“Якщо не я, то хто?”: Як українки відновлюють свої підприємства і громаду

У чому проблема?

Повномасштабне вторгнення мало нищівні наслідки для низки українських громад і бізнесів. Найбільше постраждали саме мікро- і малі бізнеси. У квітні минулого року майже половину з тих, хто повністю припинив свою роботу, становили представники компанії до 10 осіб (28,5%) та компанії з кількістю працівників від 10 до 50 осіб (17,8%). Станом на лютий цього року загальні втрати українських підприємств (включно з державними) становили 13 млрд доларів, а загальні непрямі збитки оцінювалися в понад 33 млрд доларів.

Яке рішення?

Поки чоловіки захищають Україну на фронті (жінки теж стоять на захисті, але статистично чоловіків значно більше), чимало жінок взялися за відновлення і навіть нарощування своїх бізнесів та відбудову громад. 

Заступниця Адміністратора USAID з питань політики та програмування Iзобель Коулман, звертаючись до учасниць сьомого Українського жіночого конгресу (УЖК), наголосила, що українські жінки беруть участь у воєнних діях, в ухваленні рішень на місцевому рівні та залученні фінансування для місцевих ініціатив, мобілізують зусилля для задоволення потреб внутрішньо переміщених осіб та підтримки ключових груп громадянського суспільства. За її словами, важливо визнавати нагальну роль жінки в українському суспільстві та в цій війні за незалежність.

За даними Опендатабот, 56% нових ФОПів в Україні у 2023 році відкрили жінки, навела інформацію ідеологиня проєкту "Made in Ukraine", модераторка бізнес-панелі УЖК Юлія Савостіна. Тобто кожен другий ФОП в Україні під час війни відкривають жінки.

"Як показала ситуація за останні два роки, жінки в Україні дуже кмітливі, адаптивні та гнучкі. Крім того, варто зважати на статистику, що жінки 90% власного доходу реінвестують назад у сім'ю, на відміну від чоловіків, які реінвестують тільки 47%", — зазначила президентка Жіночої ділової палати України Наталія Карпенчук-Конопацька.

Прикладом адаптивності є те, як відновилися в новій якості постраждалі бізнеси різних напрямків, як-от підприємство MODriz, "Вандра Рагз" та "Азовська фабрика-кухня", що стала "Новою кухнею". Власниці та співзасновниця цих підприємств поділилися, завдяки чому це вдалося. А голова Іванівської сільської ради Чернігівської області Олена Швидка розповіла, як вдалося повернути майже всіх людей у вкрай постраждалу громаду й одразу після звільнення зайнятися її відбудовою. 

Як це працює?

"Свою підприємницьку діяльність я почала за 9 місяців до повномасштабного вторгнення. 24 лютого я вже мала, як ми жартували з командою, повноцінне дитя. Ми були потужними й могли працювати далі", — почала розповідь власниця підприємства MODriz з Харкова, а нині Львівщини Ольга Білодід.

Профіль компанії — інноваційні технології порізки в галузі архітектури та важкої промисловості.

З початком великої війни підприємство втратило кадри: чоловіки змушені були піти воювати, а жінки шукали порятунок за кордоном. Також втратило майно, бо виробництво розташовувалось за 20 кілометрів від російського Бєлгорода, у північній частині Харкова.

Далі була швидка релокація під обстрілами, адаптація в новому регіоні, запуск нової продукції. Першим виготовили волонтерський виріб з цінних матеріалів під гаслом "Кожну перемогу збережемо якнайцінніше, в найцінніших матеріалах".

"Тоді в мене не було інструменту, щоб брати участь у війні. Я знала, що в мене є вціліле обладнання, яке я змогла з командою перевезти на Львівщину. І цим обладнанням я можу робити постріли у ворога і підтримувати наших захисників", — розповіла Ольга.

Тому що було дуже багато запитів на великі картини з патріотичними мотивами. Компанія почала шукати закордонних партнерів, які могли б співпрацювати з українськими фондами й використовувати картини як лоти на благодійних аукціонах.

"На сьогодні залучили близько 20 тисяч євро саме цим волонтерським продуктом для підтримки окремих бригад. Це для нас було найбільшою мотивацією працювати", — каже підприємиця.

Коли команда з обладнанням приїхала на Львівщину, її підтримали. Підприємство потрапило під програму релокації, йому компенсували перевезення всіх потужностей. 

Знайшли приміщення, запустили роботу, адаптувалися, справи потроху пішли. 

"На початку великої війни я зрозуміла, що мені треба знати кожен свій верстат, щоб я могла написати програму і стати за верстат, щоб щось вирізати", — ділиться Ольга Білодід досвідом. 

А також розповідає про можливості, які відкрилися для українського бізнесу, зокрема і жіночого, під час великої війни:

• Сьогодні дуже багато навчальних програм, у які інвестують закордонні донори. 

Ольга розповідає: "Я дуже активно беру участь у кожному навчанні, яке мені пропонують, наприклад, щоб освоїти правильну ефективність розподілу коштів. Цієї можливості до початку повномасштабного вторгнення я не мала, тепер вона є і безоплатно". 

• Є можливості отримати додаткові грантові кошти, наприклад, на розвиток власної справи. 

Компанія Ольги Білодід їх також отримала і змогла трошки компенсувати втрачені витратні матеріали, сировину. 

• Для українського бізнесу відчинені двері участі в закордонних виставках. 

"Ми почали виїжджати за кордон і вразили тамтешніх людей, що ця продукція виготовляється в Україні", — зазначає пані Ольга. Таким чином вдалося знайти нових партнерів, вже під час великої війни прийшли міжнародні замовлення.

• Зараз спрощені умови щодо експорту української продукції. 

"Є, звісно, нюанси, трошечки треба попітніти, але це все можливо, і для українського продукту зараз відчинені двері. Ми вже є гарною конкуренцією для італійських виробів з каменю", — підсумувала Ольга Білодід.

Жителька Каховки Лариса Метла Боден більш відома як власниця найбільшої ферми з вирощування спаржі в Україні. 

На жаль, торговельна марка "GourmeT з Любимівки" залишилась в окупації. Але спаржа — це багаторічна культура, вона живе 12 років на одному місці, втішила пані Лариса:

"Сподіваємося, що повернемося через рік, і наша спаржа буде в усіх магазинах, як і раніше".

Другий свій бізнес, ткацьке ательє "Вандра Рагз" (Vandra Rugs) Лариса Метла Боден заснувала ще 18 років тому. Мотив був — дати зайнятість і відповідно заробіток жінкам, який не залежатиме від сезону. Адже Херсонщина це переважно край овочівництва та інших напрямків сільського господарства, у якому взимку працівники майже не залучені. 

"Таким чином ми заснували ткацьке ательє з нуля. До того я нічого не знала про ткацтво. Але головним було те, що на той момент у мене вже були партнерки зі Швеції, які в той час шукали постачальника килимів ручної роботи", — розповідає Лариса Метла Боден.

Підприємство одразу було зорієнтоване суто на експорт. Почали з трьох ткалей, а на початок 2022 року їх було вже 37. 

"Ми відправляли килими у всі європейські країни й США", — зазначає власниця.

Велика війна й окупація заскочили всіх зненацька. Одразу почали думати, як можна виїхати. Адже виробництво розташоване в центрі Каховки і, щоб до нього дійти, з перших днів треба було якось обходити росіян.

Завдяки міжнародним партнерам вдалося вивезти більшу частину працівниць з дітьми за кордон. Але інша частина залишилася, прагнучи дочекатися своїх. Так протрималися до травня 2022 року, а тоді зрозуміли, що все ж таки треба їхати. 

У Косові на Івано-Франківщині опинилися, можна сказати, випадково. До цього Лариса Метла Боден ніколи не була в Косові, але все склалося добре. Міський голова зустрівся з власницею компанії в неділю о дев'ятій ранку (вона поділилася, що тільки пізніше зрозуміла, що це неабияке діло для заходу України) і сказав не хвилюватися і приїжджати, запевнив, що всіх розселять. Це при тому, що на той момент у місті вже було на вісім тисяч населення 17 тисяч переселенців.

Таким чином 10 ткалей і шестеро дітей почали новий етап життя в Косові.

Лариса Метла Боден називає такі складники успіху на новому місці:

• З Каховки вдалося вивезти одну машину з обладнанням.
• Працівниці змогли взяти з собою напрацьовані за 17 років зразки кольорів вовни.

• У Косові релокований бізнес дуже тепло прийняла місцева влада і громада: допомогли розселити людей і забезпечити їхні побутові потреби, а головне — сконтактували з Косівським інститутом прикладного та декоративного мистецтва.

Нині у "Вандра Рагз" працюють 49 ткаль, з них тільки 30% уміли ткати до влаштування на роботу.

"Процес навчання і мотивації людей був неймовірно важливим. Ми мали за короткий термін змусити повірити в нас наших партнерів, не відмовитись від нас наших клієнтів, тому що вони чекали на свої килими по пів року, майже рік, а хтось і більше. Ми мали почати все нове життя в новому місці", — каже Лариса Метла Боден.

• У Косові компанії одразу дуже допомогли міжнародні донори: спочатку DRC, Данська рада у справах біженців, які дуже швидко надали перший грант у розмірі 600 тисяч гривень на перший верстат релокованого підприємства. Також це IOM Ukraine, Міжнародна організація з міграції, і USAID.

Власниця "Вандра Рагз" наголошує: "Найголовніше, що USAID та ще одна компанія допомагають нам фінансувати навчання нових ткаль. Ми маємо їх навчати шість місяців. Це дуже важливо, тому що від Центру зайнятості така жінка отримувала б 6700 гривень і не мала б права отримувати в нас зарплатню. На це ніхто не погодився б. Грантові кошти нас дуже підтримали".

Останній грант — від компанії "Сівіта", яка надала 50 тисяч євро на інноваційний проєкт, що не тільки розширить асортимент підприємства, а й розкриє нові можливості для молоді, яка навчається в косівському інституті, переконана підприємиця.

Від держави за цей час підприємство отримало 67 тисяч гривень за 18 місяців — це компенсація за двох прийнятих на роботу ВПО, поділилася також пані Лариса.

"Азовська фабрика-кухня" почалася ще 2011 року як сімейне підприємство. Воно мало різні формати, поки дійшло до виготовлення напівфабрикатів з натуральної продукції.

"Я не можу сказати, що ми релоковане підприємство, тому що релокувати можна щось, — каже співзасновниця підприємства Марія Бубнова. — Коли ми виїжджали 15 березня 2022 року, то змогли взяти тільки одну автівку свого підприємства".

Майже одразу після виїзду отримали дзвінок від партнера — USAID, адже лише 22 січня 2022 року уклали з ним угоду, за якою влітку мали отримати нове обладнання. Маріупольців запевнили, що нададуть підтримку, якщо вони перезаснують свій бізнес.

Та тоді Марія з двома дітьми виїхала в Нідерланди, і півтора року працювала в режимі онлайн над поновленням бізнес-плану.

Марія Бубнова розповідає: "Ми подавалися на всі можливі міжнародні й державні програми. Завдяки підтримці донорів нам вдалося зібрати лінію. Тепер наше підприємство розташоване у Славутичі та називається «Нова кухня», ми знайшли там приміщення. Я дуже вдячна Славутичу за таку можливість, ми отримали необхідний для виробництва обсяг електроенергії".

Бізнес у Славутичі буде справді новим: тепер Бубнові виготовлятимуть повністю готові перші страви в реторт-пакетах. Вони будуть корисні не тільки військовим, а й звичайним родинам, де обмаль часу на приготування їжі.

Поки що до виробництва продукції не дійшло, тому що виготовлення обладнання затримується через брак працівників на українських виробничих підприємствах.

"Тому на новій лінії ми збираємо технологічно ефективні потужності, щоб за цим обладнанням могла працювати і жінка. На підприємство будемо наймати переважно жінок, тому що такі нині реалії", — зазначає пані Марія. 

10 сіл цієї громади на Чернігівщині минулого року були окуповані, зокрема і сумнозвісне Ягідне, а в інших семи населених пунктах велися бойові дії.

"Цілий місяць, я можу точно це сказати, у нас було пекло на землі. Полон, убивства, тортури, знищення майна. З чотирьох тисяч домогосподарств дві тисячі п'ятнадцять або пошкоджені, або зруйновані вщент. Комунальна власність або пошкоджена, або знищена. Жодна будівля не залишилася такою, якою вона була до великої війни", — розповідає голова Іванівської сільської ради Чернігівської області Олена Швидка.

Але люди не здалися, і наступного дня після деокупації Олена Швидка покликала громадян на збори й насамперед організувала жінок-підприємиць, які очолили те, що потім назвали гуманітарним штабом. Забезпечували людей харчовими продуктами, ліками, засобами гігієни. 

Та людям не було де жити, тому вони евакуйовувалися. Орієнтовно 50% жителів громади на початку квітня 2022-го року виїхали.

"Я з острахом дивилася на те що буде з моєю громадою. Жителів ставало дедалі менше. Я розуміла, якщо не буде жителів, не буде моєї громади", — пригадує пані Олена свої тодішні відчуття. 

Тому вона ухвалила жорстке рішення. 

"Уже у квітні 2022 року ми почали прибиратися і ремонтувати наше житло. Я розуміла, що кожен хоче жити вдома під своїм дахом. Ми робили це саме для тих людей, які залишилися вдома. Багато було спротиву: люди дзвонили із Західної України, з-за кордону з претензіями, чому їхнє житло не відбудовується. Але відповідь була така: «Будете на місці — будемо відбудовуватися»".

Таким чином уже влітку 2022 року голові вдалося повернути в громаду майже все населення.

Для відбудови залучали всю можливу закордонну допомогу, отримували допомогу від українських волонтерів з різних куточків. А коли деокупували Харківщину, вирішили й самі допомогти іншим так, як раніше допомогли їм.

"Люди несли все. З того часу моя громада постійно збирає допомогу в ті регіони, які найбільше цього потребують. А також постійно допомагає воїнам на фронті", — розповіла Олена Швидка.

Вона продовжує: "Що вміє жінка на селі? Садити городину. На наше прохання донори дали нам можливість посадити городину: дали насіннєвий матеріал".

Люди змогли виростити городину не тільки для себе, а й на продаж. Також громада почала організовувати навчання з підприємництва і написання грантових заявок для жителів. За цей період у громаді з'явилися три громадські організації. Одну з них очолили жінки, які раніше очолювали гуманітарний штаб. Вони беруть активну участь у відбудові села. Одна жінка заснувала власне підприємство з переробки молочної продукції.

Олена Швидка робить висновок: "Влада повинна бути поряд з людьми".

Які ще потрібні рішення?

Президентка Жіночої ділової палати України Наталія Карпенчук-Конопацька наголосила на потребі інформаційної і навчальної підтримки восьми мільйонів українських жінок у сільській місцевості:

"Українські жінки — інноваційні й гнучкі. Як ми знаємо, 59% жінок мають намір створити бізнес, але не мають необхідних знань. Нам треба посилити їхню економічну спроможність".

На її думку, дуже важливо створити дорадництво на державному рівні.

"Роль українських жінок змінюється — потрібно тільки їх посилити по регіонах. Дуже важливо доїхати до найвіддаленіших регіонів України й розповісти про ті можливості, які існують. Тому що є дуже багато гарних програм підтримки, але дуже сумно, що не всі про них знають", — зазначила Наталія Карпенчук-Конопацька.

Членкиня наглядової ради "ПриватБанку" Юлія Мецгер зі свого боку закликала жінок користуватися не тільки міжнародними грантами, але й використовувати можливості від вітчизняних банків.