«Мне уже ничего не страшно»: история жены погибшего защитника, которая создает Берегинь

Тепер її брошки є в українок, які нині живуть у Польщі, Іспанії, Ірландії, Німеччині, Канаді та Україні. Про перших Берегинь, мрію Наталії та підтримку чоловіка, який віддав своє життя в Ірпіні, читайте у тексті "Рубрики".

У родині Наталії Будьонної та Дмитра Сергеєва до повномасштабної війни готувалися заздалегідь. Закупили сухпайки, газовий пальник, аптечки та речі першої необхідності.

Восени 2021-го Дмитро Сергеєв вже тренувався із кістяком свого батальйону. Його дружина Наталія згадує, що чоловікове рішення отримати офіцерське звання було зваженим. Він не здобув військову спеціальність у виші, тому пішов за нею вже у дорослому віці. До 24 лютого Дмитро встиг підписати контракт із ТРО Київщини.  

"Він мене ледь вмовив на це. Казав: «Я оберу собі таку спеціальність, що буду не на передових позиціях». Заспокоював", — переповідає слова чоловіка Наталія Будьонна.

Згодом дружина спитала:

— Куди тебе зарахували?

— Я в піхоті…

—  Ти що, знущаєшся?.

—  Не хвилюйся, якщо буде війна, то це буде війна артилерії. Піхоти там майже не буде.

Те, що Дмитро здобув офіцерське звання, подружжя ще довго тримало у секреті від батьків. Пара не хотіла, щоб вони нервували.

У лютому родина з синами Данею та Ромою і мамою Наталії переїхали з Києва в Обухівський район. Там хотіли трохи перепочити. Власники будинку — друзі родини — жили за кордоном. Про всяк випадок Дмитро, який полюбляв полювання, взяв із собою зброю та дозволи на неї.

24 лютого дім, у якому зупинилася родина, весь час здригався. За півтора кілометра працювала стаціонарна ППО. Її роботу було видно та чутно, — згадує Наталя. Далі все було, як "у прискореній зйомці з відчуттям кіношного сюру".

Дмитро одразу зібрався та вирушив у Київ до своєї військової частини — відтоді він вже не бачився з сім'єю. Родина залишилася в Обухівському районі. Наталія із мамою та синами постійно чула вибухи. За 15 кілометрів від будинку був Київ, за 16 — Васильків, трохи менше залишалось до Обухова. Звідусіль чулись обстріли та вибухи. Єдиним умовно безпечним острівцем, куди не прилітало, залишався населений пункт, де й перебувала родина. Коли здавалось, що от-от і їх накриють, Наталія впадала у відчай.

—      Даню, мені здається, я забула, як користуватись зброєю.

—  Спокійно, я тобі все покажу, — відповідав 14-річний Даня.

Кілька рухів і автомат був готовий до використання. Тато навчив старшого сина розбирати, збирати та стріляти із різних видів зброї. У найстрашніші для матері моменти Даня став її опорою. "Він повівся як відповідальний чоловік", — згадує Наталія.

Родина не їхала з Обухівського району, але Наталії здавалося, що ще трохи і їх візьмуть у кільце. Хотілося вирушити подалі від Київщини, але у столиці залишався коханий чоловік. За кілька днів вагань та постійних переживань за Дмитра родина таки виїхала у Яремче. Страх за дітей взяв гору.

Після 24 лютого Наталії було страшно телефонувати чоловікові. Її попередили, що розмови може прослуховувати ворог. Жінка питала, де перебуває Дмитро й що робить. Якщо він відповідав не конкретно, деталі вже не уточнювала.

"Мені було страшно, що я можу нашкодити своїми запитаннями. Цей час був дуже важким для наших військових", — говорить Наталія.

В одній із перших розмов Дмитро, вже будучи командиром взводу, сказав: "Ти не уявляєш… Всі ці справи, які були раніше, відійшли на якийсь зовсім інший план". Чоловік зміг прийняти душ лише на другий тиждень, а берці зняв через кілька днів. Без сил засинав просто в них, а коли таки стягнув, одягнути знову на зморені й зболілі ноги вже не зміг. Тому перевзувся у кросівки.

"Настільки завантажений графік, що хлопці не встигають змінювати взуття. На третій-четвертий день постійного носіння ноги у жахливому стані. І такий випадок, як у мого Дмитра, не єдиний", — говорить його дружина.

У середині березня Дмитро сказав Наталії, що їде на бойове завдання, тому може не виходити на зв'язок. У місце, куди перекидали, був поганий зв'язок.

"Я буду знаходити місця, де є хоч одна антенка. Якщо не телефонуватиму, знай, що нічого не трапилося. Просто немає зв'язку".

Лише після того, як чоловік вирушив на завдання, Наталія подивилася геолокацію чоловіка. Дмитра разом з побратимами перекинули в Ірпінь.

23 березня на позицію, де стояв взвод, виїхала танкова група ворога — танк, БТР та інші військові машини у супроводі піхоти.

Дмитро мав працювати на гранатометі. Під час перезарядки у дерево, що нависало над позицією, влучив танковий боєприпас. Величезна верба придавила Дмитра, роздробивши ногу чоловіка, постраждали головні судини тіла. Ще з пів години Дмитро Сергеєв відстрілювався і спустив на ворога весь комплект набоїв. Але водночас сам він стікав кров'ю.

Щойно стало тихіше, побратими кинулись на допомогу. Щоб підняти вербу, під якою був захисник, довелося використати як важіль дорожній знак. Пораненого командира дістали з-під дерева, перенесли в евакуаційний автомобіль. Але втрата крові була занадто великою. За кілька хвилин командир взводу 130 батальйону 112 бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Дмитро Сергеєв помер.

Однак бронегрупа росіян не пройшла в Ірпінь, не змогла з'єднатися з іншими силами ворога і розвити наступ. Взвод Дмитра виконав бойове завдання.

Дмитро радив Наталії не брати слухавку від незнайомих номерів. 24 березня у жінки задзеленчав телефон, цифри — незнайомі. Чомусь вона вирішила відповісти.

— Будьонна Наталя Олександрівна?

— Так.

Наталія згадує, що незнайомий чоловічий голос тремтів. Людині по той бік слухавки було важко говорити.

— Ваш чоловік Сергеєв Дмитро Іванович загинув в Ірпені.

Наталія подумала, що телефонують шахраї, бо Дмитро по-батькові був Ігоровичем, а не Івановичем. У Києві залишалась порожня квартира родини, якою могли зацікавитися злодії. "Цей чоловік спитав: «Чи знаходитесь ви вдома?» Подумала, що точно перевіряє", — говорить Наталія.

—  Дякую, — Наталія повісила слухавку. Перша думка — слід все перевірити.

Жінка знайшла телефон військової частини, але там не змогли допомогти. Вони ще не отримали останньої інформації про втрати.

Наталія подзвонила старенькій сусідці, яка залишалась єдиною на їхньому поверсі. 

— До нас приходили?

— Так, хтось був, але я всього боюсь, тому не відкрила, — відповіла старенька.

Наступним Наталія зателефонувала сусідові, який взявся опікуватися будинком.  

— Андрію, мені подзвонили… Не знаю, чи правда.

Він мовчить. Мить, дві.

— Це був дійсно військовий, при собі мав всі документи. Я взяв сповіщення про смерть Дмитра за вас. Це правда. Прийміть мої співчуття.

Але Наталія все одно не вірила. Останнім набрала кума — найкращого друга Дмитра, який був із ним в одному батальйоні.

— Мені сказали, що Дмитро загинув.

Тиша.

— Юро, не мовчи.

Але чоловік тільки важко дихав у слухавку. Тоді Наталія на нього накричала, вперше у житті: "Я так верещала…" Кум промовив лише одне слово:

— Так.

Наталія кинула слухавку.

Попри ступор, вона розуміла: слід їхати у Київ ховати чоловіка.

"Тоді була така ситуація у столиці, що ти не знаєш, чи повернешся назад до  дітей. Вести їх з собою — теж наражати на небезпеку. Що б повністю нівелювало те, за що помер мій чоловік та їхній батько. Це було важке рішення, але я поїхала сама".

Вранці жінка разом із другом родини вирушила до Києва. У морзі вона мала опізнати чоловіка.

"Коли Дмитро загинув, він ще був Сергеєвим Дмитром Ігоровичем, а коли тіло привезли до моргу, став невідомим солдатом. Треба було, щоб хтось його опізнав. Мені дуже не хотілося, щоб це робили його батьки. Їм і новини про загибель сина було достатньо".

У лютому Наталія покидала Київ мирним та тихим. А вже через місяць рідне місто було не впізнати. Вулиці перекопані, всюди військові, а знайомі будинки розтрощені. Жінка пробула у столиці стільки часу, скільки потребувало поховання. Через пів години після прощання вона вже поверталася до дітей у Яремче.

Після загибелі Дмитра родина пробула в Україні ще кілька тижнів. Потім прийняли рішення їхати за кордон.

"В Україні тримав чоловік. Не фізично, але мені було важко розлучитись із ним. Коли його не стало — на один гачок стало менше", — говорить Наталія.

Та й дітям потрібно було змінити обстановку. Старший син Даня після загибелі батька не міг спокійно вийти на вулицю. Хлопець не почувався у безпеці на відкритій території, йому постійно здавалося, що летять ракети.

Родина не хотіла їхати далеко, тому вибір впав на Болгарію. З собою Наталія взяла невеликий пакунок — набір для створення прикрас.

"Коли особливо накривало у перші тижні після 24 лютого, Дмитро казав: «Ти ж взяла покрутити прикраси. Не читай ці пабліки. Працюй із металевим дротом». Я все своє життя прагнула до якоїсь творчості. Дмитро казав, що якщо я не «гачкую», то втрачаю себе. Був період, коли працювала у студії, займалась декупажем. А кілька років тому потрапила на майстер-клас з вишивки, де зрозуміла, що вишивка — це не нудно".

Десь через тиждень після загибелі Дмитра Наталія передивлялась збережені у пінтересті картинки з українськими мотивами. Погляд зачепився за роботи художниці з українськими мотанками в основі. Це сильно запало у душу Наталії. Вона уявила, як виглядатиме брошка у схожому стилі. Спробувала намалювати, а потім вишити картинку, яка вийшла. Так народилась перша Берегиня. 

Нині є вже шість різних образів з різним сенсом. З квіткою у руках — береже врожай та землю. З будиночком — піклується про оселю. У косинці та очіпку — стоїть на захисті родини. З яйцем — символізує продовження роду. У блакитних кольорах — береже моря, річки та озера. А Берегиня зі стрічками, що розвіваються, уособлює молодість та жіноцтво.

У планах майстрині ще створити Берегиню історичного коріння, яка символізуватиме зв'язок із пращурами. Також Наталію ваблять образи Мавки й Русалки.

Яскраві брошки сподобались українкам. За ними вишикувалася чимала електронна черга. Дівчата готові чекати по кілька місяців (зараз найближчий запис на готову Берегиню аж на лютий).

"Наш ринок перенасичений виробами у синіх, блакитних та жовтих кольорах. Хотілося зробити українську прикрасу, сенс якої можна зчитати по образу", — пояснює Наталія успіх її Берегинь.

Спочатку жінка запланувала, що п'яту частину отриманих від продажу прикрас грошей віддаватиме на ЗСУ, організаціям, які піклуються про переселенців, та волонтерам. Але підрахувала, що за місяць сума виходить значно більшою. Тож кошти перераховує ще на збори, яким довіряє, — від власних родичів, знайомих та побратимів Дмитра.

На одну Берегиню у Наталії йде від 5 годин. Бували тижні, коли вдавалося зробити до 10 брошок, а бували, коли жодної.

"Коли почуваюся нормально, бадьора та весела, я виходжу у сторіз, намагаюсь вишивати прикраси та спілкуватись із людьми. А коли мене накриває, приймаю це як факт, просто чекаю, доки цей стан мине".

Нині Берегині Наталії, окрім України, є в Польщі, Ірландії, Іспанії, Німеччині та Канаді — у країнах, де українки рятуються від війни.

"Багато жінок та дівчат замовляють брошку із будиночком. Так вони проявляють свою тугу по дому, який, можливо, давно розбитий", — говорить Наталія.

Нині майстриня із родиною перебралась у Румунію. Думає шукати серед українок там собі помічницю, яка зможе допомагати зі створенням Берегинь. Так їх робитимуть набагато швидше: дівчатам не доведеться чекати по кілька місяців, поки їхня прикраса буде готова.

Невелика крамничка поряд з іншими магазинчиками Львова. Усередині буде маленька майстерня, де під керівництвом Наталії Будьонної народжуватимуться Берегині. Це її мрія, яку так сильно підтримував чоловік Дмитро.

"Кілька кроків до мрії я вже зробила. Раніше щось зупиняло. Боялася відповідальності, не уявляла, як брати людей, які працюватимуть на мене. Але зараз я у такому стані, що мені вже нічого не страшно".

Чоловіка Наталії Дмитра Сергеєва посмертно нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступіня.