"Вхідні були у гомілці, стегні, пальцях…". Історія Бориса
Борис довго вмощується на величезний апарат, кожен рух його повільний та плавний. Правильно лягти та зафіксувати тіло допомагає фізична терапевтка, яка стежить за станом чоловіка. Заняття триває кілька хвилин. Після нього Борис так само обережно та рух за рухом вивільняється з апарату.
Права нога Бориса у кількох місцях огорнута залізним приладдям — апаратами Єлізарова та зовнішньої фіксації, у металі і стопа. "Вхідні були у гомілці, стегні, пальцях…", — говорить про своє поранення чоловік.
35-річний Борис ніколи не мав бойового досвіду, але коли росія у лютому 2022-го почала повномасштабний наступ, встав до лав захисників. У рідному Дніпрі залишив улюблену роботу, батьків та дружину із нещодавно народженою донечкою — Варварою Борисівною.
"Я не міг ігнорувати цю ситуацію", — пояснює чоловік.
Борис був у мотопіхотних військах. Спочатку навчався на місці, потім разом із побратимами вирушив на передову. Своє мінно-вибухове поранення чоловік отримав під Вугледаром 27-го серпня. У той день Борис із побратимами майже не спав третю добу. Крили всім: артилерією, мінометами, снарядами із гвинтокрилів. Захисники відбили наступ ворога, а коли зачищали посадку, прилетіла міна. Уламки влучили в ногу, руку та голову Бориса.
Чоловік втратив пальці на правій руці. Праву ногу для відновлення зашили у залізо. Уламок, який застряг у голові, пізніше дістали, але більша частина обличчя Бориса не працює.
"Поки я лежав у Києві, кістки зрослися. Був таз зафіксований. Але неправильно. Виявилось, що різниця між ногами дорівнює кілька сантиметрів. Мені заново все ламали вже тут, у Дніпрі. Тому я так довго в цих залізцях", — ділиться чоловік.
Третій тиждень він у реабілітаційному центрі. Цю можливість для коханого знайшла дружина. Будні Борис проводить на реабілітації у медзакладі, а кожні вихідні чоловіка додому забирає родина.
"Вже навіть надвір сам виходив. Лікарі сказали, що на візку вивезуть, а потім прийшли й сказали, що все — йдемо так. До цього я взагалі сам не ходив. Мене возили до лікарень у машині, а до самого закладу — на візку. Вийшов — така класна погода, сонечко світило. Тепер самотужки буду ходити", — ділиться Борис.
Переломи, зроблені лікарями, зростаються не так швидко, як ті, що були отримані ще у серпні. За прогнозами лікарів, говорить Борис, ходити із залізом йому доведеться мінімум чотири місяці. Дворічна Варвара Борисівна не розуміє травму татка.
"Їй просто цікаво: «Тату, нога болить. Зараз лікуватимемо», і з бинтиком щось поряд робить".
Тут можна задонатити кошти на реабілітацію Бориса та біонічний протез для його кисті.
"Щоб духом не падали: ані я, ані вони". Історія Анатолія
29-річний Анатолій до повномасштабного вторгнення займався будівельною справою. За плечима чоловік мав бойовий досвід: як строковик пройшов армію у 2012-2013 роках, а у 2015-2016 – був в АТО у десантно-штурмових військах. 26 лютого 2022-го чоловік повернувся у рідний підрозділ.
За понад рік разом із побратимами чоловік воював на кількох напрямках. Свою травму отримав на початку цієї весни вже на Луганському напрямку. 5-го березня Анатолій під час виконання бойового завдання потрапив під мінометний обстріл.
"В той момент я один був. Тому і постраждав сам. Спочатку мене у Краматорськ доставили, там надали першу допомогу. Зупинили кровотечу і, коли більш-менш стабілізували, одразу сюди в Дніпро в травматологію направили", — розповідає Анатолій.
Через обстріл чоловік втратив значну частину лівої кисті. Захисник довго не наважувався сказати про це рідним. Першою дізналась дружина, потім — батьки. Вони сприйняли новину важко.
"Я їм пояснював, що вже нічого не зміниться. Травма отримана, немає сенсу вбиватись. Сталось як сталось. Тепер треба крокувати далі та жити із тим, що є".
Нині чоловік у реабілітаційному центрі. Анатолій має щільний графік життя. "О сьомій прокидаємось, приходять тиск міряти та інші показники, приймаю знеболювальне. Бо рана ще бентежить мене. О восьмій ранку починаються перші заняття. Розминаємо та навантажуємо руку, щоб вона працювала й м'язи не застоювались. Годинку займаємося, потім є вільний час. Снідаємо, каву п'ємо. Потім о першій ще перев'язка, о другій знову заняття", — ділиться чоловік.
Боєць говорить, що почувається добре. Щодня Анатолій знаходить час, щоб поспілкуватись із побратимами. Як каже, "щоб духом не падали ані я, ані вони".
Міцно спати виходить завдяки знеболювальним, бо рана ще не затягнулась. За прогнозами лікарів, на її заліковування піде півтора-два місяці, потім Анатолій сподівається на встановлення протеза. Захисник дуже хоче повернутись на передову.
"Почекаю, що дасть реабілітація, бо війна для мене не закінчилась. Як і для всієї країни. Як повністю відновлюсь, по можливості повернусь".
"Всі випадки геть різні"
Біля кожного із пацієнтів крутиться працівник центру. Він направляє, допомагає та підтримує. Медик готовий підхопити бійця у будь-який момент.
Фізична терапевтка Дарина говорить: для того, щоб їй попрацювати із пацієнтом, достатньо буде лише кушетки та мізків. "Я зможу розібратись, що із цим зробити", — говорить дівчина. Та сучасне обладнання значно полегшує її роботу. Та й самим пацієнтам так цікавіше займатись.
"От, наприклад, апарат, у якому займався Борис. Коли його не було, я тримала ногу пацієнта руками та спиною. Рухала кінцівку власними силами, а тут це робить оператор", — говорить Дарина.
Сама Дарина працювала фітнес-тренеркою, цікавилась реабілітацією. Пішла вчитись на фізичну терапевтку, щоб продовжити працювати зі спортсменами. Але під час клінічної практики дівчині припало до душі це відділення, тому після її закінчення підпрацьовувала тут як волонтерка. А як отримала диплом магістра, дівчину влаштували на роботу.
"Я вже не хочу працювати зі спортсменами. Коли ми почали допомагати військовим, зрозуміла, що це справа мого життя і мій обов'язок", — говорить Дарина.
Реабілітація не займається хворобою, вона займається порушенням функціонування. Тобто в залежності від того, що травмовано у пацієнта, вирішується питання, чим займатиметься пацієнт. Для кожного індивідуальний план. Тим більше, що всі випадки геть різні. Обов'язково з пацієнтом обговорюють, що він очікує від реабілітації, роблять тестування та прописують план дій.
"Пацієнт з апаратом Єлизарова, від нас ще вийде з ним. Але потім знову надійде, коли його знімуть. Пацієнт з ампутацією повинен вийти від нас готовий до протезування, тобто у нього має вистачити сил стати на цей протез. Якщо говоримо про максимально гострий період травми, то наша задача, щоб людині не стало гірше і вона не втратила ту м'язову силу, що є", — розповідає фізична терапевтка.
Дарина говорить, що за останній рік звичайні алгоритми для реабілітації перестали працювати. Тому що пацієнти надходили ще з незагоєними ранами та множинними пораненнями, а апарати зовнішньої фіксації стояли лише кілька днів. Медики вивчали міжнародні джерела, також пройшли кілька навчань.
"Наприклад, якщо раніше ми знали так: у людини парапарез нижніх кінцівок, тобто слабкі нижні кінцівки, можна дати ходунки; якщо це геміплегія, можемо дати тростину. Важко зрозуміти, як діяти, коли в однієї людини стоїть апарат Єлизарова, поряд — ампутація і ще є ураження нервів. Працює лише одна рука. І тоді ти думаєш, який допоміжний засіб можеш підібрати".
За цей рік, говорить Дарина, було багато різних випадків. Але для кожного пацієнта прописували план дії після виходу з реабілітаційного центру.
"Глобально ми хочемо, щоб пацієнт вийшов від нас і знав, який у нього план. Або план відновлення далі, або план жити далі. Людина не може реабілітуватися все життя. Інколи треба розуміти, що якщо щось не можна відновити, це можна компенсувати. Так, у вас буде не так, як було до поранення, буде по-іншому. Але живіть, любіть, ходіть на роботу. Кохайтеся та займайтеся особистим життям", — говорить фізична терапевтка.
"Треба дивитись, як краще пацієнту"
Центр реабілітації для поранених військових відкрили на базі відділення реабілітаційної медицини дніпровської міської лікарні. Завдяки програмі RECOVERY вдалось отримати додаткове обладнання та збільшити кількість ліжок до 30.
"Все, що ви бачите зараз, було зроблено за три роки, — говорить керівниця команди та голова відділення Алла. — Коли ми сюди прийшли, перетворили відділення фізіотерапії на відділення фізичної реабілітаційної медицини".
Жінка говорить, що у 2016 році у національному класифікаторі професій тільки з'явились спеціальності лікар фізично-реабілітаційної медицини, фізичний терапевт та ерготерапевт (лікар, що допомагає з відновленням втрачених навичок самообслуговування, — ред.). Тоді ж на всю Україну був лише один ерготерапевт.
"У 2023 році 244 заклади підписали договір з НСЗУ, і по пакету медичних гарантій є вимога, що мінімум три ерготерапевти мають бути у пакеті", — говорить Алла.
Легко, говорить жінка, не було ніколи. Останні роки медики працювали із дихальною реабілітацією (наслідки ковіду), ураженнями нервової системи та м'язово-скелетними. Після 24 лютого 2022-го все змінилось.
"Усі фахівці, які були тут, долучились до роботи над гострою реабілітацією. Навчити бійця одягнутись, роздягнутись, як їсти, як пити — елементарні речі. Обов'язково підібрати допоміжні засоби. Три-чотири дні і захисники їхали далі. Коли дозволили наші госпіталізації, з'явились пацієнти з металевими конструкціями, пішли складні травми, обмороження", — розповідає жінка.
Було кілька випадків, що військові поступали із перенесеним на передовій інсультом. Нині медики мають лист очікування, але військових беруть у першу чергу. Строк перебування у центрі різний: від 14 календарних днів, якщо комбіновані великі травми, то від 21. Але бували випадки, коли пацієнти затримувались і на три місяці.
"Постійно треба дивитись, як краще для самого пацієнта. Як би добре не було у нас, але в лікарні знаходитись людині важко. Все одно хочеться додому", — говорить Алла.
Військові, коли покидають реабілітаційний центр, залишають свій підпис на бойовому прапорі. Цей стяг залишив один із військових. Жовта частина полотна вже заповнена підписами та побажаннями пацієнтів, медики думають, що потрібно докупити фломастер, який буде видно і на синьому.
"Лікувати. Протезувати. Реабілітувати українців в Україні". Як працює реабілітаційний центр "Незламні" у Львові
"Вогонь запеклих не пече": як українська ініціатива повертає звичну вроду постраждалим від війни
NoScar: як українцям допомагають позбутися шрамів, отриманих через війну
