"Я жив, як Мауглі, в колоніях птахів". Як проходить день працівника природно-заповідного фонду

Іван Трифонович Русєв, начальник науково-дослідного відділу НПП "Тузлівські лимани". Фото: Андрій Горб

Вікторія Губарева

З Іваном Трифоновичем Русєвим наша редакція познайомилася рік тому, коли розповідала історію про визволяння червонокнижних пеліканів з ресторану, куди птахи були доставлені браконьєрами. Тоді Іван Трифонович обіймав посаду директора Національного природного парку «Тузлівські Лимани», але адміністративна робота — зовсім не те, чим хотів займатися вчений. 

Іван Трифонович — біолог, двічі захистив кандидатську і докторську за спеціальністю «Екологія» і щиро закоханий в птахів. Коли він починає говорити про крилатих, у вченого, який виглядає ніби дослідник, що  тільки-но зійшов з кінокартини, загоряються очі:

«Ви ніколи не тримали пелікана в руках? Ось якщо ви візьмете гусака або качку, вони дебеленькі, а пелікан — це повітряне утворення, хмаринка! Це зроблено для того, щоб його політ був легким і плавним. Між шкірою і тілом у нього величезні повітряні порожнечі, кістки у нього пористі… », — здається, про птахів він готовий говорити цілу вічність. Навіть стеля в його будинку (ми заглядаємо до Івана Трифоновича через екран, оскільки наша розмова відбулася по відеозв'язку) пофарбована у колір неба, по якому пливуть хмари.

— Ви біолог, але велику увагу приділяєте птахам, хоча в парку є й інші тварини. Чому ваша увага сфокусована здебільшого на орнітології?

— Птахи — це моя любов, моя стезя. Тузлівські Лимани вважаються одним з найважливіших об'єктів водно-болотних угідь міжнародного значення — це угіддя, що охороняються Рамсарською конвенцією — першою, яка була підписана на планеті! Оскільки Тузлівські Лимани є водно-болотними угіддями міжнародного значення для птахів, основна увага приділяється саме їм, хоча й інші організми рослинного і тваринного світу теж під прицілом нашого науково-дослідного відділу парку. Це наземні ссавці, хребетні, рослинний світ, комахи та риби, звісно. 

Фото зі сторінки Івана Русєва в Facebook

Останні два роки Іван Трифонович був директором національного парку. Своєю місією він вважає боротьбу за збереження лиманів, проте залишив керівну посаду:

— Я був директором два роки, а потім я написав заяву, дуже жорстку, що міністерство корумповане, як і вся система, що я не хочу працювати в ній, і буду займатися тим, що мені подобається — наукою. Тому я пішов і попросив міністерство призначити заступника, Ірину Михайлівну Вихристюк, вона стала керівником цього парку як виконувачка обов'язків.

— Мені говорили, що натуралістична діяльність більше вам до душі, ніж адміністративна. Розкажіть, чим ви займаєтеся як вчений і як працівник природно-заповідної справи?

— Зі студентських років я займався наукою — це моя професія. Моє хобі — досліджувати, спостерігати за природою, аналізувати, що відбувається і складати рекомендації. Так я працював до 1981 року, коли мені було зовсім мало років, і я був юним дослідником. Але коли я потрапив на Аральське море, побачив екологічну катастрофу, то вирішив: разом з науковою діяльністю займатися питаннями охорони природи. І тут ми весь час на стику: якщо вчений не займається реалізацією своїх напрацювань, зокрема, в моїй стезі, охорони природи, то це марна справа. Ти пишеш наукові статті, факти збираєш, але ще потрібно робити якийсь результат. І ось я, пішовши з керівної посади, зайнявся реальної наукою: ми ведемо постійні спостереження за перельотами птахів, за їх чисельністю під час гніздового періоду, за зимівлями в критичний період, і ці дані лягають в основу аналізу та потім заносяться в літопис природи. Це основний документ, який готує будь-який національний парк, будь-який об'єкт природно-заповідного фонду до того, щоб він залишився на століття. Люди через роки будуть бачити, які види тут мешкали, яка їх чисельність, як вони переміщалися. 

Іван Русєв і Ігор Щеголєв в молодості, 1985 рік. Фото зі сторінки Івана Русєва на Facebook

—  У нас є орнітолог, який веде спостереження за цими пташиними явищами й веде спеціальні наукові дослідження, наприклад, коли потрібно простежити, як летять птахи на зимівлі з місць ночівлі на місця годування тощо. Тобто детальна послідовність алгоритмів, яка потрібна вченим, щоб зрозуміти те чи інше явище в природі. У нас є ентомолог, який спостерігає за комахами в природі: коли вони з'являються, яка кінологія у них, як впливає на них погода. Є теріолог, який займається дослідженням наземних ссавців — це борсуки, лисиці, шакали, єноти, всілякі дрібні звірки, і, звісно, є іхтіолог. На жаль, такого, «повного» іхтіолога у нас немає, оскільки фахівці такого вузького профілю знаходяться в Одесі, поки що його функції виконує фахівець наукового відділу і технік-лаборант. Хочу сказати, що іхтіологія — це з одного боку, цікава наука, а з іншого боку, вона була дуже корумпована за радянських часів і є корумпованою і зараз, адже в системі рибного господарства все робиться для того, щоб зробити більше обґрунтувань для вилову риби. А в нашому парку ми потрібні, перш за все, для того, щоб сказати, що ці види потребують охорони, в цей період їх ловити не можна, тому що риби не дуже багато, або екологічне середовище невідповідне, і ми збираємо інформацію, хоча її поки що небагато, щоб дізнатися, які можуть бути ліміти на вилов риби місцевими рибалками. Звісно, великий напрямок — це рослинність. Це понад 800 видів, які ростуть в різних умовах, починаючи від піщаного пересипу з пустельним кліматом, до порожньої території, де вони штучно насаджені, і водні рослини, які потребують великої уваги. Тому в нашому парку є прекрасна фахівчиня — Олена Миколаївна Попова, яка паралельно працює в Одеському національному університеті імені Мечникова. Вона дає дуже грамотний науковий продукт в цьому напрямку. 

— Як проходить ваш день в Тузлівських Лиманах?

— День у вченого, він, знаєте, як у вільного художника. Він може лежати собі й обмірковувати гіпотези. Наприклад, яким чином з'явився цей птах у нас? Скажімо, фламінго — як він опинився у нас в лиманах. А потім вчений починає перевіряти ці гіпотези: яким чином фламінго може залетіти з місць гніздування в турецькому Ізмірі, що його сюди занесло, які потоки вітру… А потім ці гіпотези перевіряються на практиці: чи дійсно це так? Як слідчий веде розслідування злочинів, так і вчений досліджує природу для того, щоб зробити якісь висновки про зміни природи або про її стабільність, якщо вона принципово не змінюється. 

— А хіба вчені не сидять годинами в засідках, спостерігаючи за птахами й тваринами в біноклі?

— Я, бувши студентом, жив, як Мауглі, в колоніях птахів. Я брав з собою якісь продукти, переважно це були радянські консерви — кілька чи бички, хліб, який дуже швидко черствів і жив тижнями в колоніях птахів. З ранку до вечора і з вечора до ранку я знав, чим вони займаються: як вони лягають спати, як вони спілкуються між собою, як вони годують пташенят. Зараз в цьому нема потреби, оскільки є інші інструменти, скажімо, фотопастки. Сьогодні я ставлю фотопастку в колонії птахів, і через день або через тиждень я можу приїхати та зняти всю інформацію про життя, вона буде у мене на флешці, і це дуже спрощує роботу вченого. Але мені подобається перебувати в колонії птахів, я можу просто там жити — годинами, днями, можу і тижнями! Але чим старше ти стаєш, і чим більше знаєш, тим менше ти розумієш, тому що природа з її зв'язками і її багатогранністю настільки складна, що знання людини та здатності одного мозку недостатньо, щоб з цим розібратися. Ти отримуєш факти, але відразу ж ставиш масу запитань: чому це відбувається так, а не інакше. Тому чим більше ти досліджуєш, тим менше ти знаєш, просто як у Сократа. 

Фото зі сторінки Ірини Вихристюк у Facebook

— Що лежить в вашому рюкзаку, коли ви вирушаєте на експедицію?

— Перше, що я туди кладу  — пістолет. Він потрібен для того, щоб мати самооборону. Кладу газовий балончик, щоб захищатися від можливих нападів браконьєрів. Адже ми не тільки досліджуємо, а ще й беремо участь в операціях Служби охорони — це організація, яку очолює директор, а вчені не є її частиною. Я виконував цю функцію, коли керував парком, а зараз паралельно з науковою діяльністю, я веду журналістську, і маю право носити зброю, яка завжди зберігається в одній з кишень мого рюкзака. В іншому його відділі — фотоапарати, від професійного Canon до найпростіших, довгофокусні й короткі об'єктиви — все, що дає мені можливість зафіксувати явища природи. Крім цього, там лежить поліційна камера, яку дуже легко встановити на піджаку або куртці. Ти ходиш, а вона весь час знімає і фіксує явища; звісно, це ще і різні фотопастки, які я розставляю; якийсь польовий одяг, але, знаєте, ми, вчені, такі фанати, що іноді забуваємо переодягнутися вчасно… Пройшов по болоту, виліз, висох. Тому одягу у мене небагато. Ще я ношу з собою каримат, якісь ліхтарики та диктофон. Раніше у нас були записні книжки — єдиний засіб для заміток, а зараз можна наговорити все, що бачиш, а потім розшифрувати в лабораторії. Все дуже просто і скромно.

— «Рубрика» стежить за Алібеєм і Алкалією, яких ви врятували торік, і ми знаємо, що обидва пелікани вже відлетіли. Що ви відчуваєте? Яких новин про птахів нам далі чекати?

— Коли я випускаю птахів в це місце, якщо дозволяє ландшафт, ставлю фотопастки, щоб знати, що там відбувається без мене. Так я дізнався, яким чином повернувся до нас лелека Робінзон, як від нас пішов і потім повернувся дикий гусак. Про пеліканів я теж дізнався з фотопасток. Зараз я забрав всі пастки на переустановку, а найближчими днями поставлю знову, щоб дізнатися, чи з'являються Алібей і Алкалія в тих місцях, де ми їх випустили. З іншого боку, у нас є мережа спостерігачів, волонтерів, які можуть підказати мені, в якому місці вони побачили тих чи інших птахів, як це було з Алкалією, коли вона втекла і її знайшли рибалки. Я сподіваюся, що з птахами нічого не станеться, я їх скоро побачу і напишу про це. 

Фото: Андрій Горб

— Яна Боброва з Peli can live розповідала, що птахам можуть навіть купити gps-маячки, щоб стежити за переміщенням птахів. Які ще сучасні технології використовуються в парку, щоб спостерігати та стежити за тваринами?

— Коли я був студентом, я мріяв дізнатися, куди летять птахи, з якими я «спілкуюся». І мені вдалося за студентські роки, живучи в колоніях птахів, окільцювати 5 тисяч пташенят алюмінієвими кільцями, які я отримував з Центру кільцювання Москви. Видавали їх на університет Мечникова. Ми отримували їх, заповнювали відомості про те, кого ми окільцювали. І тоді кільцювання було єдиним інструментом — воно з'явилося 100-200 років тому в Німеччині. Таким чином можна було вивчати міграцію птахів, отримуючи «повернення» — дані про те, де інші орнітологи зловили цю птицю, прямували за адресою, вказаною на кільці. Тоді я отримав близько 40 повернень з країн Африки — Чад, Малі, Республіка Нігер — ті місця, де наші птахи зимують. 

Так я отримав величезну інформацію про перельоти птахів, маршрути через Італію та Францію. Були навіть птахи, які, здавалося б, в передзимовий період повинні були летіти на південь, а вони летіли на північ — їх знаходили під Києвом і Житомиром. На той момент за допомогою кілець я отримував об'єктивну інформацію про те, де живуть птахи. Сьогодні світ змінився. Раніше я витрачав багато часу на життя в колоніях, а тепер я можу поставити фотопастки та перебувати далеко. 

Фото: Владислав Балинський. Іван Трифонович в процесі кільцювання дорослого пелікана

Зараз кільцями все рідше і рідше користуються, частіше вдаючись до чипування. В останні роки ми використовували їх з нашими болгарськими колегами на червоноволій казарці — рідкісний вид птахів, який гніздиться в Росії, в Тундрі, але прилітає на зимівлю до нас. Ми з'ясували це за допомогою датчиків. Але цей спосіб — дуже дорогий для України, звичайно орнітологи отримують гранти, щоб придбати чипи. Для пеліканів ми б теж хотіли отримати їх, але в цьому випадку ми трохи запізнилися, оскільки вже випустили їх, а зловити птахів тепер буде дуже складно, адже вони вже почали пурхати, вони гнучкі та спритні. Якщо навіть ми й отримаємо такі чипи, то прикріпимо їх до пташенят, тому що це легше.

Робота в Національному природному парку — це не тільки захопливі спостереження і фотополювання. Це ще і боротьба за збереження ресурсів, яку Іван Русєв веде з місцевим підприємством ОК «Граніт», що займаються виловом риби. 

Україна підписала ряд конвенцій, парки та заповідники є інструментом для їх виконання. Це Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, Бернська — про охорону ландшафтів в дикій природі, Боннська — про охорону мігрувальних птахів і конвенція з охорони біорізноманіття. На законодавчому рівні всі ці об'єкти необхідно охороняти та докладати максимум зусиль до їх збереження. Особливо цього потребують Тузлівські Лимани зараз, в спекотний літній період. Щоб розуміти, яку роль відіграє людина в цій справі, ми попросили Івана Трифоновича пояснити, як «працюють» лимани.

Пляж в НПП «Тузлівські лимани» в його заповідній зоні (море зліва на фото, праворуч  — заповідні озера академіка Ювеналія Зайцева. Фото зі сторінки Івана Русєва в Facebook

— Ви часто пишете про те, що «з боєм» відкриваєте доступ лиманів до моря, розчищаючи пісок тракторами. Навіщо?

— Тузлівські лимани — це утворення, яке сформувалося завдяки впливу двох великих сил: малі річки з материка, які течуть в море, і саме море, яке своїми потужними хвилями підпирає ці річки. Таким чином, лимани можуть жити, наповнюючись з двох сторін — набираючи воду з моря або з річок. У разі, як зараз, коли річки практично не дають води, вона надходить тільки з моря. А якщо її не буде і з моря, лимани пересохнуть через божевільне випаровування. Наша задача — підтримувати водообмін в лиманах, оскільки якщо води в лиманах не буде, або вони будуть переповнені, то мігрувальні птахи, які селяться на мілководді, просто перестануть там перебувати, вони підуть. Тому так важливо підтримувати гідрорежим. З іншого боку ми повинні гарантувати постійну міграцію гідробіому: на початку кожного літа кефаль запливає в лимани, годується і нереститься в них, а в кінці літа і восени материнськими зграями знову йде в море.

Рибалки допомагають співробітникам парку відновити водосполучення між лиманами та морем. Фото зі сторінки Івана Русєва на Facebook

—  ОК «Граніт» — це компанія, яка була створена для того, щоб узурпувати всі водні ресурси. Разом з колишньою дирекцією парку вони створили цю фірму і домовилися, що парк і «Граніт» будуть разом цими ресурсами управляти. Щоб риба не виплила з лиманів, ОК «Граніт» закриває протоки між морем і лиманами та залишає маленький канал, через який виловлюють рибу, коли та повинна вийти. Місцеве населення доступу до риболовлі не має, і ОК «Граніт» отримав повну монополію на вилов. Завдання парку в цій ситуації — перешкоджати таким незаконним діям. Для цього ми збираємо гроші, шукаємо ресурси на паливо і техніку, щоб лимани мали нормальну циркуляцію води — це важливо для всіх організмів і тварин. 

Однак ОК «Граніт» заважає зберігати співробітникам парку екосистему. За словами Івана Трифоновича, співробітники підприємства приїжджають вночі та закривають відкриті канали. З величезного водоймища, тринадцяти лиманів, вони створюють акваріум, з якого є тільки один вихід — їх рукав.

Схема вилову кефалі з лиманів. Фото зі сторінки Івана Русєва у Facebook

— І роблять вони це за підтримки правоохоронної системи. Все, що влітку накопичилося, опиняється в пастці. Вони виловлюють всіх риб, від малого до великого. Якщо так буде тривати й далі, ресурсів не стане. Ми не можемо стерпіти такого жадібного ставлення до ресурсів. 

Боротьба йде постійно, і ОК «Граніт» вдається до крайнощів — переодягнені в прикордонників бандити нападають на вчених, і відстоювати життя риб і птахів доводиться, застосовуючи фізичну силу. 

Розслідування належним чином не ведуться, і за словами вченого, вся корумпована система існує тільки коштом обороту незаконно видобутих ресурсів. Попри те, що співробітниками парку зібрано величезну кількість відеодоказів, а свідки можуть підтвердити все, що відбувається, справа не рухається з мертвої точки.

— Єдина установа, яка не зав'язана в цих схемах — НПП «Тузлівські Лимани». Нам вдалося зібрати колектив, який не зацікавлений в цих прибутках, і єдина наша мета — виконати міжнародні зобов'язання України перед міжнародною спільнотою. Ми не байдужі до того, що з нами живуть такі тендітні створіння. Джеральд Даррел [англійський натураліст і письменник початку XX століття — ред.] говорив: «У тварин немає депутатів, їх нікому захистити».

— Якщо українська правоохоронна система не здатна захистити лимани, може, здатні міжнародні? Ви зверталися туди?

— Я маю досвід звернення до міжнародних організацій. Коли два роки управління не дали ефективного просування щодо нормалізації водообміну в лиманах, я написав в бюро Рамсарської конвенції у Швейцарії з тим, щоб вони звернули увагу на те, що тут рамсарські угіддя міжнародного значення, через які летять мільйон птахів, а потім осідають в Європі в тому числі, щоб вони допомогли нам нормалізувати ситуацію. Тоді вони написали в Кабінет міністрів, далі лист спускається до Міністерства, звідки приходять звичайні відписки. Якби сюди безпосередньо приїхав європейський комісар, досліджував ситуацію, зібрав первинний матеріал і зробив висновок, вони б побачили зовсім інші дані. А так, Міністерство каже, що все робиться в рамках закону. Все крутиться по колу і повертається в Україну, де чиновники не розуміють, що відбувається на місцях, корумповані та виконують завдання місцевих олігархів.

— А є хоч якісь позитивні прогнози?

— Я ж оптиміст по життю, інакше б не займався 40 років охороною природи, — сміється Іван Трифонович. — Звичайно, позитивні прогнози є, весь світ рухається в напрямку того, щоб суспільство усвідомило цінність природного середовища та обов'язковість його захисту. Коли я був молодим, я знав, що капіталістичний світ знищив в Європі річку Рейн [в 70-х роках XX століття річка Рейн була настільки забруднена промисловими підприємствами, що в її водах зник лосось — ред.]. Але минув час, і Європа показує, що стандарти дуже високі: якщо ти маєш підприємство, то відпрацьована вода повинна бути чистішою, ніж відібрана, інакше тебе просто знищить законодавство. Тобто, рано чи пізно, цей процес настане, просто наше суспільство в цьому, як в будь-яких інших галузях і технологіях, відстає. Не тому, що ми слабкі — ми маємо багато тямущих людей — нам не дозволяє система, яка вбиває вільну конкуренцію. Рано чи пізно Україна стане на цей шлях і вибереться з колапсу, який нам створила Росія, і час, в який ми живемо. Ми намагаємося бути прикладом того, що за збереження ресурсів потрібно боротися.

— Ми вже підійшли до кінця нашого інтерв'ю, залишилася наша маленька традиція. Яку книгу ви б порадили прочитати нашим читачам?

— Художніх книг я, на жаль, читав небагато, тому що багато часу приділяв вивченню природи, адже життя таке коротке, що розмінюватися на все не вистачало сил. Замість того, щоб дивитися фільми, я дивився через об'єктив фотоапарата і відеокамери. Моя улюблена книга — це ціла серія книг Джеральда Даррела, в юності я читав їх. Цей вчений натураліст присвятив своє життя дослідженням африканської дикої природи, і в книгах він розповідає різні історії з експедицій. Думаю, його книги допоможуть молодим людям стати на правильний шлях. А ще, я бачу за вами лежить стопка журналів National Geographic [інтерв'ю з Іваном Трифонович ми провели по відеозв'язку, і вчений заглянув в мій кабінет через екран свого ноутбука — ред.] — прекрасне видання, зроблене якісно, ​​розповідає різні історії про світ, теж могло б бути дуже корисним для молодих людей.

На сайті національного парку є анкета волонтера, яку може заповнити кожен охочий, вибравши напрямок, в якому він хоче працювати: науковий, освітній, рекреаційний, охоронний. Парк зв'язується з волонтером в певний період і запрошує охочих допомогти збереженню природного багатства.

На такі заходи вирушають як поодинокі «бійці», так і цілі команди. Наприклад, у 2019 році на кошти фонду Peli can live був побудований будиночок, який служить одночасно і туристичним центром, і сторожкою для охорони (його називають в Парку «Кордон»). Він невеликий, всього 30 кв.м, які вміщують в себе 3 кімнати: кухню, спальню для співробітників на чергуванні, а третя кімната служить візит-центром для туристів. Просто на даху будиночка побудована вежа спостереження за птахами, що надає особливий шарм Кордону. А одна аудиторська компанія навіть організувала «суботник» для своїх співробітників в парку. Корпоративна команда побудувала ціле бунгало для спостереження за птахами.

↓Читайте також

Куди поїхати на природу: 5 дивовижних заповідників в Україні

Червонокнижні птахи в небезпеці: як в Україні рятують пеліканів

Що робити, якщо знайшов чи збив дикого птаха: розповідають зооволонтерки, які рятують пернатих