Там, де живе незламність: У стінах українського військового шпиталю
Ця історія почалася з моєї поїздки до Львова, куди я поїхав провідати свого друга, з яким я товаришую вже майже 10 років. Він завжди знайомив мене з реаліями життя в Україні, а із часу, як почалося повномаштабне вторгнення, ділився всім через що зараз проходять українці: бомбардування, втрата друзів, поранення близьких родичів, чиє життя змінилося назавжди.
Мій друг-друкар важко та багато працює, але те, що він волонтер, мене, мабуть, ще більше вражає. Він працює без жодної винагороди та допомогає благодійним організаціям та українцям, які обороняють країну.
Перед від'їздом з Англії я отримав від нього повідомлення про те, що він закупив кількадесят футболок для бійців, які одужують в одному зі львівських військових шпиталів. Я буквально послідував його прикладу й напакував свою валізу такою кількістю одягу — шкарпеток, боксерських трусів і футболок — яку дозволила моя норма багажу. Я думав, що мій друг розбереться з привезеним мною одягом і передасть туди, де він буде потрібним. Тоді я не здогадувався, що завдяки моєму одягу я опинюся в тихих, тьмяно освітлених коридорах військового шпиталю.
Мій товариш вислав мені адресу Комунальної міської клінічної лікарні № 8, тож я вирушив туди. У шпиталі пахло антисептиком, панувала суцільна стерильність. Однак, щось суттєвіше та щось сильніше вона не змогла замаскувати — життєстійкість, біль і негласне товариство поранених солдатів, з якими я незабаром мав зустрітися.
Деякі з них були ще занадто хворі або втомлені, щоб із кимось розмовляти; інші вітали мене з гумором, з вогником в очах. Заходячи до кожної палати в супроводі волонтерів, які присвятили цій роботі чималу частину свого життя, я усвідомив, що ця війна точиться не лише на передовій, але і всюди — у палатах, у розмовах пошепки, у тихій нескореності тих, хто відмовляється бути зломленим.
Історії воїнів
Доброволець із Польщі "Павел" уже двічі вступав до лав ЗСУ разом зі своїм братом та кількома польськими друзями. Він не міг дочекатися, коли вже одужає і приєднається до своїх побратимів. "Тарас" мав важкі поранення ноги та після кількох операцій та пересадки шкіри сподівався встигнути одужати до свого весілля, де він зміг би повести свою наречену до вівтаря. "Віталій" показав мені на своєму телефоні відео, зняте одразу після того, як він наступив на міну й був вражений гранатою. Я пам'ятаю "Андрія", якому потрібне було вужче крісло колісне, щоб він міг проїхати через вузькі двері свого будинку. Ми обидва фанати британського музиканта Рена, тому ми говорили про те, як його творчість допомогла йому пережити його досвід.
Історії бійців, яких я зустрів, були сповнені оптимізму, рішучості, прагнення одужати після фізичних травм та подолати травматичний досвід. Поранені мотивували себе до реабілітації по-різному: деякі планували одружитися, інші — знову поїхати рибалити. Багато з тих, з ким я спілкувався, були рішуче налаштовані якомога швидше та будь-яким можливим способом повернутися до бою на фронті. Окрім беззаперечних відчуттів єдності та сили духу, я був вражений відкритістю та запалом людей, з якими я говорив. Несподівано для себе, та попри те, що я був чужинцем, я став свідком безперервної людської боротьби.
Волонтери: неоцінені герої
У лікарні мене одразу ж мене вразило з якою терміновістю, з якою швидкістю все відбувалося. Волонтери не вагалися, не робили зайвих кроків. Під час мого візиту працювало вісім волонтерів. Вони діяли зі спокійною точністю. Їхні ролі змінювалися, але вони їх інтуїтивно розуміли.
Оля та Анастасія знайшли вільну хвилинку, щоби познайомитися зі мною і люб'язно запропонували мені перекладати, але навіть коли ми розмовляли, вони залишалися в постійному русі, їхні руки сортували, щось підіймати, передавали, перекладали. Навколо нас швидко рухалися інші волонтери, вправно розкладали одяг, складали пакети із засобами гігієни, сортували коробки із закусками та дрібницями, які в лікарняній палаті важили більше, ніж будь-які слова.
Дехто з повними руками снував кімнатами, зникав у коридорах, а потім повертався з порожніми руками та прямував за наступним пакунком із допомогою. Не було жодної церемонності, жодної перерви для вдячності, лише розуміння того, що кожна секунда на вагу золота. Я приїхав із надією, що буду допомагати, але виявилося, що я просто намагався не відстати від інших.
Лише коли ми закінчили — коли лікарняне ліжко, яке ми використовували як візок, стояло майже порожнім — я подивився на годинник. Минуло понад три години. Вони здалися мені миттю. Ніхто не зупинився, щоби подивитися на час. Робота мала свій ритм, який диктували не волонтери, а потреби поранених. Тоді Оля мені сказала: "І це тільки один шпиталь. Ми ще ходимо допомогати у восьмиповерховий, майже вдвічі більший".
Лише один шпиталь? Мене приголомшило наскільки величезним був масштаб їхніх завдань, які вони ніколи не могли здолати.
Волонтери повертаються допомогати день за днем, бо розуміють, що їхні зусилля, якими б маленькими вони не здавалися, є частиною чогось більшого. У тихі моменти, коли воїн на знак вдячності стискає руку волонтера, коли знайоме обличчя знову повертається до палати з провізією і теплою усмішкою, стає зрозуміло, що поранені не несуть тягар самопожертви наодинці. Волонтери не носять зброї, але вони борються по-своєму, у їхній боротьбі зустрічаються мужність і відданість, а також страждання і солідарність.
Мої роздуми
Я не планував того дня опинитися в лікарні, тому, можливо, цей випадок зробив мій досвід ще більш значущим. Мені пощастило, що я пройшов через цю ситуацію не лише на академічному (я щойно здобув ступінь магістра психології, зі спеціалізацією в галузі ПТСР у військових і травмотерапії), але й на вкрай особистому рівні.
Я не був впевнений, чи варто було мені писати про поїздку й ділитися досвідом. З моїх знань про різні методи лікування травм я знаю, що проговорення емоцій і переживань мають терапевтичний і цілющий ефект. Це корисно для людини з певною травмою, але чи варто про це розповідати мені?
Що я точно знаю, так це те, що тиха витривалість і стосунки між тими, хто допомогає, і тими, кому допомогають, які я побачив зблизька в лікарні, залишили на мені свій відбиток. У спільній боротьбі межі між пацієнтом і волонтером стираються. Те, що залишається, є доказом простої та непохитної сили єдності.
Я вирішив поділитися своїм досвідом, тому що військові та волонтери не можуть просто справитися самотужки, психологічної сили та стійкості їм буде недостатньо. Їм потрібна постійна підтримка, фінансування, ресурси і визнання з боку світової спільноти. Я сподіваюся, що мої слова певною мірою сприятимуть більшому рівню обізнаності про потреби України.
Мужність і самопожертва українців заслуговують на більше, ніж наша повага й захоплення; війна вимагає дій, чи то у вигляді прямої допомоги, адвокаційної діяльності, чи просто відмови відводити очі. На війні життєстійкість можна знайти не лише на полі бою, але й у невидимих, невтомних зусиллях тих, кому не байдуже, хто жертвує і хто відмовляється залишати без відповіді чуже страждання. І в цьому й жевріє надія — не просто на виживання, а на витривале, незламне майбутнє.
