Пазлик, що випав: чи вплине звільнення віце-прем’єра з питань відновлення на саме відновлення?

Час після Другої Світової війни для України як для європейської частини тодішнього радянського союзу був непростим. Голод, обмежені ресурси, зруйновані міста — ці спогади, хоча й мають вже обмаль живих свідків, підживлюють людський острах важких повоєнних часів. Неминучим супутником завершення війни бачиться мало не зубожіння. Проблема поглиблюється тим, що депресивні настрої українців уміло, активно й потужно експлуатує російська пропаганда. Цілі армії професійних авторів і коментаторів створюють у соціальних мережах образ пропащої держави без майбутнього. Сьогодні головна мета — обвалити мобілізацію наративом про країну, за яку небезпечно воювати; завтра — про країну, в якій неможливо жити. Щоби незалежно від підсумків війни, українці відчували себе приреченими.

Попри те, що такий погляд виник не на порожньому місці й має тисячі адептів, які свідомо чи несвідомо грають на користь ворога, просуваючи вигідні йому ідеї, тут забагато хиби. Бо демократії володіють звичкою і здатністю відновлюватися — особливо, як мають перспективу стати частиною успішного міждержавного об'єднання. Об'єднання, котре підтримує нас на плаву під час війни і котре традиційно витрачає значні кошти власних фондів на розбудову інфраструктури нових країн-членів. Тобто з політологічної та економічної точок зору відновлення України не видається неможливим завданням — за умови збереження країни і демократії в ній. Навіть найбільший оптиміст скаже, що в обох аспектах цього поступу видніються загрози.

Звільнення за компанію

9 травня парламент звільнив віце-прем'єр-міністра з відновлення України — міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Олександра Кубракова та міністра аграрної політики Миколу Сольського. Якщо з другим все видається логічним — гучне викриття детективами НАБУ на "заволодінні державною землею на 291 млн грн та спробі заволодіння землею ще на 190 млн грн. у складі злочинної групи" і подальша заява про відставку не залишають шансів, то звільнення віце-прем'єра досить раптове. Наприклад, для самого Кубракова, який висловлював готовність "до відкритого діалогу", з яким це "рішення не обговорювали керівництво фракції та глава Уряду", якого "не запросили на засідання фракції та профільного комітету". Спочатку здавалося, що відбудеться пониження в посаді — відберуть заступника прем'єра, залишать міністра. Утім сталося саме звільнення: без звинувачень, без озвучених претензій, без звіту перед депутатським корпусом і без видимої можливості порятувати своє становище. 

Хоча чутки про зміни в структурі Кабінету міністрів України, частиною яких є й кар'єрне піке позавчорашнього віце-прем'єра, почали ширитись іще місяць тому. Тим же сарафанним радіо передавались й інсайди про його заміну на Юлію Свириденко (перша віце-прем'єр-міністерка — міністерка економіки). Які ж були передумови, що забезпечили звільнення Кубракова, і якими  перспективи держави, що відкриються/закриються від такої кадрової зміни?

Подія й без того нетривіальна, призвела до відвертої турбулентності в інформаційному просторі. І головне протиборство можна окреслити умовними тезами "Офіс Президента підчищає політичне середовище від ефективних менеджерів, які протидіють корупції" і "Кубраков такий самий злодій, як і решта, а ще за всіма ознаками його мають шукати ТЦК". Стрілка "корупційно-скандального барометра" розвалила шкалу і вилетіла геть — востаннє подібне зіткнення зрадо-переможних настроїв відбулося під час заміни Залужного на Сирського. 

Блискавичне і разюче звільнення чиновника, котрий вважався "президентським фаворитом", сприймався потенційним наступником глави Уряду, персоніфікував зусилля з відновлення країни і її морського судноплавства, а також мав міжнародне визнання, завжди виглядає несподівано. Власне, останнє називають мало не головною причиною немилості — мовляв, пошук Кубраковим заступництва в Білому домі призвів до втрати довіри Банкової. Достовірність саме цього фактору не перевірити, бо дипломатичні представники країн ЄС та США просто подякували йому за роботу, не вдаючись до оцінок своєчасності/справедливості його звільнення з посади. Безперечно, посольства могли прозвітувати у свої дипломатичні метрополії про що завгодно, але в публічній площині прозвучали саме реляції. Понад те — за вдячністю послів можна прослідкувати головні здобутки Кубракова:

• Пані посол США Бріджіт Брінк відзначила "чудове 2-річне партнерство, яке допомогло Україні боротися за свободу, зберігаючи експорт, захищаючи енергетичну мережу і підтримуючи економіку";
• Представниця ЄС Катаріна Матернова з-поміж багатьох проєктів назвала історією успіху відновлення Чорноморського коридору для експорту зерна та залізної руди та повне використання "Шляхів солідарності" (Плану дій Європейської комісії щодо встановлення для України альтернативних логістичних маршрутів залізничними, автомобільними та внутрішніми водними шляхами);
• За чудову і плідну співпрацю в питаннях відновлення подякував посол Німеччини Мартін Єгер;
• Посол Франції Гаель Вейсьєр — за активну участь у зусиллях з підтримки (з боку Франції) інфраструктури в Києві, у Чернігові та в інших місцях.
• На цьому тлі не можна обійти увагою поведінку наших нових і традиційних медіа, які вписали звільнення Кубракова у контекст міжнародного осоромлення. Виявляється, на зустріч із українським колегою прямувала федеральний міністр економічного співробітництва та розвитку Німеччини Свенья Шульце, але поки пані міністр приїхала, Кубраков бути міністром перестав. Після повідомлень німецьких ЗМІ про виділення Берліном допомоги на відновлення енергетичної мережі України 45 млн євро такий казус виглядає достатньо неприємним. Та не критичним. 

Німецьке медіа може писати, що поїздка їхнього міністра до Києва тривала 16 годин "літаком, автомобілем і потягом". Таким чином підкреслюється відповідальне ставлення Берліна і серйозність ситуації, в якій опинилася Україна і в якій Німеччина відчайдушно виконує свої партнерські зобов'язання. З іміджевої точки зору, обставини буцімто даремно витраченого часу особливо яскраво грають на користь Німеччини. А от українським ЗМІ й Телеграм-каналам абсолютно не личить смакувати "16-годинну подорож" якраз під соусом відставки міністра-кореспондента. Починаючи з того, що це внутрішня українська справа, і закінчуючи тим, що кошти виділені не персонально Кубракову, а державі.

Хоча варто визнати, що одночасне звільнення міністра, якого звинувачують у корупції, й міністра, якому дякують міжнародні партнери, породжує запитання.

Від фавору до вигнання: що ми знаємо про Кубракова?

У великій українській політиці (до цього була "мала" столична) Олександр Кубраков з'явився у 2016 році, протягом наступних трьох років керуючи телекомунікаціями та ІТ-рішеннями в Офісі ефективного регулювання (BRDO) під керівництвом майбутнього прем'єра Олексія Гончарука. Завдяки останньому потрапив до парламенту як безпартійний "слуга народу". Проте парламентарем пробув недовго — очолив Державне агентство автомобільних доріг України і розпочав реалізацію головного інфраструктурного проєкту Президента "Велике будівництво", попутно фігуруючи у скандалах (тут і там). Втім, у 2021 році Кубраков став міністром інфраструктури України, а через рік зайняв ту посаду, з якої його нещодавно й звільнили.

Поза цією сухою довідкою залишились досить цікаві моменти: статус викривача у справі НАБУ та САП, підтримка скандального містобудівного законопроекту № 5655, високий авторитет серед українських моряків через усунення корупційних схем у сфері морського дипломування, стабільна й життєво необхідна робота залізниці (евакуація, вантажі, озброєння) на початку російського вторгнення, а на противагу — логістичний провал на українсько-польському кордоні й слабка активність щодо його вирішення. Сукупно цей дебет/кредит ніяк не дозволяє сформувати однозначне враження про роботу колишнього віце-прем'єра. Частково тому, що об'єктивно не все з цього можна приписувати на його рахунок, а ще тому, що в українській політиці нема нікого, проти кого не можна було би наплести кілька клубків конспірології.

Кубраков став знаковою фігурою, коли з початком повномасштабної війни його відомство виконувало ті функції й завдання, на які не вистачало (з різних причин) інших структур. А того, хто береться не за свою роботу рано чи пізно ткнуть у неї носом — за принципом ложки дьогтю. Першим дзвоником стало знищення росіянами Трипільської ТЕС, на захист якої від ракетних ударів було витрачено мільярди, але без очікуваного результату. Проте несерйозно сприймати це за першопричину — такі об'єкти не захистити ніякими саркофагами. Але до того було трикратне урізання фінансування Мінінфраструктури та Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. В цій історії загалом багато кон'юнктури, в якій спробували розібратися журналіст-розслідувач Юрій Ніколов, Інна Ведернікова із "Дзеркала тижня" й "Українська правда".

Від людини до громади: що означає розділення міністерства?

З формальної точки зору й за словами народного депутата від "Слуги народу" Віталія Безміна, сталася робота над помилками в структурі одного міністерства, а не розправа над його очільником. Урядовий "кадавр", який об'єднав громади й території з інфраструктурою, ще у 2022 році видавався дивним і скандальним. Переведення найуспішнішої української реформи — децентралізації — на другорядний трек нового міністерства викликало багато дискусій і спричинило серйозне невдоволення. Всього два роки — цілком пристойний строк для відновлення справедливості в українських реаліях, тим більше під час війни. Та це тільки видима частина айсберга.

За всієї раціональності і логічності такого кроку з погляду політики регіонального розвитку, розділення мегаміністерства на два портфелі дисонує із заявами про необхідність реформування структури уряду в напрямку скорочення кількості міністерств та економії бюджетних коштів при величезному дефіциті. Об'єднання під час війни обґрунтувати легко, а от роз'єднання — ні. 

На думку Олександра Солонтая (ГО "Агенція відновлення та розвитку"), повернення до окремого міністерства по роботі з громадами загрожує утворенням недієздатного органу, який не матиме належних ресурсів для регіональної політики. Уникнення цього ризику можливе за рахунок об'єднання нового міністерства з Міністерством реінтеграції, а також закріплення частини європейських коштів за Фондом регіонального розвитку. Так чи інакше наявність фінансів та інструментів впливу на регіональну політику значно важливіші за формальне існування окремого ЦОВВ. Схожої думки дотримується один із ідеологів української децентралізації Анатолій Ткачук. На його думку, крім поглинання Мінреінтеграції новий Мінрегіон має отримати чітку сферу своєї діяльності та стати координатором секторальних політик на місцях.

Можна скільки завгодно сперечатися про реальні причини звільнення Кубракова. Гадати, скільки в цій історії бажання виправити ігнор регіональної політики, а скільки — боротьби за потоки. В сухому залишку замість одного віце-прем'єра доведеться шукати трьох топ-чиновників: для інфраструктури, для громад і для відбудови. 

Завдання відновлення країни залишається цілком нагальним. Попри можливу контроверсійність, приклад Кубракова показав, що комунікація і взаємодія з міжнародними партнерами може бути ефективною. Спочатку ти стаєш локомотивом зусиль зі створення Чорноморського судноплавного шляху в умовах російської блокади, потім будуєш за гроші USAID лоцманські судна для Дунайських портів, а тоді вони відправляють на експорт 4 млн тонн вантажів за три місяці і виявляються спроможними до нарощення перевалки. Хто б не став його наступником у статусі рушія відновлення, планку поставлено високу.