі людей зі схожими обставинами.
Організація, в якій працює Юлія, проводить безоплатні групи психологічної підтримки для людей, які втратили близьких. Отримати таку допомогу можна в регіональних центрах ГО "Інститут психології здоровʼя". Після реєстрації, пояснює психологиня, вам запропонують індивідуальну консультацію та, за бажанням, долучать до групи підтримки, яку ведуть фахівці по роботі з втратою.
Якщо вам необхідна підтримка у втраті, ви можете звернутися до цих організацій:
Матеріал створено в межах проєкту "Підтримка професійної журналістики під час війни", що реалізується ГО "Інтерньюз-Україна".
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
