“Хочу бути учасником звільнення України до кордонів 1991 року”: три історії українських добровольців

Юрій Яковенко родом з Донеччини. Народився та провів дитинство у Мирнограді. Після закінчення школи вступив до Донецького національного університету на спеціальність "Право" та переїхав до Донецька, розпочав тут активну громадську діяльність. 

Майже одразу долучився до патріотичного руху на Донеччині, у цьому йому допоміг інший відомий активіст та захисник України Віталій Киркач-Антоненко. 

Перебуваючи у патріотичних організаціях, Юрій брав участь у різних акціях, мітингах та маршах. У 2013 році долучився до Революції гідності. 

"У Київ вперше приїхав 1 грудня. І потім регулярно приїжджали на патріотичні акції сюди. Були тут не постійно, може кілька днів, або тижнів, і так до самого завершення Майдану. А потім ці події перекочували у весну 2014 року…" — розповідає Юрій. 

Юрій повернувся з Києва до Донецька. І якщо у столиці святкували повалення режиму та оплакували загиблих, то на Донеччині атмосфера вже була погана. У Донецьку зʼявлялось все більше незнайомих чоловіків, які не орієнтувалися у місті та постійно питали, де можна поміняти рублі на гривні. Першого березня у Донецьку відбувся проросійський мітинг із завезеними з Ростовської області росіянами. 

"Штучно стало дуже багато завезених та місцевих проросійських активістів. Патріотичні сили як могли захищали місто, але потім відбулось захоплення адміністрації, залишатися у місті було вже неможливо. Проросійські сили збирали списки, почали ходити по квартирах, шукати проукраїнських активістів", — каже Юрій. 

У травні чоловік виїхав у Дніпро, де формувався полк "Дніпро 1". Юрій одразу вирішив доєднатися, щоб стати на захист рідного регіону від окупантів. Тоді у 2014 році Юрій брав участь у визволенні селища Піски та його обороні. Та восени отримав поранення і повернутися на службу зміг лише через рік. 

"Тоді все вже помінялося. З серпня 2015 року добровольчі батальйони почали виводити з передової. Коли я повернувся, нам давали завдання у тилових міста та селах без жодної конкретики. Мене це не влаштовувало, тому я вирішив звільнитися зі служби та повернутися у цивільне життя", — розповідає Юрій.  

Після цього Юрій переїхав у Львів, де одружився і став батьком. Займався чоловік поліграфією та працював у друкарні. Вів спокійне сімейне життя. 

Про передчуття повномасштабного вторгнення Юрій каже: "Я розумів, що буде вторгнення, але коли воно станеться — було важко сказати. Думав, буде у гібридному форматі, як і у 2014 році, але не думав, що росія настільки далеко зайде. Зрозумів, що точно щось буде, коли вони розгортали польові госпіталі на кордоні з Україною". 

24 лютого Юрій був у Львові, коли йому зранку подзвонив тесть та сказав, що почалась війна. Того ж дня Юрій зідзвонився з друзями та почав думати, що робити. Наступного дня вони вже були у військовій частині на Житомирщині, де отримали зброю та перше бойове завдання. 

"Я залишався у цьому підрозділі. У березні нас перевели на інший напрямок — на Донеччину та на Запоріжжя. Ми займались розвідкою та диверсіями. Наприклад, мінували дорогу, щоб уповільнити просування ворога. Працювали у тилу ворога", — пояснює Юрій. 

2022 рік запамʼятався Юрію контрнаступальними діями. 

"Коли був наступ на Харківщині, ми дивились і заздрили, що це не ми там. А потім наш підрозділ перевели на Херсонщину, де ми брали участь у визволенні правого берега. З боями, звичайно. Але у кожному селі було дуже багато вдячних. Вони дійсно нас чекали, дякували, обіймали. І це дуже мотивує, надихає, підтримує! Знати, що там нас чекають", — говорить Юрій. 

Про плани на майбутнє Юрій поки не говорить. Та каже, що після перемоги буде ще багато проблем — зруйнована економіка, відновлення міст та областей.

"Можливо, долучусь до відновлення країни. Ми й зараз людям допомагаємо. Наприклад, коли є вільний час — розвозимо гуманітарну допомогу. На Херсонщину, наприклад. Вивозимо людей", — розповідає Юрій Яковенко. 

Дружина Юрія залишилась в Україні, за кордон виїжджати відмовилась. Тому під час декількох днів відпочинку військовослужбовець має можливість побачити родину.  

Андрій народився на Луганщині. Після школи закінчив машинобудівельний технікум, а потім потрапив на перший призов до лав ЗСУ в незалежній Україні. Служив в окремому батальйоні спеціального управлінського звʼязку. Розповідає, вони з друзями були відмінниками підготовки, через що їх залишили викладати наступним призовникам. У 2009 році Андрій здобув другу освіту і став інженером транспорту. Згодом чоловік працював на різних роботах у Донецьку та на Луганщині.

Як і багато мешканців Луганщини, Андрій двічі переселенець. Після початку російсько-української війни переїхав до Сєвєродонецька. З 2016 року й до 24 лютого працював у Сєвєродонецькій міській військово-цивільній адміністрації на посаді начальника управління транспорту та звʼязку. 

"Я займався питанням роботи й розвитку міського транспорту у Сєвєродонецьку. Було багато проєктів, які я намагався реалізувати у місті, і які були б корисні на території всієї Луганщини. Останні роки мені було не байдуже до того, що відбувається.

Як один із прикладів, ми були близькі до реалізації обʼєднання тролейбусним маршрутом Сєвєродонецька та залізничного вокзалу Лисичанська. На жаль, частина Луганської області, Сєвєродонецьк тепер окуповані", — розповідає Андрій Ширшиков. 

Андрій каже, з 2014 року переживав, що ще тоді не долучився до лав ЗСУ. 

"Знаходились причини, відмовки для самого себе. Ми тоді жили з родиною у Сєвєродонецьку. Я ретельно моніторив інформацію про загрозу нового вторгнення. І коли з 2019 року росіяни почали накопичувати сили на наших кордонах, я остаточно зрозумів, що повномасштабна війна буде", — ділиться Андрій. 

У 2021 році Андрій проходив періодичний медичний огляд у військкоматі та вирішив підписати контракт з бригадою територіальної оборони. Він каже, його дружина тоді теж була на контракті — служила  у військовому шпиталі. 

"Я думав, що будемо служити разом з дружиною, захищати Батьківщину. Завжди був план такий, я казав про це дітям: «Ми з мамою воюємо, а ви з бабусею їдете в евакуацію». І мої слова про необхідність евакуації, на жаль, підтвердились". 

24 лютого в Андрія розпочалася довгоочікувана відпустка. Вранці він з друзями поїхав на рибалку закривати сезон. Як тільки доїхали до берега, йому подзвонила мама. 

– Почалась війна.

– Мамуль, війна йде з 2014 року. 

– Ракетні удари по всій Україні, синку. Київ теж бомблять. 

Друзі одразу поїхали додому. Керівник Андрія дав завдання шукати транспорт для евакуації Дому малютки у Сєвєродонецьку. Андрій одразу ж почав над цим працювати. У той же день працівників Сєвєродонецької ВЦА відпустили додому. Дорогою Андрій отримав дзвінок з військкомату. 

"Я за 10 хвилин зібрав речі, які вважав необхідними. І приїхав на місце, куди мені сказали. Так почалась моя служба у 111 окремій бригаді ТрО Луганської області. З 2014 року мене гризла думка, що я нічого не роблю для захисту Батьківщини. Я пам'ятав, як виглядає автомат. Мав уявлення щодо поводження зі зброєю. Та серед нас були й ті, які до цього не були на службі, для них це було вперше", — розповідає Андрій. 

Військовослужбовець розповідає, що всьому вчились на ходу — стріляти, бігати, реагувати. Зараз Андрій перебуває на кремінському напрямку. Виконує бойові завдання. Чим саме займається — сказати не може, але пояснює уривком з однієї відомої пісні:

"Тихо прийшов, тихо пішов. Ось цим ми й займаємось". 

У 2022 році Андрій брав участь в обороні Лисичанська. Потім працював у штабі бригади, після чого перейшов у штурмовий взвод, який тоді формувався. Про плани на майбутнє Андрій поки не думає. Зізнається, за час служби з'явилось відчуття фаталізму.

"Головне — вижити на війні та не з'їхати з глузду. Багато товаришів вже не з нами, і все це дуже важко морально переноситься. Як мінімум, повернусь на свою посаду і постараюсь реалізувати плани, які я собі намічав. Хочу бути учасником звільнення України до кордонів 1991 року. А взагалі хочеться перемогти та жити далі", — каже Андрій. 

Сергій народився та виріс у Львові. Після закінчення школи здобув ступінь бакалавра у Торгово-економічному університеті. До повномасштабного вторгнення працював у сфері обслуговування з барами, ресторанами та кафе. Сергій розповідає, 23 лютого ще домовлявся за новий проєкт у Тернополі, а наступного дня почався повномасштабний наступ росії. 

"Я о 5-й ранку отримав повідомлення від мами, що почалась війна. Відкрив телеграм, побачив, що відбувається. Звʼязався з побратимами, з якими досі воюю, і вже увечері ми зустрілись обговорити, що будемо робити. Тоді не було зрозуміло, що і де буде. Казали, орки підуть з Волинського напрямку. Та 25 лютого ми поїхали самостійно у Житомирську область. Ми поїхали у частину, яка вже була на місці. Отримали зброю і були готові до завдань", — розповідає Сергій. 

До Збройних сил Сергія та його побратимів зарахували тільки 3 березня. Та вже до цього вони виконували бойові завдання. 

За час служби підрозділ Сергія перебував у Житомирській, Донецькій, Запорізькій, Херсонській областях. Зараз повернулись до роботи на Донеччину. У жовтні минулого року брали участь у звільненні Херсонщини. Сергій розповідає, бойові задачі постійно змінюються залежно від ситуації. 

"Це розвідка, розмінування, зачистка територій, штурми. Під час звільнення Херсонщини теж робили розвідку та зачистки. Були й стрілкові бої, танкові бої,  з піхотою, з десантом. Я ще у 2014 році вирішив, якщо ворог буде просуватися — треба підтримувати армію та йти на захист країни. 24 лютого показало, як нас ненавидів наш сусід. Рішення було моментальним", — каже Сергій Пруцких. 

Родині Сергій спочатку сказав, що йде волонтерити. Тільки прибувши на місце та отримавши зброю, зізнався рідним про вступ до армії. Він каже: "Відреагували з підтримкою та сльозами". 

Спочатку для Сергія в армії все було новим, оскільки до цього він не мав відношення до військової справи. Кожного дня вивчав щось нове для себе — від медицини й до озброєння.

Зараз Сергій займається розвідкою та ураженням цілей. На питання про плани на майбутнє відповідає: 

"Думаю, кожен військовий думає про те, чим буде займатись. Я спочатку відпочину. У мене завжди було бажання відкрити свій бар. Можливо цим і займусь, вже пора. Буду займатись власною справою". 

Добровольці — це ті, з кого відродилась армія у 2014 році. І це потрібно пам'ятати. Сьогодні вони, як й інші військові, кожного дня наближають нашу перемогу, виборюють нашу свободу, незалежність й майбутнє. Вдячні кожному та кожній, хто сьогодні на полі бою або в тилу будують вільне майбутнє України, віримо і чекаємо додому!

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів