“Для чого загинув мій чоловік, якщо я зараз себе знищу?”. Як працює проєкт, що допомагає жінками, які втратили коханих

Як вдалось об'єднати жінок, які втратили коханих? З якими проблемами вони стикаються щодня? Та як можна підтримати учасниць проєкту? Читайте у тексті "Рубрики".  

Альона Прокопенко майже не пам'ятає перші місяці після втрати свого коханого Іллі. 24 жовтня 2022-го на фронті чоловік отримав поранення. А 30-го жовтня у лікарні серце захисника зупинилось. 

"Через кілька тижнів після втрати на якусь мить стало легше, тоді починались новорічні свята. Разом із друзями ми як волонтери поїхали до Польщі, щоб перегнати автівку на фронт", — розповідає Альона. 

Після цієї поїздки дівчину, як каже вона сама, накрило. На два тижні Альона випала із життя. Не надто пам'ятала, що робила у ті дні, як харчувалась, чи приймала душ. У такому стані дівчина була, поки не погіршився стан здоров'я, довелося почати піклуватися про себе. 

"Мені вдалося впоратись із тим станом. Думала тоді: заради чого загинув мій чоловік, якщо я зараз себе знищу? Розуміла, що жінок у такій самій ситуації багато. Захотілось допомогти їм", — говорить Альона Прокопенко.

Вона озвучила цю ідею подрузі свого Іллі, запорізькій активістці та доброволиці Ярині Геращенко. 

"Ідея такого проєкту була в моїй голові, але я можливо не наважувалась її озвучити. У моєму оточенні є багато військових, добровольців, захисників та захисниць. Маю особисті втрати, мої друзі вже загинули на фронті… Тому я одразу погодилась на пропозицію Альони. Вночі після тієї розмови я довго не могла заснути, у якийсь момент прийшло осяяння: назва проєкту буде «Коханий, я живу!»", — говорить Ярина Геращенко. 

За словами активістки, для назви обрали звернення дружин до їхніх загиблих чоловіків, щоб засвідчити — їхня жертва не марна. Вони загинули не для того, щоб їхні дружини померли від горя, а для того, щоб жили в незалежній країні.

Ярина Геращенко взялась за втілення цього проєкту. Активістка шукала спонсорів, які могли б долучитись до допомоги жінкам, що переживають біль втрати. Одразу звернулась до своєї мами та психологині Вікторії Геращенко. Фахівчиня з 2014-го року працює з військовослужбовцями та їхніми родинами. У Ярини була ідея провести одиничний захід для жінок, що втратили рідних, але Вікторія пояснила, що цього буде замало для покращення їхнього стану. Психологині розповідає:

"Я користуюся затвердженими рекомендаціями. Одна із них — восьмикрокова програма, запропонована нам нідерландською асоціацією психологічної служби. В Україні ми спираємось на неї з 2016-го року. Ці рекомендації підлаштовані під наші реалії та створюють безпечне середовище. Я сертифікована працювати з цією програмою".

Так одноденний захід переріс у курс на вісім тижнів. Це вісім зустрічей жінок, які втратили чоловіків. Вікторія Геращенко розповідає, що під час них важливо звертати увагу на дві речі: дбайливе супроводження під час скорботи та супроводження вже на шляху до відновлення.

"Перша частина наших зустрічей спрямована на втрату. Тут ми, наприклад, пригадуємо бойовий шлях чоловіків, розглядаємо фото, ділимось почуттями. А друга половина орієнтовна на відновлення, ми зосереджуємось на наслідках втрати та проблемах повернення до, скажімо, повноцінного повсякденного життя. Наприклад, коли жінка створює якісь об'єкти, які нібито об'єднують її з померлим. На одному з занять ми розмальовували екосумки «Ти зі мною», де були зображені образи жінки та чоловіка". 

Психологиня додає, що така система занять врівноважує горювання. Дає можливість не тільки зануритись у травматичну подію, а й подумати про те, як жити далі. Після курсу жінки зустрічатимуться із Вікторією Геращенко раз на місяць, вона продовжуватиме стежити за станом учасниць. 

Першу групу зробили для шістьох жінок. Серед них і сама Альона Прокопенко. 

"Була історія, що деякі жінки спочатку погодились взяти участь, а потім передумали. Бо у суспільстві є великий осуд людей, які когось втратили", — розповідає Ярина Геращенко. 

"Я не блогерка, але доволі активно веду сторінку в інстаграмі. Якось виставила допис після фарбування волосся, на що отримала такий коментар: «Вибачте, можливо, це не моя справа, але вам не здається, що ви не в тому стані, щоб виставляти такі фотографії?». Я спитала, про який стан йдеться… Потім заблокувала цю особу. На якісь відео були коментарі: «Вже перестраждала та не сумуєш?». В Україні культура засудження дуже популярна", — розповідає про свій досвід Альона Прокопенко.  

Деяких учасниць, які подались на "Коханий, я живу!", не змогли долучити до курсу. Бо за умовами програми має минути щонайменше чотири місяці з дня втрати. Також обирали жінок, які були у схожих вікових категоріях. Для тих, хто не пройшов відбір у першу групу, вже запускають другу хвилю проєкту. 

"Часто нам пишуть в особисті повідомлення: «Чому тільки офлайн-заняття?». Насправді ту програму підтримки, яку придумала наша психологиня, неможливо організувати онлайн. Це тільки особисті зустрічі. Загалом ми приготували багато цікавого для жінок, але поки не говоримо, що на них чекає", — розповідає Ярина Геращенко.

Ірина втратила чоловіка після 16 років стосунків і лишилася сама з 14-річною дочкою. Її коханий Віталій Чуйко загинув 26 жовтня 2022-го у бою від мінометного обстрілу. 

"Віталік завжди казав: «Якщо зі мною щось станеться, бережи доньку. У чоловіка була сміливість, був патріотизм та жага до справедливості. Сильно любив правду та вимагав її від усіх", — говорить Ірина. 

Жінка ділиться — про проєкт "Коханий, я живу!" прочитала у Фейсбуці та зрозуміла, що хоче приєднатися.

"Мені захотілося зареєструватись, тому що всередині був біль та суцільний відчай. Але є донька… Потрібно жити та відновлюватись. Мені хотілось подивитись, чи зможе цей проєкт допомогти мені", — каже Ірина. 

Інша учасниця проєкту, Марія, розповідає. що зі своїм Артемом познайомилася чотири роки тому. Чоловік служив в Азові з 2015-го.

Загинув Артем Вербовський 15 квітня 2022-го року у Маріуполі. На той час чоловік командував ротою піхоти штурмовиків. Під час вуличних боїв захисники потрапили у подвійне оточення. Прийняли рішення прориватись, бійців накрило артилерією. Артем загинув. 

"Це було кохання мого життя. Я думала, що ми завжди будемо разом. Після його загибелі я втратила себе, — говорить Марія. — Люди, які втратили коханого, просто не знають, як із цим жити далі. Хоча сам Артем ставився до смерті по-філософськи. Він би не хотів, аби я постійно страждала". 

Про проєкт Марія дізналась від Ярини Геращенко. І одразу вирішила взяти участь у ньому. "Я покладаю надію, що проєкт покаже правильний шлях, щоб гідно нести пам'ять про Артема, але в той самий час не бути полоненою цих страждань. Жити не з болем, а з пам'яттю", — говорить жінка. 

Співзасновниця та учасниця проєкту Альона Прокопенко каже — у цій групі почувається комфортно, адже тут жінки розуміють горе одна одної.

"На заняттях ти можеш говорити все, що хочеш, озвучувати деструктивні думки, бо ти людина. Неможливо не думати про те, чому загинув саме твій коханий, а не хтось інший. Я не бажаю нікому смерті, але все одно думки такі з'являються. Хочеться поговорити з кимось, хто тебе зрозуміє", — ділиться Альона. 

Крім цього, додає вона, переважно у суспільстві не знають, як поводитися з людьми, які проживають втрату. 

"Мене дратує слово «тримайся». Просто його в моєму житті останні пів року було занадто багато. Розумієш, що людина хоче тебе підтримати. Але постійно чути одне й те саме слово важко. Це особисто моя думка. Для мене було б добре, щоб до мене ставились не як до неповноцінної. Бо були ситуації, коли заходиш у коло друзів чи знайомих, хтось про щось спілкується, а коли з'являєшся ти, всі мовчать, не знають, як з тобою поводитись.

Так, у мене загинув чоловік, але я тут, я жива, зі мною все в порядку. Я хочу, щоб до мене ставились, як до нормальної людини", — пояснює Альона.

Перша група вже завершила свій курс. Зараз триває набір на другий, ось анкета (податися можуть жінки із Запоріжжя або ті, хто матиме змогу їздити у це місто на зустрічі). Ярині Геращенко дуже хотілось би, аби проєкт "Коханий, я живу!" розвивався. 

"Всі партнери, до яких я звернулася за допомогою, були обома руками за. У нас немає фінансування, поки все витягуємо власними силами, всі працюють як волонтери. Та мені хотілось би віддячити тим людям, які нам допомагають", — ділиться засновниця проєкту. 

Якби мали кошти, говорить Ярина, була б можливість запустити кілька паралельних груп: 

"Ми вирішили поки не робити жодних банок. У майбутньому — можливо. Я вже думала про те, що слід відкрити Патреон. Також нам би хотілось більшої інформаційної підтримки, більше охопити жінок, щоб вони побачили, що у нас є такий проєкт та не боялись долучатись". 

Сторінка проєкту в інстаграмі.