“Це геноцид. Знищення українців як політичної нації”. Що міжнародне право каже про Україну і як буде покарано росію

Повномасштабна війна росії в Україні видозмінила спецпроєкт "Викривачі". Нині, як ніколи, важливо через журналістику рішень показувати різні варіанти виходу зі складних ситуацій. Тепер ми говоритимемо з науковцями, правозахисниками, журналістами та громадськими активістами про те, як фіксувати воєнні злочини, злочини проти людяності, екологічні злочини, порушення прав людини, аби зібрані докази були представлені в МКС в Гаазі і винні були покарані. 

Про воєнні злочини, геноцид та збір доказів для Міжнародного кримінального суду в Гаазі розповідає Микола Гнатовський. 

– Що таке воєнні злочини? Яка відповідальність за їх скоєння?

– Воєнні злочини — це найбільш серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. Тобто права, яке застосовується під час збройних конфліктів і регулює захист його жертв, а також — засоби і методи ведення збройного конфлікту. Не всі порушення цих норм є воєнними злочинами, але найбільш серйозні можуть розглядатися саме як воєнні злочини. Це напади на цивільні об'єкти, захоплення заручників, зґвалтування, інші статеві злочини, катування цивільних тощо. Покарання за такі злочини таке ж, яке існує за найбільш серйозні злочини у кримінальному законодавстві держави. Йдеться про тривалі терміни тюремного ув'язнення або про довічне позбавлення волі.

– Чому термінологія і правильна кваліфікація цих злочинів важливі для України? 

– По-перше, дуже важливо воєнні злочини відрізняти від військових злочинів. Військові — це ті, які вчиняють військовослужбовці проти порядку несення своєї служби, воєнні — це порушення законів і звичаїв війни. 

Насамперед важливо їх правильно кваліфікувати, тому що це одні з найжахливіших і найсерйозніших злочинів, які можуть бути. Відповідно правильна їх кваліфікація буде також визначати можливість переслідування і тих, хто їх скоїв, і їхніх начальників, і загалом усю військову ієрархію, якщо буде відомо, що вони знали те, що їхні підлеглі вчиняють такі злочини і нічого не зробили для того, щоб їх зупинити. Або — щоб розслідувати ці злочини і покарати тих, хто їх скоїв. 

Тобто якщо ми будемо розглядати ці злочини як ізольовані вбивства, то в такому разі не бачитимемо зв'язків по всій ієрархії, не зможемо притягти до відповідальності всіх, хто так чи інакше до цього долучився. Це, напевно, найбільш принципово важливо. Крім того, це важливо, оскільки Україна має зобов'язання за Женевськими конвенціями з міжнародного гуманітарного права переслідувати за такі порушення саме як за воєнні злочини. Україна має також зобов'язання у межах своєї співпраці з Міжнародним кримінальним судом, оскільки дала згоду на юрисдикцію МКС. Відповідно розслідування цих злочинів у МКС триває саме як воєнних злочинів, злочинів проти людяності. Тобто ми мусимо показати, що цю роботу ми здійснюємо на національному рівні, а Міжнародний кримінальний суд нам лише допомагає, як це і визначено його Статутом. Загалом є дуже багато визначених юридичних причин, чому важлива коректна кваліфікація воєнних злочинів.

– Днями декілька країн світу вже визнали, що те, що відбувається зараз в Україні є геноцидом українського народу. Коли починається геноцид і як його доводити у Міжнародному кримінальному суді?

– Геноцид, як і воєнні злочини, належить до числа так званих злочинів, пов'язаних зі звірствами, з масовим насильством. Є три категорії тісно пов'язаних, споріднених злочинів: воєнні злочини, злочини проти людяності, злочин геноциду. 

Геноцид відрізняється тим, що він здійснюється з наявністю спеціального наміру знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу повністю або частково як таку. У цьому випадку йдеться про те, що дії Росії і підконтрольних їй людей разом із заявами, які робить керівництво Російської Федерації і контрольовані ними пропагандисти, свідчать, що метою цього насильства, цих злочинів може бути знищення українців як національної групи. Тобто знищення українців як політичної нації. І у цьому сенсі, на жаль, виникли підстави говорити, що звірства такого масштабу в поєднанні з такими планами — "деукраїнізувати" Україну, «вирішити українське питання» — це геноцид. Хоча судове доведення, на відміну від політичних заяв, є дуже важким і не так багато є випадків, коли у міжнародному суді вдавалося довести, що відбувся геноцид. 

Наприклад, це вдалося у випадку з Голокостом. Але водночас це питання розглядали національні суди, не міжнародний. Це вдалося в епізоді, який стосується Сребрениці, де було винищене чоловіче населення від 16 до 60 років. Тоді і Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, і Міжнародний суд ООН кваліфікували це як геноцид. Але це одиночні приклади. Тому що, скажімо, коли представники Хорватії намагалися у Міжнародному суді ООН довести, що у Вуковарі серби вчинили геноцид, їм це не вдалося. Попри те, що відповідні політичні оцінки лунали. 

Тому я б розрізняв політичні кваліфікації з тим, що буде доведено безпосередньо у суді. Факт у тому, що масове насильство, ті страшні звірства, які вже розкриті на території України, разом з ідеологією, яка це підкріплює своїми заявами, принаймні активують зобов'язання усіх держав світу запобігати геноциду. Тобто це ще одна  вагома причина допомагати Україні відбити російську агресію і перемогти у цьому збройному конфлікті. Тому що в протилежному разі, на жаль, ризик повномасштабного геноциду не з тисячами, десятками тисяч, а з мільйонами жертв є достатньо реалістичним. Тому необхідно діяти вже зараз.

– Що робити Україні, аби нам вдалося довести в МКС, що це геноцид? Які уроки ми маємо винести з досвіду інших країн?

– Річ навіть не в помилках, річ у тім, що геноцид потребує доведення спеціального умислу вчинити геноцид, тобто знищити групу як таку. Тобто в цьому випадку необхідне доведення того, що знищують не просто цивільних людей, не просто звірствують, а є план знищити українців саме як українців, як національну групу. У МКС ідеться про кримінальну відповідальність конкретних осіб, а не Росії як держави. Стандарт доведення у кримінальних справах дуже високий, треба доводити вину особи «поза розумним сумнівом». 

У нас є очевидні воєнні злочини, є очевидні злочини проти людяності. Це навіть поганий тон говорити, що, скажімо, злочин геноциду важливіший за злочини проти людяності. Абсолютно ні. І там, і там гинуть тисячі, мільйони безневинних людей, тому я б до цього ставився абсолютно обережно. Але, підкреслюю, — підстави говорити про те, що всі держави повинні виконати свій обов'язок, своє міжнародно-правове зобов'язання, щоб запобігти повномасштабному геноциду в Україні, є, і це треба зараз робити. І в цьому сенсі заяви США і Канади, інших держав, які підтримують в цьому Україну, є доречними.

– 7 березня в Гаазі розпочалося перше засідання Міжнародного кримінального суду з розслідувань воєнних злочинів російської армії. Чи готова міжнародна спільнота дати правову оцінку воєнним злочинам рф? 

– Абсолютно готова. Міжнародна правова спільнота готова. 42 держави з числа тих, які ратифікували Римський статут, звернулися до прокурора Міжнародного кримінального суду з тим, щоб він розслідував воєнні злочини проти людяності в Україні. До речі, прокурор заявив, що він має також юрисдикцію розслідувати прояви злочину геноциду. Якщо прокурор такі ознаки злочину побачить, то він буде розслідувати злочин геноциду, хоче хтось цього чи не хоче. Це вже буде його рішення і контроль над його рішеннями мають тільки судді МКС, а не держави. Тож абсолютна готовність є, весь світ вражений і шокований страшними злочинами, які зараз вчиняються, по суті, в центрі Європи і в цьому сенсі немає жодних серйозних політичних перешкод. Правосуддя має можливість здійснитися, але Україна не мусить розраховувати лише на роботу Міжнародного кримінального суду, а повинна в себе, на національному рівні, безумовно з допомогою міжнародних партнерів, але розслідувати ці злочини й залишити роботу міжнародним судам лише там, де в України немає об'єктивних можливостей це робити. 

– Як порушуються справи у Міжнародному кримінальному суді? 

– Є три способи порушення справ у Міжнародному кримінальному суді. Один з них — це коли держави, які ратифікували Римський статут, одна чи кілька (у нашому випадку 42), передають ситуацію на розслідування прокурору МКС і він негайно починає розслідування. 

Другий випадок — коли прокурор самостійно попередньо вивчає ситуацію, а потім ухвалює рішення починати йому розслідування чи ні з власної ініціативи. Це те, що було до останнього часу, до початку березня стосовно України. Бо Україна погодилась на юрисдикцію, але оскільки не ратифікувала Римський статут, вона не могла передати цю ситуацію на розслідування і тому терпляче чекала 7,5 років, поки прокурор скаже, що все ж таки він буде розслідувати, але для цього навіть йому треба було отримати санкцію Палати попереднього провадження Міжнародного кримінального суду. 

Третій спосіб порушити розслідування — ситуація передається до Міжнародного кримінального суду Радою безпеки ООН. 

Так от, коли я казав, що ці держави звернулися, це не означає, що вони щось кваліфікували, вони скористались своїм правом ініціювати такі розслідування.

– А чому Україна досі не ратифікувала Римський статут? Які перепони були на цьому шляху?

– Немає жодного раціонального аргументу для того, щоб Україна не ратифікувала Римський статут. На перепоні стоїть невігластво певних юристів і міфологія, якою вони годують наших деяких політиків, які роблять з їхніх хибних порад відповідні хибні висновки. Відмова від ратифікації Римського статуту є неприйнятною, вона страшенно псує імідж України і вона сильно підриває віру всього світу в те, що Україна щиро бажає розслідувати відповідні злочини.

– Які очікування України від Міжнародного кримінального суду в Гаазі?  

– Річ у тому, що як би добре у нас не було організоване розслідування, воно на національному рівні має свої межі. Є особи, які користуються імунітетом за міжнародним правом від національного розслідування — це іноземні глави держав, урядів і МЗС. Тобто щодо них держава у власному суді не може пред'явити претензії, на жаль. Є люди, які будуть успішно переховуватись від українського правосуддя просто через те, що вони за кордоном і їх можуть нам не видати. Тому робота Міжнародного кримінального суду для нас дуже важлива. Але не можна мати завищені очікування від МКС, тому що понад 90% кримінальних злочинів Україна повинна розслідувати і довести до відповідних вироків на рівні національних судів самостійно. Чи за допомогою міжнародних партнерів. Але ця допомога більше технічна, бо рішення має ухвалювати Україна і українські суди та прокурори. 

– Ви є одним з ініціаторів створення спеціального трибуналу для притягнення Росії до відповідальності. Що він передбачає? 

– Ця ініціатива має на меті створити спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. Трибунал кримінальний, тому йдеться про кримінальну відповідальність конкретних персонажів — тих хто в Російській Федерації відповідає за ухвалення рішень, хто вирішив здійснити цю агресивну війну, яка почалась у 2014 році.

Ідея полягає у тому, що тоді як МКС і українське правосуддя можуть успішно займатися воєнними злочинами, злочинами проти людяності і злочином геноциду, то зі злочином агресії є проблема. Агресія — це початок всього, тобто це самі рішення і їх виконання. Тому агресія, як сказав свого часу Нюрнберзький трибунал, містить акумульоване зібране зло усіх інших злочинів. Але МКС у випадку Російської Федерації не має юрисдикції, тобто не може розслідувати злочин агресії, вчинений російськими посадовцями (Росія не ратифікувала Статут МКС і поправки до нього) і не здатен притягти до відповідальності керівництво Росії за агресію. Так само Росія заблокує у Раді Безпеки ООН будь-яку спробу кваліфікувати її дії як акт агресії та звернутися до МКС щодо притягнення до відповідальності тих, хто своїми рішеннями призвів до нього.

Україна може це розслідувати на національному рівні, але імунітети найвищого російського керівництва, саме тих, хто ухвалював рішення напасти на Україну, юридично перешкоджають українському суду. Тому ідея полягає в тому, щоб скористатися досвідом Нюрнберзького трибуналу і достатньо оперативно створити такий міжнародний судовий орган, який би займався саме злочином агресії. Він доповнюватиме Міжнародний кримінальний суд.

– Що конкретно кожна людина може зробити, аби правильно зафіксувати ці злочини? 

– Офіс генпрокурора створив сайт warcrimes.gov.ua, де люди можуть повідомляти про те, що вони стали свідками злочину чи є потерпілими. Щоб безпосередньо фіксувати злочини і проводити криміналістичні дії, треба мати відповідну підготовку, процесуальний статус. Це мають робити насамперед експерти-криміналісти, зокерма балістики, судово-медичні експерти тощо. Проводити експертизу тіл загиблих, фіксацію ушкоджень тих, хто вижив, балістичні експертизи, опитувати свідків, встановлювати всі обставини, робити якісну фото- та відеозйомку. Адже потім усі ці докази треба буде пред'являти в суді. Але люди можуть допомагати в цьому, вказуючи на інформацію, якою володіють. 

Щодо приватних ініціатив із документування злочинів, то я не є їх великим прихильником. Звичайно, злочинів дуже багато і треба допомагати Офісу Генерального прокурора, але цією роботою мають займатися професіонали, бо неправильно зібрані докази потім у суді не встоять. Потім можуть виникнути проблеми, коли, наприклад, злочин вчинено, коли є жертва, коли всі вимагають справедливості, а до відповідальності притягти неможливо, бо неграмотно зібраний якийсь матеріал. 

– Як працює збір доказів у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі?

– Вони отримують інформацію від усіх, так би мовити, охочих, хто її має і хто їм пише. Це насамперед неурядові організації. Вони відіграють тут величезну роль.  Але МКС повинен також отримати і докази, які є більш вартісними в суді і тому ці докази вони отримають зі співробітництва з правоохоронними органами, насамперед з прокуратурою. Ця процедура передбачена у Частині 9 Римського статуту, і Україна найближчим часом, наскільки я розумію, мусить ухвалити зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які дозволять нашій прокуратурі краще співпрацювати з МКС і його Офісом прокурора.

– Скільки часу потрібно чекати, щоб злочини були доведені, а винні понесли відповідальність?

– Доведення злочину агресії у межах спеціального трибуналу, якщо його створять, і формування обвинувального висновку — це справа кількох місяців. У випадку воєнних злочинів, злочинів проти людяності і злочину геноциду — це значно триваліше. У міжнародних судових органах це займає багато років. Досвід показує, що деякі люди, на жаль, не зможуть навіть дочекатися, поки правосуддя настане. На національному рівні це можна робити швидше, але це також потребує доведення величезної кількості обставин. Тому треба запастися терпінням.

– Як ви вважаєте, чи вдасться довести ці злочини, щоб винні були покарані? Якщо злочинці будуть переховуватися за кордоном чи у тій же Росії і вона не буде їх відпускати, як все ж таки задовольнити бажання суспільства на справедливість? 

– Я переконаний, що рано чи пізно буде розслідувано все і винні будуть встановлені, а також покарані. Але це потребує часу. На щастя, усі злочини, про які ми говоримо, не мають термінів давності. Ми знаємо, скільки часу займало спіймати всіх воєнних злочинців-нацистів, декого знаходили вже і в 21 столітті. Будемо сподіватись, що зараз усе буде значно швидше. Але — процес тривалий. Це боротьба, якою відповідні юристи будуть займатися всю свою кар'єру, все своє життя і передадуть своїм наступникам.