“Лікувати. Протезувати. Реабілітувати українців в Україні”. Як працює реабілітаційний центр “Незламні” у Львові

У чому проблема?

З початком повномасштабного вторгнення Львів став всеукраїнським гуманітарним та медичним хабом. Місто прийняло понад 5 мільйонів людей. Саме сюди з перших днів повномасштабної війни почали привозити велику кількість поранених. Тому, крім забезпечення житлом, їжею та одягом тисяч переселенців, місто мало подбати й про надання медичної допомоги постраждалим від воєнних дій. А це — люди з серйозними пораненнями від обстрілів, опіками, ампутаціями.

"Зіткнувшись із такими випадками, ми не знали, що з цим робити. Наші хірурги були на той момент просто не готові до такого роду травм. Тому ми були змушені відправляти пацієнтів за кордон на лікування", — розповідає керівниця відділу комунікації Першого медоб'єднання Львова Соломія Якубечко.

Виготовлення протезів та реабілітація пацієнтів з ампутованими кінцівками — справа не нова. Цим в Україні займалися й раніше. Але війна — особливо жорсткий каталізатор для медичної сфери. Вона проявляє і змушує розв'язувати ті проблеми, які раніше були не на часі.

Людині, яка втратила кінцівку, необхідно не просто виготовити й встановити протез. Реабілітація — процес складний і тривалий. Він починається навіть не з моменту встановлення нової кінцівки, а вже під час ампутації. Саме тому надважливою є комунікація лікарів-хірургів, протезистів, реабілітологів та психологів, які працюють із пацієнтом.

В Україні такої усталеної практики досі немає: після ампутації пацієнт сам змушений шукати протезні майстерні, окремо — реабілітологів та психологів для підтримки. Лікарі не комунікують між собою — ба більше, часто навіть не підозрюють, що відбувається з пацієнтом після ампутації. А для людини, яка й без того зіткнулася з важкою життєвою ситуацією, пошук протезної майстерні, збір документів, розв'язання проблем з реабілітацією — додатковий величезний стрес.

Яке рішення?

Перше медичне об'єднання Львова — це структура, до якої входять три лікарні, поліклініка та реабілітаційний центр у передмісті. Центр "Незламні" сьогодні працює саме на базі цього медоб'єднання. 

І наразі вже на завершальній стадії будівництва знаходиться Національний реабілітаційний центр. Його відкриють уже цього квітня.  "Це 7 поверхів для реабілітації з імпровізованими квартирами та навіть магазином, аби пацієнт міг максимально підготуватися до нових умов життя", — повідомляє пресслужба проєкту. Спеціалізуватиметься він на реконструктивній хірургії, ортопедії та психологічній підтримці пацієнтів.

"Пацієнт не повинен шукати допомоги по різних медичних закладах. Людина приходить, наприклад, на протезування — і з нею має працювати мультидисциплінарна команда: хірург, травматолог, психотерапевт, спеціаліст фізичної реабілітації", — пояснює Соломія Якубечко.

За її словами, в Україні такого підходу, крім "Незламних", не пропонує жоден медичний заклад. А реабілітація за кордоном — часто надто складна для наших громадян: чужа країна, мовне питання, розлука з близькими.

Ампутація, протезування та реабілітація — ланки єдиного цілісного процесу. Об'єднати їх "під одним дахом" та дати можливість пацієнтам якісно й комплексно відновлюватися після поранень — рішення, яке втілюють лікарі проєкту UNBROKEN.

Як це працює?

"На початку повномасштабного вторгнення ми стали таким собі "медичним хабом" для всієї України, — говорить пані Соломія. — Наше медоб'єднання — одне з найбільших лікувальних закладів у державі. Тільки тут, у лікарні Святого Пантелеймона, є близько 1400 ліжок. Це дуже багато. Та наші медичні заклади — багатопрофільні. А от ампутація, протезування й реабілітація — це окремий комплексний процес, об'єднаний спільними задачами й ціллю".

Саме тому, за словами пані Соломії, й виникла ідея створення окремого реабілітаційного центру. Так пацієнт не шукатиме, де отримати протез після ампутації, де пройти реабілітацію, як знайти психолога тощо.

До повномасштабного вторгнення протезні майстерні при лікарнях не створювали. Протези виготовляли приватні майстерні — там же можна було пройти й реабілітацію. Кінцівку ампутували в одному місці, а протез виробляли вже в іншому, а психологічну підтримку доводилося шукати ще деінде. Потреба в місці, де всі три складові буде зібрано разом, останні місяці зростала з кожним днем.

"Людина може навіть не знати, що саме їй потрібно, адже вона з таким ніколи не стикалась. А так — вона приходить в одне місце, і вже лікарі вирішують, яка саме допомога потрібна в цьому конкретному випадку", — пояснює Соломія Якубечко.

Коли пацієнт потрапляє до стін Центру, із ним працюють одразу декілька спеціалістів, розглядаючи його проблему кожен зі своєї точки зору. Якщо стан пацієнта не надто критичний, хірурги перед ампутацією мають змогу порадитися з протезистами, аби визначити, який рівень ампутації буде оптимальним для подальшого протезування та швидшої реабілітації.

"У нас є й реконструктивна хірургія, і протезування. Це, звичайно, не є чимось новим для України. Протезисти були й до цього, — пояснює пані Соломія, — та наша точка диференціації в тому, що з пацієнтами працює мультидисциплінарна команда. В тому числі — й спеціалісти з ментального здоров'я".

У медоб'єднанні говорять, що психологічна підтримка відіграє одну з ключових ролей у процесі відновлення пацієнтів. Реабілітація — це не просто "ампутували кінцівку — встановили протез". Між датою ампутації та моментом, коли пацієнт піде з лікарні з новим протезом, може пройти від 6 до 12 місяців. За цей період людина проходить складні етапи фізичної та ментальної підготовки, прийняття ситуації, вчиться жити по-новому.

"Ми почали запрошувати до себе іноземних спеціалістів. Увесь світ відгукнувся. До нас  приїжджають фахівці з США, Британії, Канади та інших країн. Наші лікарі теж їздять на навчання за кордон — і хірурги, і протезисти, і психологи. Нам передусім важливий їхній досвід та знання. Адже ми прагнемо втілювати їх у нас, в Україні", — говорить пані Соломія.

За словами пані Соломії, виїзд пацієнта за кордон — не завжди гарантія того, що в нього відразу буде якнайкращий протез: "От повернувся недавно один військовий з Німеччини. Йому сказали пів року чекати на звичайний гак. Протезування — це дуже довготривалий процес. Ту ж біонічну руку можуть ставити пів року або навіть рік — в залежності індивідуальної ситуації. Плюс — майбутня реабілітація, відповідно. Тому мати в Україні, в себе вдома, можливість отримати якісний протез та пройти реабілітацію — це надважлива задача цілої галузі на сьогодні".

На базі лікарні Святого Пантелеймона працює протезна майстерня. Її передала Україні Мальтійська служба за підтримки уряду Німеччини. Майстерня складається з контейнера, де виготовляються протези, та приміщення для примірок і гіпсових негативів. Саме тут працює Назар Багнюк — протезист центру "Незламні".

"Виготовлення протеза для конкретного пацієнта складається з кількох етапів. Спочатку створюється гіпсовий негатив — модель майбутнього протеза, — пояснює пан Багнюк. — Потім ми допрацьовуємо його технічно, аби модель була функціональна та якісна. Після цього виготовляємо тестову гільзу, яку вже може приміряти пацієнт. Вона зазвичай прозора — щоб ми могли бачити, як вона прилягає до кінцівки, чи немає зайвого місця. Далі ми збираємо тестовий протез — і з ним людина живе певний час, аби зрозуміти, як він працює, чи є якісь незручності. І, врешті, ми його коригуємо — й пацієнт отримує повноцінний протез кінцівки".

Загалом же всі протези мають два основних етапи виготовлення. Складники виготовляються заздалегідь та закуповуються переважно за кордоном. Це — уніфіковані частини протезів, які не треба "підганяти" під конкретного пацієнта. Наприклад, стопи, коліна, адаптери тощо.

Другий етап — виготовлення куксоприймачів — тобто частини протеза, яка з'єднуватиме куксу (частину кінцівки, що лишилася після ампутації) із самим протезом. Тут уже йде індивідуальна робота з кожним пацієнтом. Адже у всіх різний рівень ампутації, ситуація з кінцівкою тощо.

"Насправді, більше часу витрачається не на виготовлення самого протезу, а на розробку гіпсового негативу, — пояснює пан Багнюк. — Ми наразі стикаємося виключно з первинними пацієнтами — людьми, які раніше не мали протезу. Для них це вперше, і вони не знають, на що варто звертати увагу, як має відчуватися протез. Тому часто ти мусиш сам здогадуватися, що треба підправити і як".

Є й такі випадки, коли ампутація зроблена так, що не дає змоги поставити протез — тоді треба робити реампутацію. Це — наслідок того, що в Україні протезні майстерні та хірургія розділені. Вони навіть належать до різних міністерств: лікарні — до Міністерства охорони здоров'я, а протезування — до Мінсоцполітики.

"Лікарі часто не розуміють, що робити далі. Умовно: ногу ампутували, життя врятували — з точки зору медицини проблему вирішено. А далі — світ широкий — шукай, де тобі протезуватись. У нас же (в лікарні Святого Пантелеймона, — ред.) цей процес відбувається безперервно. Ланки між собою комунікують. Наприклад, лікарі на ампутації радяться з протезистами, який рівень ампутації буде кращим — чи буде та чи інша ампутація функціональною, скільки можна залишити, за що боротися, а за що ні", — пояснює Назар Багнюк.

Пан Назар додає, що, звичайно, якщо стан пацієнта критичний і від цього залежить життя, то пріоритет — за швидкістю, а не комунікацією між лікарями. Але, якщо є така можливість, то міждисциплінарність допомагає зробити процес протезування та реабілітації швидшим і легшим для пацієнта.

Сьогодні серед пацієнтів Центру багато таких, які не проходили етап післяопераційної реабілітації — ні психологічної, ні фізичної. Тому, як можуть, лікарі намагаються закрити ці пробіли своїми силами: інформують, допомагають, реабілітують.

"Система мультидисциплінарного підходу також охоплює проміжні етапи реабілітації між ампутацією та встановленням повноцінного протеза. Це — психологічна та протезна реабілітація. Протез не встановлюють одразу, має пройти певний час перед тим, як пацієнт вийде з лікарні з новою кінцівкою", — додає Назар Багнюк.

Роксоляна Шміло, фізична терапевтка центру "Незламні", працює з пацієнтами, які потребують реабілітації після операції та встановлення протеза. 

"Для початку ми запрошуємо пацієнта на консультацію нашої команди, до складу якої входять лікар реабілітаційної медицини, фізіотерапевт, протезист і психотерапевт. Якщо потрібно — то й хірурги, і травматологи. Ми оглядаємо пацієнта, його куксу, перевіряємо, чи немає якихось рухових обмежень. І далі я вже складаю програму реабілітаційних втручань", — розповідає Роксоляна.

Один з етапів реабілітації — це навчання користування протезом. Якщо це верхня кінцівка — то працюють над дрібною моторикою, вчать людину користуватися протезом у побуті. Пацієнту з ампутацією руки потрібно навчитися робити елементарні речі:  відкривати двері, зав'язувати шнурки, готувати їжу тощо. Якщо ампутована нога, то важливо звикнути ходити без милиць чи візка та пересуватися на гільзі. А потім — і на протезі.

"У нас є дві пенсіонерки, постраждалі внаслідок війни — з Бахмута та з Херсона. От їм, наприклад, дуже важко звикнути до протезів. Навіть елементарне — підібрати взуття — це стрес для них. Адже, взуття для протеза — це не про комфорт, а тільки естетика. Коли вони це усвідомили, тривалий час були в пригніченому, навіть депресивному стані. Саме тому так необхідна комплексна реабілітація — не тільки фізична, але й психологічна", — підкреслює Роксоляна.

Соломія Якубечко переконана, що для того, аби запускати подібні проєкти, необхідно голосно про них говорити.

"Наш медичний заклад підтримує дуже багато людей, тому що ми багато просимо. Ми робимо це, аби у наших пацієнтів були якісніші послуги, додавалися нові можливості, методи, досвід та знання. Саму протезну майстерню фінансує Мальтійська служба за підтримки уряду Німеччини. Ми запрошуємо нових спеціалістів —  вони приїжджають допомагають нам. Ми про себе гучно розказуємо:  як збираємо гроші хлопцям на протези, розказуємо про цих хлопців, наших пацієнтів".

Протези тут ставлять за благодійні кошти. Так, у вересні 2022 року "Незламні" спільно з платформою Dobro.ua запустили збір на суму 100 мільйонів гривень — на біонічні протези для військових. За ці кошти можна виготовити 50 таких протезів.

На сьогодні вдалося зібрати понад 30 мільйонів, тобто третину потрібної суми. Підтримали збір більше 20 тисяч благодійників.

А це точно працює?

"Незламні" діляться історіями своїх пацієнтів. Чоловіків, які втратили кінцівки під час бойових дій, захищаючи незалежність України. Тих, хто був і залишається Незламними.

Олександру Морському 46 років. Він — морський прикордонник. Служив у Маріуполі та залишився там після виходу на пенсію. З початку повномасштабного вторгнення захищав місто від окупантів. 

Під час виконання бойового завдання у катер, у якому знаходився Олександр, влучила ворожа ракета. Чоловік каже, що чудом лишився живим. Але сильно постраждала рука. Аби врятувати життя Олександра, руку ампутували. Операцію робити в шпиталі укриття "Азовсталі".

Далі — нескінченні два місяці під обстрілами, після — стільки ж у полоні в Оленівці. Чоловік був першим із тих, кого обміняли. Каже, відчув, що вдома, коли побачив український прапор та почув рідну мову.

Йому пропонували поїхати за кордон на протезування, але він обрав Національний реабілітаційний центр "Незламні". Кілька місяців із ним працювали протезисти, реабілітологи, психологи.

Нещодавно Олександр отримав міоелектричний протез руки. Тепер за допомогою правої руки та м'язів спини він може підіймати й переносити предмети.

"Протезуватися все-таки потрібно в Україні. Це нічим не гірше, а в деяких випадках навіть краще. Свої для своїх роблять, стараються. Будь-коли  можеш звернутися за консультацією, якщо щось зламалося. Це все тут, на місці", — говорить Олександр Морський.

Єгору 19 років. Хлопець пішов в армію на контрактну службу ще до початку повномасштабного вторгнення — щойно став повнолітнім. Після 24 лютого вирушив на передову. Під час запеклих боїв підірвався на протипіхотній міні.

Каже, що найбільший страх для нього був — потрапити в полон. Тому одразу навіть не хотів накладати джгута для зупинки крові. Та думка про батьків все ж змусила боротися за своє життя. З останніх сил він перев'язав рану. Евакуювали його побратими.

До того, як потрапити в реабілітаційний центр "Незламні", хлопець лікувався в семи медичних закладах. Але саме в "Незламних" він отримав протез та допомогу в реабілітації. А після відновлення захисник знову планує повертатися на фронт.

Реабілітація військових, які втратили кінцівки під час бойових дій, — проблема, актуальна не лише в Україні. Ключовими у її вирішенні є злагодженість роботи лікарів та зрозумілий послідовний процес для пацієнтів, де їх підтримуватимуть та допомагатимуть на всіх етапах. Але життя триває і після проходження реабілітації в лікарні.

Так, в Акроні, що в штаті Огайо (США), ветерани знайшли спосіб впоратися з травмою та повернутися до більш звичного життя після втрати кінцівки: там вони заснували спортивну команду з софтболу, де всі 11 гравців — воїни, що пройшли через війну, психологічні та фізичні травми та втрати кінцівок. У команді вони допомагають одне одному впоратися з травмами війни та бойовою ізоляцією, граючи в м'яч. Як це працює — читайте тут.