Наші плани – перемогти і повернутися додому
Що я ще хотіла сказати. Напередодні нашої з Ярославою втечі я на собі відчула, як діє на людину чуда паніка і настрій "усе пропало". Якщо вам хочеться так комусь сказати, заведіть щоденник і пишіть туди ручкою, що хочете. Але хай із вашого рота не зрониться жодного слова в цьому напрямку. Особливо мало знайомим людям.
Бо якщо вам дім / ваша країна під обстрілами, вам менш за все треба чути, що все пропало. Вам треба чути про "привида Києва", який підстрелив 16 літаків. Саме цю історію я розповідаю з непідробним щастям і з гордістю своїй дитині. Вам треба думати про те, як ви відбудуєте своє місто і як вип'єте за перемогу з келишків, що придбали саме перед вторгненням. Вам треба складати список подарунків на день народження дитини і свої шкарпетки в рулончики.
Ввечері другого дня після нападу ми з сім'єю вийшли трохи пройтися навколо укриттів по району. Ми розказували Ясі про мітки й базові правила воєнного часу (не підбирати нічого чужого, звертати увагу на різні мальовані хрестики й нулики, оперативно ховатися в укриття, а якщо ні – то за бордюру), а біля дому стояла жінка з нашого під'їзду. Жінка була п'яна й до війни, а тут вона крім того, що п'яна, була ще й говірка. Жінка почала розповідати нам про те, що "її син служить десь-там і дзвонив, що через дві години буде пиздець Києву" і "боже-боже, ми хоч життя прожили, а діти" – і пішла, заламуючи руки, собі у своєму напрямку.
І хоч я знала механізм цих повідомлень, все одно мене трусило. Я спитала, звідки вона це знає і попросила такого при дитині не говорити.
На ранок ми зустрілися в підвалі, і жінка, досі п'яна, бідкалася, що нас завалить у цьому підвалі, бо погані плити в перекриттях.
Сьогодні ми з Ясею купували канцелярку. Здавалося б, просто альбом для малювання.
– Ви звідки, з Києва? Які ваші плани? Їдете далі, в Польщу? – питає пані продавчиня.
– Наші плани – перемогти і повернутися додому, – кажу я.
Тоді власниця магазину вирішила поділитися з нами міркуваннями про те, що якщо ми хочемо валити в Польщу, то треба вже, бо потім буде триндець.
Ні, пані, триндець зараз у Києві, звідки ми втекли, і на вашому вокзалі триндець теж, ми бачили.
Нам усім страшно, але якщо вас самих накриває тривога, не треба її нести мало знайомим людям. Бо я, наприклад, свої ліки від тривожності забула в Києві. А мені ще дитину заспокоювати після ваших смол-токів, і відповідати на її численні питання.
Ви можете бути тисячі разів праві і тішитися потім, що "ви ж казали", але що з того? Кожен наш вибір зараз – нелегкий, і ми всі хочемо бути в безпеці і врятувати своїх дітей.
Хочете допомогти? Спитайте, як це можна зробити. Хвилюєтеся? Так і скажіть. А краще скажіть, що перед вами – крута я сильна людина, і ви нею пишаєтеся.
Додати коментар