Палудикультура: сільське господарство без шкоди для торфовищ
- Категорія: екосистеми
- Проблема: осушення торфовищ, пожежі
- Рішення: Палудикультура
Палудикультура — плантаційне вирощування очерету та іншої болотної рослинності на повторно заболочених торфовищах з метою отримання рослинної біомаси та збереження, відновлення біосферних функцій боліт.
5 перших кроків:
- Дослідіть разом зі спеціалістом торфовища у вашому регіоні.
- Прослідкуйте, щоб на обраній ділянці біля поверхні ґрунту як мінімум протягом року був стабільно високий рівень ґрунтових вод.
- Разом зі спеціалістом пропишіть план переходу до розвитку вологих луків.
- Заселіть ділянку адаптованими видами рослин — очерет і очеретянка канарська, в комбінації з постійними культурами — рогіз, очерет звичайний, сфагнові мохи.
- Періодично проріджуйте зарості рослин, а з отриманої біомаси можна виготовити харчові продукти, корми, волокна чи високоякісне рідке та газоподібне паливо.
Детальніше:
Половина боліт та торфовищ в Україні осушеними. Через це на всій цій площі (а це понад 3 млн га) виникають проблеми: втрачається біорізноманіття, вода забруднюється, ґрунти деградують та просідають, і врешті ця земля не може бути продуктивною. Крім цього, осушення торфовищ призводить до викидів парникових газів. За оцінками експертів, в Україні щороку через осушення торф'яників, добування торфу та пожежі утворюється понад 5 мільйонів тонн викидів вуглекислого газу.
Палудикультура охоплює різні агро- або лісокультурні виробничі системи, спрямовані на виробництво продукції рослинного або тваринного походження, забезпечення біоенергетичного та будівельного сектору (від збору врожаю болотної рослинності на напівприродних ділянках до створення постійних сільськогосподарських та лісових культур). Палудикультура використовує надземну біомасу. А основна частина чистої первинної продукції — підземна біомаса — залишається для утворення торфу.
Різні варіанти використання біомаси доводять, що палудикультура має великий потенціал у біоекономіці. Метод напівкультури винайшли у Німеччині, в Університеті Грайфсвальда, де його досліджують і досі. Водночас існують пілотні дослідницькі проєкти у Нідерландах та Великій Британії.
Джерело: WWF
