"Для чогось мене тут тримають вищі сили": трансгендерна ветеранка Вікторія Дідух
Нерозуміння власної гендерної ідентичності, необхідність видавати себе за іншу людину та острах, що близькі не зрозуміють та не підтримають. З усім цим довелося стикнутися Вікторії Дідух, трансгендерній ветеранці, яка брала участь у боях за Авдіївку. Про її довгий шлях до прийняття себе та активну діяльність об’єднання «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» – у нашому матеріалі
«Якщо я грішна – заберіть мене»
Колись, ще перед моїм публічним камінг-аутом, провідний український телеканал зняв сюжет про мене. І підписали мене «Вікторія, трансгендерна ветеранка-суїцидниця». Так, у мене дійсно були спроби самогубства. І серед транс-людей – це не рідкість. Але все це напряму пов'язане з неприйняттям соціуму. Ще на етапі прийняття виникають думки про те, що «від мене всі відвернуться», «а як батьки сприймуть, односельчани їх затравлять», «а це ж треба так багато коштів для транс-переходу». І всі ці думки спонукають щось з собою зробити.
Я згадую момент із якоїсь драми, де людина тримає в руках лезо й хоче порізати руки, а потім його кидає. У мене колись було так. А потім я перейшла до дій.
Приймала скажену кількість медикаментів – вона в 4 рази перевищувала смертельну дозу. Але організм це не сприйняв ніяк, навіть розладу шлунку не було. Потім почала замислюватися: якщо я грішна – заберіть мене. Навіщось мене тут тримають, залишають на цьому світі. І так саме з пігулками було двічі.
Певний час я була в АТО на першій лінії. Між нами та окупантами була відстань близько 50 метрів, ми кидали гранати одне одному під окоп. Потім я потрапила в нульову лінію і отримала своє єдине поранення – черепно-мозкову травму. І, уявіть, буквально за 5 хвилин після важкої травми я сиділа та палила цигарку.
Я пройшла реабілітацію, побула в частині пів року і попросилася назад, поїхала в ротацію. Це був 2017 рік. Так служила ще до 2019 року, а потім мене «накрила» страшенна дисфорія. Я думала, що на бойовому чергуванні винесу собі мізки з автомата, тому що більше не можу носити цю маску. Я вже усвідомила свій стан, і тільки тоді звернулася до психолога.
У мене був підписаний контракт, і я зрозуміла, що деякий час ніяк не зможу себе змінювати – є певний бар'єр, норми зовнішнього вигляду, військовий статут. Час вже йшов на місяці та роки. Чим раніше людина починає гормональну терапію – тим максимальніше вона зможе увійти в соціум та якісніше змінити зовнішність.
Про усвідомлення своєї ідентичності та камінг-аут
Ще у дошкільному віці я зрозуміла, що з моєю ідентичністю щось не так. Але через соціальні стандарти я думала, що це якось неприродньо. Поряд зі мною виховувалися ще два старші брати, і я думала: «А чому я не можу одягатися та виглядати якось інакше?». Методом наслідування я навчилася, як себе мають вести хлопчики. Примітно, що в дитинстві я захоплювалася творчістю – рукоділлям. Мама купувала мені журнали про біжутерію, я робила браслетики, фенички, оригамі. Зараз я теж періодично цим займаюся.
Публічний камінг-аут я зробила близько пів року тому. А відкрилася сама собі та колективу – два роки тому. Перш ніж це сталося, я довгий час шукала адекватного лікаря, який знається на ЛГБТ-тематиці, і відповідно, не є гомофобним та трансфобним. Через платформу «Дружній лікар» я знайшла психологиню у своєму місті, прийшла до неї і сказала: «Мені здається у мене шизофренія, бо я зовсім не розумію, що зі мною відбувається». Хоча в мене і був доступ до інтернет-ресурсів, на відміну від тих людей, які стикалися з цим 20 або 30 років тому, мені необхідно було підтвердження від фахівця.
Перший серед родичів, кому я зробила камінг-аут був мій брат, середній. Він одразу прийняв мене, але досі використовує старі займенники. Наступного дня я зателефонувала батькам у Вайбері, перше, що вони сказали: «Ти наша дитина, і ми любимо тебе у будь-якому випадку». Після виходу декількох сюжетів про мене – з батьком стосунки загострилися, а з мамою, навпаки, потеплішали. Зараз батьки застрягли в нейтральній позиції. Перед старшим братом я ще не робила камінг-аут, але, думаю, вони самі вже йому розповіли.
Я вже понад рік приймаю гормональну терапію, і тільки зараз мені починає подобатися те, що я бачу у дзеркалі. Усі роки до цього – на мені була маска.
Про ворожі настрої щодо трансгендерних військових
Коли люди кажуть, що краще б вони воювали бік о бік з окупантами, аніж з ЛГБТ-людьми, вони не замислюються над тим, що поруч з ними в окопі може лежати гей чи лесбійка, яка поки що просто не зробила камінг-аут. Немає якогось зовнішнього «клейма», є тільки стереотипні уявлення, які не завжди виявляються правдивими. В США є рух геїв, називається «Ведмеді». Це такі брутальні, здоровенні чолов'яги, про яких в останню чергу можна подумати, що вони геї. Ця субкультура зародилася в Канаді спеціально для того, щоб руйнувати стереотип про те, що всі гомосексуали фемінні.
Скоріше за все, гомофоби та трансфоби ніколи не спілкувалися з представниками ЛГБТ-спільноти. Є таке твердження, що найбільш завзяті гомофоби є латентними геями чи лесбійками. Мені здається, це дуже рідко. Набагато частіше існує страх від незнання. Коли починаєш пояснювати, у чому, наприклад, різниця «гей-параду» та «Маршу рівності», вони дуже дивуються, і питають: «Серйозно? Вас можуть не пустити в лікарню до коханої людини?» і подібне. І сама людина приходить до того, що дискримінація є, і порушення прав людини також є.
Про переваги партнерських союзів
Однією з цілей об'єднання «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» є легітимізація партнерських стосунків між геями та лесбійками. Шлюб дуже пов'язаний з вірою, і, відповідно, з церквою. Ніхто не хоче ворогувати через це, але зараз лесбійки та геї відчувають постійну дискримінацію в цьому плані. Партнерський союз – це акт, у якому йдеться про те, що двоє осіб проживає разом і не є чужими один одному. Це стане в пригоді й гетеро нормативним людям, які є просто партнерами. Наприклад, дві подруги, бабусі, живуть разом, аби допомагати одна одній. Діти та онуки не турбуються про них, і не спілкуються з ними зовсім. Ці бабусі можуть укласти договір, аби спадок перейшов одній з них, після смерті іншої.
Проблема в тому, що ЛГБТ-пари можуть проживати разом хоч двадцять років, вони все одно не будуть мати таких самих прав, які зараз мають люди, що уклали офіційний шлюб. Партнери наразі не можуть відвідувати одне одного в реанімації. Не можуть ділити майно, нажите разом. Не мають права не свідчити одне проти одного в суді. І таких обмежень дуже багато.
Партнерський союз є альтернативним рішенням, щоб не залучати церкву. Бо віряни протестують проти ЛГБТ-шлюбів, бо це гріх. Хай церква залишається осторонь зі своїми канонами, традиціями. А лесбійки та геї зможуть вільно реєструвати свої стосунки за допомогою цивільного партнерства.
Юристи кажуть, що для цього необхідно внести декілька правок до Конституції, ніхто ж не просить переписувати закон. Але наша країна поки до цього не готова.
Про інклюзивні правила в армії
Інклюзивні правила – це про доступність для всіх. Дуже схоже на правила гендерної рівності. Типова для армії ситуація: хлопець на довгостроковій службі, до нього приїздить дівчина – йому дають вихід у місто. Якщо ж до хлопця приїде інший хлопець – йому не дадуть звільнення, ще й скажуть: «Ти що, будеш Содомію тут розводити?». І в армії таке дійсно є.
«Гомосексуальність по крові не передається»
Нещодавно Міністерство охорони здоров'я усунуло з переліку абсолютних протипоказань для донорства крові пункт про гомосексуальні стосунки. До цього гомосексуальні стосунки відзначалися як «форма ризикованої поведінки», на ряду з наданням сексуальних послуг за гроші, статевих зв'язків з малознайомими людьми без презерватива тощо.
Раніше вважалося, що тільки гомосексуальні пари є джерелом ВІЛ/СНІДу. І було стереотипне уявлення: «О, у цього хлопця ВІЛ, отже, він гей», була така прив'язка. На період, коли були створені правила, що ЛГБТ-люди не можуть бути донорами – не було так багато інформації, досліджень. Але коли у 2021 році ми вже розуміємо, що ВІЛ/СНІД не завжди пов'язана з гомосексуальністю, а досі діє така заборона – це вже ознака гомофобії. І якщо з транс-людьми ще якось зрозуміло, тому що ми постійно знаходимося на гормональній терапії, і рівень статевих гормонів постійно змінюється, то в ситуації з гомосексуальними людьми – це просто упередження.
Якщо гей чи лесбійка практикує одностатевий секс, але при цьому не є ВІЛ-інфікованою, то чому вона не може бути донором? Гомосексуальність по крові не передається, це ж не інфекційне захворювання якесь. Гетеросексуальні люди можуть практикувати незахищені статеві контакти та змінювати сексуальних партнерів частіше ніж лесбійки чи геї. Це не залежить від орієнтації.
Авторка: Радченко Яна
Створення цієї статті фінансується в межах проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів.
Зміст та думки, викладені в цій публікації, є відповідальністю авторів та необов'язково відповідають позиції Посольства.
