“Я жив, як Мауглі, в колоніях птахів”. Як проходить день працівника природно-заповідного фонду

З Іваном Трифоновичем Русєвим наша редакція познайомилася рік тому, коли розповідала історію про визволяння червонокнижних пеліканів з ресторану, куди птахи були доставлені браконьєрами. Тоді Іван Трифонович обіймав посаду директора Національного природного парку «Тузлівські Лимани», але адміністративна робота — зовсім не те, чим хотів займатися вчений. 

Іван Трифонович — біолог, двічі захистив кандидатську і докторську за спеціальністю «Екологія» і щиро закоханий в птахів. Коли він починає говорити про крилатих, у вченого, який виглядає ніби дослідник, що  тільки-но зійшов з кінокартини, загоряються очі:

«Ви ніколи не тримали пелікана в руках? Ось якщо ви візьмете гусака або качку, вони дебеленькі, а пелікан — це повітряне утворення, хмаринка! Це зроблено для того, щоб його політ був легким і плавним. Між шкірою і тілом у нього величезні повітряні порожнечі, кістки у нього пористі… », — здається, про птахів він готовий говорити цілу вічність. Навіть стеля в його будинку (ми заглядаємо до Івана Трифоновича через екран, оскільки наша розмова відбулася по відеозв'язку) пофарбована у колір неба, по якому пливуть хмари.

— Ви біолог, але велику увагу приділяєте птахам, хоча в парку є й інші тварини. Чому ваша увага сфокусована здебільшого на орнітології?

— Птахи — це моя любов, моя стезя. Тузлівські Лимани вважаються одним з найважливіших об'єктів водно-болотних угідь міжнародного значення — це угіддя, що охороняються Рамсарською конвенцією — першою, яка була підписана на планеті! Оскільки Тузлівські Лимани є водно-болотними угіддями міжнародного значення для птахів, основна увага приділяється саме їм, хоча й інші організми рослинного і тваринного світу теж під прицілом нашого науково-дослідного відділу парку. Це наземні ссавці, хребетні, рослинний світ, комахи та риби, звісно. 

Останні два роки Іван Трифонович був директором національного парку. Своєю місією він вважає боротьбу за збереження лиманів, проте залишив керівну посаду:

— Я був директором два роки, а потім я написав заяву, дуже жорстку, що міністерство корумповане, як і вся система, що я не хочу працювати в ній, і буду займатися тим, що мені подобається — наукою. Тому я пішов і попросив міністерство призначити заступника, Ірину Михайлівну Вихристюк, вона стала керівником цього парку як виконувачка обов'язків.

— Мені говорили, що натуралістична діяльність більше вам до душі, ніж адміністративна. Розкажіть, чим ви займаєтеся як вчений і як працівник природно-заповідної справи?

— Зі студентських років я займався наукою — це моя професія. Моє хобі — досліджувати, спостерігати за природою, аналізувати, що відбувається і складати рекомендації. Так я працював до 1981 року, коли мені було зовсім мало років, і я був юним дослідником. Але коли я потрапив на Аральське море, побачив екологічну катастрофу, то вирішив: разом з науковою діяльністю займатися питаннями охорони природи. І тут ми весь час на стику: якщо вчений не займається реалізацією своїх напрацювань, зокрема, в моїй стезі, охорони природи, то це марна справа. Ти пишеш наукові статті, факти збираєш, але ще потрібно робити якийсь результат. І ось я, пішовши з керівної посади, зайнявся реальної наукою: ми ведемо постійні спостереження за перельотами птахів, за їх чисельністю під час гніздового періоду, за зимівлями в критичний період, і ці дані лягають в основу аналізу та потім заносяться в літопис природи. Це основний документ, який готує будь-який національний парк, будь-який об'єкт природно-заповідного фонду до того, щоб він залишився на століття. Люди через роки будуть бачити, які види тут мешкали, яка їх чисельність, як вони переміщалися. 

—  У нас є орнітолог, який веде спостереження за цими пташиними явищами й веде спеціальні наукові дослідження, наприклад, коли потрібно простежити, як летять птахи на зимівлі з місць ночівлі на місця годування тощо. Тобто детальна послідовність алгоритмів, яка потрібна вченим, щоб зрозуміти те чи інше явище в природі. У нас є ентомолог, який спостерігає за комахами в природі: коли вони з'являються, яка кінологія у них, як впливає на них погода. Є теріолог, який займається дослідженням наземних ссавців — це борсуки, лисиці, шакали, єноти, всілякі дрібні звірки, і, звісно, є іхтіолог. На жаль, такого, «повного» іхтіолога у нас немає, оскільки фахівці такого вузького профілю знаходяться в Одесі, поки що його функції виконує фахівець наукового відділу і технік-лаборант. Хочу сказати, що іхтіологія — це з одного боку, цікава наука, а з іншого боку, вона була дуже корумпована за радянських часів і є корумпованою і зараз, адже в системі рибного господарства все робиться для того, щоб зробити більше обґрунтувань для вилову риби. А в нашому парку ми потрібні, перш за все, для того, щоб сказати, що ці види потребують охорони, в цей період їх ловити не можна, тому що риби не дуже багато, або екологічне середовище невідповідне, і ми збираємо інформацію, хоча її поки що небагато, щоб дізнатися, які можуть бути ліміти на вилов риби місцевими рибалками. Звісно, великий напрямок — це рослинність. Це понад 800 видів, які ростуть в різних умовах, починаючи від піщаного пересипу з пустельним кліматом, до порожньої території, де вони штучно насаджені, і водні рослини, які потребують великої уваги. Тому в нашому парку є прекрасна фахівчиня — Олена Миколаївна Попова, яка паралельно працює в Одеському національному університеті імені Мечникова. Вона дає дуже грамотний науковий продукт в цьому напрямку. 

— Як проходить ваш день в Тузлівських Лиманах?

— День у вченого, він, знаєте, як у вільного художника. Він може лежати собі й обмірковувати гіпотези. Наприклад, яким чином з'явився цей птах у нас? Скажімо, фламінго — як він опинився у нас в лиманах. А потім вчений починає перевіряти ці гіпотези: яким чином фламінго може залетіти з місць гніздування в турецькому Ізмірі, що його сюди занесло, які потоки вітру… А потім ці гіпотези перевіряються на практиці: чи дійсно це так? Як слідчий веде розслідування злочинів, так і вчений досліджує природу для того, щоб зробити якісь висновки про зміни природи або про її стабільність, якщо вона принципово не змінюється. 

— А хіба вчені не сидять годинами в засідках, спостерігаючи за птахами й тваринами в біноклі?

— Я, бувши студентом, жив, як Мауглі, в колоніях птахів. Я брав з собою якісь продукти, переважно це були радянські консерви — кілька чи бички, хліб, який дуже швидко черствів і жив тижнями в колоніях птахів. З ранку до вечора і з вечора до ранку я знав, чим вони займаються: як вони лягають спати, як вони спілкуються між собою, як вони годують пташенят. Зараз в цьому нема потреби, оскільки є інші інструменти, скажімо, фотопастки. Сьогодні я ставлю фотопастку в колонії птахів, і через день або через тиждень я можу приїхати та зняти всю інформацію про життя, вона буде у мене на флешці, і це дуже спрощує роботу вченого. Але мені подобається перебувати в колонії птахів, я можу просто там жити — годинами, днями, можу і тижнями! Але чим старше ти стаєш, і чим більше знаєш, тим менше ти розумієш, тому що природа з її зв'язками і її багатогранністю настільки складна, що знання людини та здатності одного мозку недостатньо, щоб з цим розібратися. Ти отримуєш факти, але відразу ж ставиш масу запитань: чому це відбувається так, а не інакше. Тому чим більше ти досліджуєш, тим менше ти знаєш, просто як у Сократа. 

— Що лежить в вашому рюкзаку, коли ви вирушаєте на експедицію?

— Перше, що я туди кладу  — пістолет. Він потрібен для того, щоб мати самооборону. Кладу газовий балончик, щоб захищатися від можливих нападів браконьєрів. Адже ми не тільки досліджуємо, а ще й беремо участь в операціях Служби охорони — це організація, яку очолює директор, а вчені не є її частиною. Я виконував цю функцію, коли керував парком, а зараз паралельно з науковою діяльністю, я веду журналістську, і маю право носити зброю, яка завжди зберігається в одній з кишень мого рюкзака. В іншому його відділі — фотоапарати, від професійного Canon до найпростіших, довгофокусні й короткі об'єктиви — все, що дає мені можливість зафіксувати явища природи. Крім цього, там лежить поліційна камера, яку дуже легко встановити на піджаку або куртці. Ти ходиш, а вона весь час знімає і фіксує явища; звісно, це ще і різні фотопастки, які я розставляю; якийсь польовий одяг, але, знаєте, ми, вчені, такі фанати, що іноді забуваємо переодягнутися вчасно… Пройшов по болоту, виліз, висох. Тому одягу у мене небагато. Ще я ношу з собою каримат, якісь ліхтарики та диктофон. Раніше у нас були записні книжки — єдиний засіб для заміток, а зараз можна наговорити все, що бачиш, а потім розшифрувати в лабораторії. Все дуже просто і скромно.

— «Рубрика» стежить за Алібеєм і Алкалією, яких ви врятували торік, і ми знаємо, що обидва пелікани вже відлетіли. Що ви відчуваєте? Яких новин про птахів нам далі чекати?

— Коли я випускаю птахів в це місце, якщо дозволяє ландшафт, ставлю фотопастки, щоб знати, що там відбувається без мене. Так я дізнався, яким чином повернувся до нас лелека Робінзон, як від нас пішов і потім повернувся дикий гусак. Про пеліканів я теж дізнався з фотопасток. Зараз я забрав всі пастки на переустановку, а найближчими днями поставлю знову, щоб дізнатися, чи з'являються Алібей і Алкалія в тих місцях, де ми їх випустили. З іншого боку, у нас є мережа спостерігачів, волонтерів, які можуть підказати мені, в якому місці вони побачили тих чи інших птахів, як це було з Алкалією, коли вона втекла і її знайшли рибалки. Я сподіваюся, що з птахами нічого не станеться, я їх скоро побачу і напишу про це. 

— Яна Боброва з Peli can live розповідала, що птахам можуть навіть купити gps-маячки, щоб стежити за переміщенням птахів. Які ще сучасні технології використовуються в парку, щоб спостерігати та стежити за тваринами?

— Коли я був студентом, я мріяв дізнатися, куди летять птахи, з якими я «спілкуюся». І мені вдалося за студентські роки, живучи в колоніях птахів, окільцювати 5 тисяч пташенят алюмінієвими кільцями, які я отримував з Центру кільцювання Москви. Видавали їх на університет Мечникова. Ми отримували їх, заповнювали відомості про те, кого ми окільцювали. І тоді кільцювання було єдиним інструментом — воно з'явилося 100-200 років тому в Німеччині. Таким чином можна було вивчати міграцію птахів, отримуючи «повернення» — дані про те, де інші орнітологи зловили цю птицю, прямували за адресою, вказаною на кільці. Тоді я отримав близько 40 повернень з країн Африки — Чад, Малі, Республіка Нігер — ті місця, де наші птахи зимують. 

Так я отримав величезну інформацію про перельоти птахів, маршрути через Італію та Францію. Були навіть птахи, які, здавалося б, в передзимовий період повинні були летіти на південь, а вони летіли на північ — їх знаходили під Києвом і Житомиром. На той момент за допомогою кілець я отримував об'єктивну інформацію про те, де живуть птахи. Сьогодні світ змінився. Раніше я витрачав багато часу на життя в колоніях, а тепер я можу поставити фотопастки та перебувати далеко. 

Зараз кільцями все рідше і рідше користуються, частіше вдаючись до чипування. В останні роки ми використовували їх з нашими болгарськими колегами на червоноволій казарці — рідкісний вид птахів, який гніздиться в Росії, в Тундрі, але прилітає на зимівлю до нас. Ми з'ясували це за допомогою датчиків. Але цей спосіб — дуже дорогий для України, звичайно орнітологи отримують гранти, щоб придбати чипи. Для пеліканів ми б теж хотіли отримати їх, але в цьому випадку ми трохи запізнилися, оскільки вже випустили їх, а зловити птахів тепер буде дуже складно, адже вони вже почали пурхати, вони гнучкі та спритні. Якщо навіть ми й отримаємо такі чипи, то прикріпимо їх до пташенят, тому що це легше.

Робота в Національному природному парку — це не тільки захопливі спостереження і фотополювання. Це ще і боротьба за збереження ресурсів, яку Іван Русєв веде з місцевим підприємством ОК «Граніт», що займаються виловом риби. 

Україна підписала ряд конвенцій, парки та заповідники є інструментом для їх виконання. Це Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, Бернська — про охорону ландшафтів в дикій природі, Боннська — про охорону мігрувальних птахів і конвенція з охорони біорізноманіття. На законодавчому рівні всі ці об'єкти необхідно охороняти та докладати максимум зусиль до їх збереження. Особливо цього потребують Тузлівські Лимани зараз, в спекотний літній період. Щоб розуміти, яку роль відіграє людина в цій справі, ми попросили Івана Трифоновича пояснити, як «працюють» лимани.

— Ви часто пишете про те, що «з боєм» відкриваєте доступ лиманів до моря, розчищаючи пісок тракторами. Навіщо?

— Тузлівські лимани — це утворення, яке сформувалося завдяки впливу двох великих сил: малі річки з материка, які течуть в море, і саме море, яке своїми потужними хвилями підпирає ці річки. Таким чином, лимани можуть жити, наповнюючись з двох сторін — набираючи воду з моря або з річок. У разі, як зараз, коли річки практично не дають води, вона надходить тільки з моря. А якщо її не буде і з моря, лимани пересохнуть через божевільне випаровування. Наша задача — підтримувати водообмін в лиманах, оскільки якщо води в лиманах не буде, або вони будуть переповнені, то мігрувальні птахи, які селяться на мілководді, просто перестануть там перебувати, вони підуть. Тому так важливо підтримувати гідрорежим. З іншого боку ми повинні гарантувати постійну міграцію гідробіому: на початку кожного літа кефаль запливає в лимани, годується і нереститься в них, а в кінці літа і восени материнськими зграями знову йде в море.

—  ОК «Граніт» — це компанія, яка була створена для того, щоб узурпувати всі водні ресурси. Разом з колишньою дирекцією парку вони створили цю фірму і домовилися, що парк і «Граніт» будуть разом цими ресурсами управляти. Щоб риба не виплила з лиманів, ОК «Граніт» закриває протоки між морем і лиманами та залишає маленький канал, через який виловлюють рибу, коли та повинна вийти. Місцеве населення доступу до риболовлі не має, і ОК «Граніт» отримав повну монополію на вилов. Завдання парку в цій ситуації — перешкоджати таким незаконним діям. Для цього ми збираємо гроші, шукаємо ресурси на паливо і техніку, щоб лимани мали нормальну циркуляцію води — це важливо для всіх організмів і тварин. 

Однак ОК «Граніт» заважає зберігати співробітникам парку екосистему. За словами Івана Трифоновича, співробітники підприємства приїжджають вночі та закривають відкриті канали. З величезного водоймища, тринадцяти лиманів, вони створюють акваріум, з якого є тільки один вихід — їх рукав.

— І роблять вони це за підтримки правоохоронної системи. Все, що влітку накопичилося, опиняється в пастці. Вони виловлюють всіх риб, від малого до великого. Якщо так буде тривати й далі, ресурсів не стане. Ми не можемо стерпіти такого жадібного ставлення до ресурсів. 

Боротьба йде постійно, і ОК «Граніт» вдається до крайнощів — переодягнені в прикордонників бандити нападають на вчених, і відстоювати життя риб і птахів доводиться, застосовуючи фізичну силу. 

Розслідування належним чином не ведуться, і за словами вченого, вся корумпована система існує тільки коштом обороту незаконно видобутих ресурсів. Попри те, що співробітниками парку зібрано величезну кількість відеодоказів, а свідки можуть підтвердити все, що відбувається, справа не рухається з мертвої точки.

— Єдина установа, яка не зав'язана в цих схемах — НПП «Тузлівські Лимани». Нам вдалося зібрати колектив, який не зацікавлений в цих прибутках, і єдина наша мета — виконати міжнародні зобов'язання України перед міжнародною спільнотою. Ми не байдужі до того, що з нами живуть такі тендітні створіння. Джеральд Даррел [англійський натураліст і письменник початку XX століття — ред.] говорив: «У тварин немає депутатів, їх нікому захистити».

— Якщо українська правоохоронна система не здатна захистити лимани, може, здатні міжнародні? Ви зверталися туди?

— Я маю досвід звернення до міжнародних організацій. Коли два роки управління не дали ефективного просування щодо нормалізації водообміну в лиманах, я написав в бюро Рамсарської конвенції у Швейцарії з тим, щоб вони звернули увагу на те, що тут рамсарські угіддя міжнародного значення, через які летять мільйон птахів, а потім осідають в Європі в тому числі, щоб вони допомогли нам нормалізувати ситуацію. Тоді вони написали в Кабінет міністрів, далі лист спускається до Міністерства, звідки приходять звичайні відписки. Якби сюди безпосередньо приїхав європейський комісар, досліджував ситуацію, зібрав первинний матеріал і зробив висновок, вони б побачили зовсім інші дані. А так, Міністерство каже, що все робиться в рамках закону. Все крутиться по колу і повертається в Україну, де чиновники не розуміють, що відбувається на місцях, корумповані та виконують завдання місцевих олігархів.

— А є хоч якісь позитивні прогнози?

— Я ж оптиміст по життю, інакше б не займався 40 років охороною природи, — сміється Іван Трифонович. — Звичайно, позитивні прогнози є, весь світ рухається в напрямку того, щоб суспільство усвідомило цінність природного середовища та обов'язковість його захисту. Коли я був молодим, я знав, що капіталістичний світ знищив в Європі річку Рейн [в 70-х роках XX століття річка Рейн була настільки забруднена промисловими підприємствами, що в її водах зник лосось — ред.]. Але минув час, і Європа показує, що стандарти дуже високі: якщо ти маєш підприємство, то відпрацьована вода повинна бути чистішою, ніж відібрана, інакше тебе просто знищить законодавство. Тобто, рано чи пізно, цей процес настане, просто наше суспільство в цьому, як в будь-яких інших галузях і технологіях, відстає. Не тому, що ми слабкі — ми маємо багато тямущих людей — нам не дозволяє система, яка вбиває вільну конкуренцію. Рано чи пізно Україна стане на цей шлях і вибереться з колапсу, який нам створила Росія, і час, в який ми живемо. Ми намагаємося бути прикладом того, що за збереження ресурсів потрібно боротися.

— Ми вже підійшли до кінця нашого інтерв'ю, залишилася наша маленька традиція. Яку книгу ви б порадили прочитати нашим читачам?

— Художніх книг я, на жаль, читав небагато, тому що багато часу приділяв вивченню природи, адже життя таке коротке, що розмінюватися на все не вистачало сил. Замість того, щоб дивитися фільми, я дивився через об'єктив фотоапарата і відеокамери. Моя улюблена книга — це ціла серія книг Джеральда Даррела, в юності я читав їх. Цей вчений натураліст присвятив своє життя дослідженням африканської дикої природи, і в книгах він розповідає різні історії з експедицій. Думаю, його книги допоможуть молодим людям стати на правильний шлях. А ще, я бачу за вами лежить стопка журналів National Geographic [інтерв'ю з Іваном Трифонович ми провели по відеозв'язку, і вчений заглянув в мій кабінет через екран свого ноутбука — ред.] — прекрасне видання, зроблене якісно, ​​розповідає різні історії про світ, теж могло б бути дуже корисним для молодих людей.

На сайті національного парку є анкета волонтера, яку може заповнити кожен охочий, вибравши напрямок, в якому він хоче працювати: науковий, освітній, рекреаційний, охоронний. Парк зв'язується з волонтером в певний період і запрошує охочих допомогти збереженню природного багатства.

На такі заходи вирушають як поодинокі «бійці», так і цілі команди. Наприклад, у 2019 році на кошти фонду Peli can live був побудований будиночок, який служить одночасно і туристичним центром, і сторожкою для охорони (його називають в Парку «Кордон»). Він невеликий, всього 30 кв.м, які вміщують в себе 3 кімнати: кухню, спальню для співробітників на чергуванні, а третя кімната служить візит-центром для туристів. Просто на даху будиночка побудована вежа спостереження за птахами, що надає особливий шарм Кордону. А одна аудиторська компанія навіть організувала «суботник» для своїх співробітників в парку. Корпоративна команда побудувала ціле бунгало для спостереження за птахами.