Як пояснити світу, що і чому Росія робить в Україні

Андрій Кришталь

координатор проєктів в міжнародній організації "Ініціатива за Мирні Зміни" (Peaceful Change initiative)

Коли представники організації із Північної Мітровіци запросили мене дати коментар на панельній дискусії "Українська криза та її вплив на Косово", я трохи здивувався – як мінімум, тому, що війну знов називають кризою. Під час самої дискусії я дивувався ще більше: моїм співбесідником несподівано виявився пропутінський експерт із Сербії, який не гребував такими пропагандистськими конструкціями як "братні народи", "біологічні лабораторії", "провокативний захід" та "всі ці вісім років". Проте назва дискусії все ж вразила мене більше, ніж це шоу з підміною понять. 

Коли ми говоримо про сьогоднішню ситуацію в Європі, вкрай важливо не починати із завідомо неправильного шляху метафор та називати речі своїми іменами. Навіть раніше, ще до 24 лютого, західні медіа мали схильність називали військову напругу, створену Росією біля українських кордонів, "Українською Кризою", хоча доречніше було б говорити про кризу Російську.  

Те, що відбувається на території України уже кілька тижнів, однозначно називається війною. Це єдиний доречний і єдиний правильний термін для наймасштабнішої військової акції в Європі із часів Другої світової. Використовуючи інші терміни, можна лише підігрувати російській пропаганді, яка на офіційному рівні заборонила називати війну війною і говорить про якусь "спеціальну військову операцію". 

Тим не менш, кризою можуть бути окремі елементи, які так чи інакше виходять із цієї війни. Ми можемо говорити про міграційну кризу, оскільки майже 4 мільйони українців, здебільшого жінки та діти, виїхали з країни. Лише в Польщі їх знаходиться майже 2 мільйони. Ми можемо говорити про гуманітарну кризу в містах, що опинилися в оточенні, і де людей ховають у братських могилах, а ті, хто живі, сидять без їжі, електрики та питної води. Ми можемо говорити про економічну кризу, яка вже накриває і неодмінно накриє світ ще більше і з не меншою силою, аніж наслідки пандемії. Про зростання цін на паливо. Про продовольчу кризу, що чекає Україну внаслідок руйнації цілих логістичних ланцюжків, а також вплине і на Європу та країни Північної Африки, які залежні від поставок аграрного комплексу України. 

Те, що сталося в Україні, є війною: безпідставною, віроломною, небаченою. Це є абсолютно необов'язковою військовою агресією Росії по відношенню до суверенної європейської країни. Агресор розпочав напад о п'ятій ранку і навіть не спромігся створити видимість casus belli, тобто привід для війни, незважаючи на спроби провести false flag operations у тижні, що передували вторгненню, чи навіть провокації, що мали місце за кілька днів до 24 лютого на лінії зіткнення на Донбасі. 

Поговоримо про те, чому таке взагалі стало можливим.  

Вторгнення: передмова  

Коли мене запрошували на вищезгадану дискусію, то просили детальніше розповісти про те, чому Мінські угоди не спрацювали, чи зробили західні країни достатньо і, чому "жодна із сторін не робить кроків назустріч, коли гине дедалі більше людей".

Розмірковування про Мінські угоди потребують короткого екскурсу в історію. Не будемо надмірно заглиблюватися у останні 368 років взаємин Росії та України, які з російського боку подаються як справжня слов'янська дружба старшого і молодшого братів, а насправді є історією колоніалізму, репресій, пригнічення, заперечення існування цілої нації та аб'юзу міжнародного масштабу. Будь-які розмови про "братні народи" є лише частиною російської пропаганди, державного міфу, який не має нічого спільного з реальністю. 

Говорячи про поточну ситуацію, почати слід із того, що з моменту розпаду Радянського Союзу Росія не змогла змиритися із виходом України із сфери власного впливу. Всі наступні кроки у її політиці були спрямовані на відновлення цього впливу різними способами, і військовий шлях також не відкидався. Очевидно, жодні інтереси України та її народу при цьому ніколи не враховувалися і не мали значення, а сама концепція України як такої сприймалася РФ як тимчасова несприятлива ситуація. 

До поворотного епізоду Євромайдану 2013 року було багато моментів, що свідчили лише про це. Тут і позбавлення ядерної зброї, і базування Російського флоту в Криму, і газовий шантаж, а також регулярні втручання у внутрішні справи України та її політику, військові провокації та територіальні претензії. 

Революція Гідності остаточно затвердила цивілізаційний вибір України. Положення про інтеграцію з ЄС та декларація приєднання до НАТО закріпилися в Конституції. Власне, тоді і почалося гібридне військове російське вторгнення у вигляді спроби анексії Криму та розхитування політичної ситуації на сході України. Тоді ж відбулося захоплення органів влади східних областей проросійськими сепаратистами, проведення кількох фейкових референдумів та встановлення квазі-утворень так званих "ДНР" та "ЛНР", які Росія не просто підтримувала – до їх створення була залучена регулярна російська армія, про що існують численні свідчення. Подальша військова ескалація та численні людські жертви призвели до того, що Україна підписує документи, які ми знаємо як "Мінські угоди".

Мінські угоди: про що вони 

Мінські угоди є комплексом документів, що включають пункти про різні заходи, а саме припинення вогню, амністію, відведення важкого озброєння та подальшого мирного врегулювання. Головна проблема із угодами полягала в тому, що Київ і Москва трактували їх по-різному. Що важливо, угоди формально не містять жодних зобов'язань, які мала б виконати Росія: у тексті згадуються лише Україна та "окремі райони Донецької та Луганської областей" (ОРДЛО).  

Мінські домовленості фактично не є міжнародним договором. Вони так і не були ратифікованими ні українським, ні тим більше російським парламентом. Учасники конфлікту по-різному трактували як перелік сторін конфлікту, так і їхню подальшу долю. Не було досягнуто згоди і в питанні послідовності виконання важливих пунктів – спершу виведення військ, а тоді вибори? Чи спершу вибори, а лише тоді Україна отримує контроль над кордоном? Російський варіант угод був абсолютно неприйнятним для України. Він призвів би до фактичної інтеграції Росії у владну систему України, де вона могла б чинити постійний вплив на політику суверенної країни – і це за відсутності будь-яких гарантій повернення контролю над територіями. Питання Криму в угодах не згадувалося взагалі. 

Прихід нової влади породив нові надії на вирішення ситуації. Проте з часом стало зрозуміло, що Зеленський також не збирається виконувати російські вимоги та жертвувати суверенітетом. Після цього, власне, Росія і почала підготовку та реалізацію найгіршого сценарію. Вторгнення 24 лютого не стало новою війною. Просто в той момент гібридна війна стала відкритою. Путін більше не приховує своєї участі і вирішив зіграти ва-банк.

Роль Заходу: чи можна було уникнути найгіршого розвитку подій

Російське інформаційне поле також активно готувалося до війни. Вторгненню передувало розганяння теми про "обіцянки НАТО не розширюватися на схід", які не мають нічого спільного з реальністю, а також насичення російського інформаційного простору відверто шовіністичними наративами. Статті Путіна та його останні публічні виступи фактично заперечували право України на існування. 

Відкритій війні передували спроби Заходу запобігти конфлікту. Проте вони не мали успіху навіть не через слабкість обіцяних санкцій чи відсутність поступливості. Справа в тому, що жоден із запропонованих варіантів не влаштував би Путіна, оскільки не дозволив би Росії цілком повернути Україну до власної сфери впливу. Путіна лякала "анти-Росія", як він сам називав Україну, яка обрала цілком інші цінності і насмілилася рухатися у власному напрямку. Саме успішна демократична Україна, а не НАТО, є загрозою для авторитарної системи, яку Путін розбудував за останні 22 роки. 

Головна проблема Заходу полягала в неправильній інтерпретації "загрози НАТО для Росії", про яку постійно говорив Путін. Ця загроза полягала не у можливості військового нападу на Росію, а у тому, що розширення НАТО не дозволило би зовсім чи, як мінімум, максимально ускладнило би Путіну відновлення імперії.

Наслідки 

Глобальним наслідком російського вторгнення є руйнування балансу та спокою в Європі, у якій ще вчора напад однієї країни на іншу був просто немислимим. Якщо можливо це, то можливо все інше. 

У всякому разі, зараз ми можемо точно сказати, що російське вторгнення йде не так, як цього очікувала Росія. Її солдати, які тягнули із собою парадну форму замість провізії, розраховували на взяття України за кілька днів і гостинну зустріч місцевого населення, були зустрінуті відчайдушним опором. Росія явно помилилася у своїх розрахунках і в баченні реальних настроїв українців. 

В даний момент Захід робить те, що може – руйнує економіку Росії, запобігаючи зміцненню її військової сили, та підтримує Україну в боротьбі економічно і зброєю. Хоча українці справедливо очікують більшого, Захід діє із властивою йому обережністю, намагаючись уникнути Третьої світової.  

Поточний перебіг війни не свідчить про однозначну перевагу Росії чи реалізацію хоча б частини її планів. Рано чи пізно (скоріше рано) Путін буде змушений шукати виходів із ситуації, але за умовами гри, яку він же і почав, можливі лише два результати – припинення існування України та втрата її суверенітету, або припинення існування Росії в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. 

Будь-які переговори за останні кілька тижнів не показали значущих результатів. Вимоги Росії з абстрактно-абсурдної денацифікації країни, якою керує президент з єврейським корінням, переросли у більш конкретні – зміна влади на вигідну Росії, відмова від територій та, фактично, безумовна капітуляція України. 

Коли ви маєте справу з ґвалтівником, варіативність подальших сценаріїв зводиться до двох – боротися або піддатися. Україна обрала перше. Втрати, які несе Україна, невиправні. Ціна – неймовірно висока.  

Тисячі втрачених життів, вщент зруйновані інфраструктура та економіка. Десятки мільйонів людей покинули свої домівки. Вартість фінансових втрат вже досягла 500 мільярдів доларів. Щодня гинуть мирні жителі – від обстрілів житлових кварталів та цивільної інфраструктури, від розстрілів, голоду та зневоднення. Тільки в Маріуполі, оточеному російськими військами, загинуло понад 2,5 тисячі людей. Від житлової інфраструктури Волновахи нічого не залишилося – місто практично перестало існувати. Але завдяки санкціям і підтримці, яку отримує Україна, час грає на нашу користь. За відсутності зовнішньої підтримки чи рішення розпочати ядерну війну Росія з кожним днем наближається до краху. 

На відміну від Заходу, який спромігся на певні кроки, свою неспроможність продемонструвала Рада Безпеки ООН, проте це зовсім інша тема для розмови. Куди важливішим є те, що ця війна точно вийде за межі України, Росії та Білорусі, і в той чи інший спосіб торкнеться кожного європейця. Колишній порядок речей порушено, і 24 лютого ми всі, не тільки українці, прокинулися в новій реальності. 

Автор: Андрій Кришталь, соціолог, конфліктолог, балканіст, координатор проєктів в міжнародній організації "Ініціатива за Мирні Зміни" (Peaceful Change initiative)