Роми в Україні. "Абсурдно спочатку виганяти ромських дітей зі шкіл, а потім жалітися, що вони неосвічені"

Аліса Смагіна

Два тижні у Сполучених Штатах Америки не вщухають протести, викликані смертю афроамериканця Джорджа Флойда. "Я не можу дихати", — казав Флойд поліцейським перед смертю. Експертиза довела, що він дійсно помер від асфіксії.

Смерть Джорджа Флойда, кваліфікована як умисне вбивство, спрацювала детонатором потужної вибухової реакції на проблеми, які роками накопичувалися в американському суспільстві. Криза правової системи, упереджене ставлення поліції до темношкірих, побутовий расизм, соціальна несправедливість і додаткова напруга, спричинена введенням цьогорічного карантину, стали справжніми причинами вуличних протистоянь.

Як повідомляє BBC, у день смерті Флойда у Центральному парку Нью-Йорку біла жінка викликала поліцію після того, як афроамериканець попросив її взяти собаку на повідець.

Крістіан Купер, так звали афроамериканця, — орнітолог. Він був занепокоєний тим, що собака може накинутися на птахів, які мешкають у парку і за якими у ньому постійно спостерігають орнітологи. Жінка зателефонувала до поліції і заявила, що "тут афроамериканець погрожує мені". І потім повторила: "він — афроамериканець", попросивши надіслати поліцію. 

Чоловік, який не сподобався жінці, мав беззаперечливу на її погляд ваду — «не такий» вигляд. Темного кольору шкіри було достатньо для миттєвої негативної реакції та обвинувачення у насиллі.

Нічого не нагадує? 

Фото з Facebook Daria Andrieieva

У березні 2020 року на київському залізничному вокзалі з'явилися таблички: "Вас можуть пограбувати цигани". Уповноважена Верховної Радою України омбудсмен Людмила Денисова звернулася до "Укрзалізниці" з вимогою вжити заходів щодо усунення дискримінаційних оголошень. Вона наголосила, що розміщення такого характеру повідомлень є прикладом поширення мови ворожнечі щодо представників ромської громади, призводить до формування негативного ставлення до всіх без винятку ромів, що може стати причиною розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Обговорення оголошень, розвішаних на вокзалі ультраправими угрупуваннями, викликало у соціальних мережах шквал протилежних реакцій — від різкого засудження до схвалення. Ромам згадали все — від незаконних таборів на околицях Києва до батьківських страшилок "будеш неслухняним, то тебе цигани заберуть". "Вони завжди грабують!", — заявляли найбільш радикально налаштовані користувачі. Еге ж, певно так само "завжди", як і американський орнітолог-"погрожувач" Крістіан Купер.

З чого все почалося?

Історія дискримінації ромського населення на території України починається з 16 століття.

До того часу у місцевих жителів неабияким попитом користувалися традиційні ремесла кочових ромів, такі як ковальство, бартерна торгівля, конярство. Позбавитися або перевести на осілий спосіб життя волелюбний і такий незручний для будь-якої влади народ намагалися всі — від польської корони у Речі Посполитій до Радянської влади, яка зайнялася насильницьким створюванням циганських колгоспів. У той же час кочівникам було заборонено володіти конями, до 1930-х років представники цієї національності часто підпадали під арешт за "бродяжництво", "контрреволюцію", "шпигунство". Дуже мало українських ромів пережили нацистський геноцид під час Другої світової війни.

У середині 1950-х років радянська влада запровадила низку політичних заходів, що змушували ромів оселитися, переважно в сільській місцевості і часто в умовах, які не відповідали нормальним стандартам життя. Утримання від праці було злочином у Радянському Союзі, тому всі були зайняті. Роми працювали в основному на заводах, у колгоспах або комунальних підприємствах. Тотальне відокремлення від решти населення було причиною навіть неналежного рівня якості шкільної освіти.

У 1991 році Радянський Союз і соціалістична економіка зазнали краху. Фабрики і колгоспи були закриті. Щоб вижити, багато ромів, особливо із Закарпаття, зайнялися сезонною міграцією у великі міста у пошуках роботи. Протягом бурхливих 1990-х і початку 2000-х років, вони були змушені жити у тимчасових таборах і виживали, збираючи металобрухт та інші вторинні матеріали, виконуючи різні будівельні роботи та жебракуючи. Діти ромських мігрантів не мали доступу до системи освіти. Цілі покоління народилися без документів або їх втратили.

В останні роки, у зв'язку з окупацією Криму та початку конфлікту на сході України ситуація погіршилася. Близько 1,5 мільйона людей, у тому числі роми з Донецької та Луганської областей, були змушені покинути місця свого проживання через загрозу переслідування з боку російських збройних формувань або гострих обстрілів; кількість безхатьків, які не могли документально підтвердити своє існування, зросла.

Що не так зараз?

Відсутність документів — основна проблема ромського населення України. За даними останнього перепису, проведеного у 2001 році, чисельність ромів становить 47 600 осіб (близько 1% від загальної кількості населення). Втім, фактична їх кількість значно вища: незалежні оцінки показують, що у всій країні може проживати від 200 тисяч до 400 тисяч ромів, близько 30% з них не мають ніяких посвідчень власної особи. 

Відсутність паспортів позбавляє права влаштуватися на роботу, отримати належні медицинські послуги, діти не ходять до школи, тому що не мають свідоцтва про народження. До незаконно побудованого житла, якого мовби не існує на картах міст та сіл, ніколи не буде підведено електрику, водопостачання та каналізацію. Люди часто живуть у крайній бідності і антисанітарії.

Максим Джум, ромський медіатор повідомляє: "Іноді виникає підозра, що влада навмисно заперечує їх право на існування в очах закону, офіційних реєстрах, переписах і записах. Часто я чув, як місцеві чиновники казали мені: "Чому ви допомагаєте ромам отримувати документи і реєструватися? Нам було б краще без цих додаткових "громадян"! Щойно вони офіційно зареєструються, одразу вимагатимуть виділення земельних ділянок та заявлятимуть про інші права! У нас немає ресурсів для цього!"

Інформаційна невидимість, бідність, ізоляція та високий рівень неписьменності спричиняють ще більші злидні. Дискримінація ромів на всіх рівнях суспільства, у тому числі серед представників преси, бажаючих "хайпанути" на розпалюванні ворожнечі, поліції, прокуратури та посадових осіб тільки зміцнює їхній вторинний статус.

Ще за часів президентства Януковича, у 2013 році на вимогу ЄС українська влада ухвалила "Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року". Стратегія була прийнята поспіхом, громадські об'єднання із захисту прав ромів скаржилися, що представники влади не залучили їх до процесу розробки, внаслідок чого у Стратегії не знайшли відображення цілі низки реальних потреб цієї групи населення. Вишенькою на торті, або, як кажуть мовою експертів, основним недоліком цього документу, стала повна відсутність бюджетного фінансування для його підтримки і реалізації. 

Хто, як не ми?

Зола Кондур

На даний момент проблемами ромського населення займаються громадські організації, у тому числі Міжнародна благодійна організація Ромський жіночій фонд "Чіріклі", що у перекладі означає "Птах".

Зола Кондур — засновниця фонду, посланниця Толерантності ПРООН в Україні, з 2018 року працює в Офісі Ради Європи в Україні.

"Я з традиційної ромської родини, але мої батьки завжди були досить прогресивні. Коли на початку 90-х було прийнято закон про громадські об'єднання, мій тато одразу зареєстрував одну з перших ромських ГО в Україні. Я тоді ще навчалася в університеті, але вже допомагала батьку друкувати документи, писати звернення, організовувати заходи.

Ми виборювали права ромів на якісну освіту, адекватне житло, роботу, соціально-медичні послуги, а також шукали шляхи протидії дискримінації. Сьогодні в Україні зареєстровано близько 120 ромських організацій, але жодна із зазначених вище проблем не є вирішеною до кінця".

Так, як би не билися громади, але без сприяння влади важко вирішити будь-яке масштабне питання. Яскравий приклад: жодне зі скоєних нападів на ромські табори у 2016-2019 роках так і не було розслідувано належним чином, сотні людей залишилися без житла і майна, отримали травми і приниження, а винуватці так і не були виявлені і покарані.

Наразі для вирішення поточних питань у фонді «Чіріклі» впроваджено систему медіаторів, як каже Зола Кондур: вони як місточок між державними установами і ромськими родинами та громадами. Медіатори допомагають збирати документи, писати заяви. Буває, що оператори «швидкої» ігнорують дзвінки з ромських таборів, тоді люди телефонують медіатору, який добивається надання невідкладної медичної допомоги, іноді для цього треба зв'язуватися навіть із міністерством.

Марина Бублик

Марина Бублик — одна з медіаторок "Ромського жіночого фонду "Чіріклі". Два роки тому вона стала засновницею першої ромської жіночої організації у місті Ніжині, яка називається "Зор", у перекладі з ромської — "Сила". 

Протягом двох років організація займається  наданням гуманітарної допомоги ромським родинам, готує та просуває проекти, націлені на інтегрування ромських жінок у суспільство. На нещодавньо проведенному моніторингу у ромській громаді Ніжина виявилося, що основним проявом дискримінації, з якою стикалися жінки, є неможливість влаштуватися на роботу. Тому метою своєї роботи Марина визначила не тільки виборювання прав ромів і соціально-правову допомогу, а і працевлаштування ромських жінок.

"Ми отримали допомогу від Міжнародного Фонду для ромських жінок, — розповідає Марина, — деякі з дівчат вже пройшли курси майстринь манікюру та вже після карантину розпочнуть працювати у цій сфері. У приміщенні "Зор", яке завдяки розпочатому нами діалогу нам виділила місцева рада, ми облаштовуємо кабінет краси для найбільш вразливих верств населення, не тільки для ромів, а для всіх, хто цього потребує. Ромська жінка у нашому суспільстві найбільш дискримінована. У сім'ях дівчата повинні доглядати менших братів та сестер, тому часто вони не отримують належну освіту. Потім вони не можуть працевлаштуватися — потрібен атестат про середню освіту. І так по замкнутому колу — повторюють життя своїх матерів. Тому ми і вирішили навчати їх професіям, які не потребують атестатів державного зразка, але користуються попитом серед жінок. Фінансово незалежна жінка завжди більш впевнена у собі, у своїх силах. Я вважаю, що самозайнятість чи створення власної справи є хорошим варіантом для вирішення багатьох проблем, з якими стикаються ромські жінки чи то ромська громада загалом".

Проблема працевлаштування українських ромів є однією з найболючіших. 

У деяких економічно неблагополучних районах, наприклад сільських або приміських районах Закарпатської області, рівень безробіття серед общин ромів один із респондентів оцінив аж у 95 відсотків.

Багато ромів живуть за рахунок вирощування городини на маленьких ділянках біля своїх будинків. Деякі родини лущать горіхи: вони продають ядра, а шкаралупи використовують для обігріву взимку. Деякі працюють на сміттєзвалищах. У регіонах може бути недостатньо сміття для сортування, тому влітку табори ромів пересуваються в інші області, де збирають метал та інші матеріали для переробки.

Лише невелика кількість ромів може знайти низькокваліфіковану, низько оплачувану роботу, наприклад, сміттєзбиральник, двірник, сантехнік. Такі можливості зустрічаються рідко і доступні лише тим, хто має документи чи середню освіту. Але навіть з урахуванням цих вимог і низького статусу самих ролей, роми можуть бути відсторонені від цих посад, коли антиромські настрої вступають у гру. В Одеській області зафіксовано випадок, коли ромська жінка, яка отримала підтримку від центру зайнятості, була спрямована до трьох потенційних роботодавців. Коли вона прийшла на ці підприємства, уже на порозі їй заявили, що посади зайняті, хоча центром зайнятості було підтверджено їх доступність безпосередньо перед візитом.

Ця ромська дівчина робить маски і безкоштовно їх роздає.

Також медіатори проводять тренінги з подолання стереотипів і негативного ставлення до ромів для вчителів, лікарів, поліцейських, соціальних працівників та журналістів.

Марина Бублик, яка має сина-першокласника, занепокоєна тим, що у школі не проводяться уроки толерантності, вона хвилюється за свого сина, бо сама відчувала у шкільному віці прояви дискримінації навіть від вчителів.

Іноді батьки не хочуть, щоб у класі з їхніми дітьми були роми. Але ж абсурдно спочатку виганяти ромських дітей зі шкіл, а потім жалітися, що вони неосвічені.

Часто успішні роми приховують свою національність, щоб уникнути упередженого ставлення. Зола Кондур розповідає про одного хлопця — студента університету Шевченка. Лише на останніх курсах він почав відвідувати ромські заходи і розповів своїм однокурсникам, що він ром.

"Я розумію гнів людей, у яких щось украли на вулиці, — продовжує Зола Кондур, — я знаю, що вони дуже обурені, все життя пам'ятають про той випадок. Справді, у будь-якої національності є такі люди, які займаються такими речами, ми не можемо цього не визнавати. Я сама щоразу, коли їду в метро, постійно дивлюся за своєю сумкою, бо знаю, що в метро "працює" багато таких людей. Але якщо ви відкинете упередженість, ви визнаєте, що таким чином може "працювати" будь-хто, часто навіть такий, на кого ти ніколи не подумаєш. Так, є роми, які займаються і цим. Але по-перше, не можна казати, що це лише роми. По-друге, треба розуміти, чому вони це роблять? Часто у них немає іншого виходу. Їх не беруть на роботу, у них немає освіти, вони не вміють жити по-іншому. Я вважаю, саме з цими проблемами потрібно працювати".

Всім, хто звинувачує всіх без винятку афроамериканців або ромів, треба розуміти, що нерівність може бути не лише соціальною чи економічною, а й расовою або національною. 

Якщо держава бере на себе обов'язки забезпечувати рівність, то вона має  гарантувати суспільству, що готова захищати всіх без винятку.

Сьогодні комусь не подобаються роми, молодики з дредами, дівчата з татуюваннями, завтра можуть не сподобатися українці, домогосподарки або солідні чоловіки у костюмах. Більше того, реальні, а не гіпотетичні переслідування саме українців ми вже можемо бачити на окупованих територіях України.

Мета ромських медіаторів, правозахисників, громадських діячів — повноцінне і рівноправне включення ромів у всі рівні життя країни. Для цього не достатньо політичної волі, потрібне фундаментальне розуміння та прийняття цінності прав людини у суспільстві. Це довгий шлях, до якого може долучитися кожен.

Починати можна з простого — просто перестати ненавидіти і дати "можливість дихати".

У публікації використано дані аналітичного звіту 2019 року "Роми в Україні – Час для дій: Пріоритети та шляхи ефективної політики інтеграції", світлини з архівів Золи Кондур і Марини Бублик