“Коли сказали, що ми вільні, я поприбирала в хаті, помила підлогу й витерла пил. Хоч і страшно, але я вільна”. Як живе деокупований Вовчанськ

Раніше, коли не були зруйновані мости через Сіверський Донець, дорога з Харкова до Вовчанська не займала і півтори години. 76 кілометрів — і ти на місці.  Зараз мусимо їхати в об'їзд. Тепер це шлях тривалістю близько шести годин, щедро пересипаних небезпеками — дорога проходить через Куп'янськ, який кожен день обстрілюють російські війська, а після Куп'янська наближається до прикордонних лісів, у яких можуть переховуватися диверсійні групи. Майже в усіх зустрічних машинах або біженці, або волонтери, або військові. 

Жигулі в кюветі та звуки канонади

Дороги розбиті. Часом здається, що нас можна обігнати пішки.  І хоча всі відповідні служби працюють швидко — підбиту та бодай хоч трохи придатну російську техніку вивозять за лічені години — все ж таки знаходимо те, що варто зняти: 

Ніщо так не надихає як знищена техніка росіян.

Не доїжджаючи до Куп'янська, зупиняємося біля поваленої розфарбованої в триколор стели з написом Куп'янський рай. Спойлер: наступного дня її вже відновили. Звісно, тепер вона синьо-жовта, як і має бути.  

Раптом бачимо жигулі, які неподалік влітають у кювет. Поспішаємо туди, кличемо військових, які були на сусідній дорозі. Дві жінки, які були в машині, вирвалися з Куп'янська, з-під обстрілів. Були знервовані та не впорались з керуванням, на щастя, не постраждали. Допомагаємо їм, разом з військовими замінюємо колесо. 

Куп'янськ минаємо під звуки канонади. Росіяни постійно обстрілюють лівий берег міста. 

А в селищі Садовод трохи далі по дорозі місцеві мешканці прикрасили старі, ще радянські, скульптури на в'їзді в село. Зараз це місце зустрічі мешканців цього невеликого селища. Діти сидять на постаментах скульптур та вітають нечисленні машини, які проїжджають повз. Найбільше радіють військовим. Дорослі ж просто спілкуються між собою. У селі вже четвертий день немає світла, газу та води. Не працюють магазини, давно не працює аптека. Ліки — найбільше, чого не вистачає місцевим мешканцям. Добре, що 16 вересня з'явився мобільний зв'язок, який найкраще ловить саме тут, біля скульптур. Поки фотографую дітей, матері цікавляться, хто їх побачить. Вони дуже пишаються тим, як прикрасили скульптури. 

Вовчанськ: свист прильотів

Ми знаємо, що у Вовчанську немає світла. Уже на місці дізнаємося, що менш як добу тому почав працювати оператор Водафон. Усі, хто підключений до інших операторів, мають безкоштовний роумінг. У людей з'явилася довгоочікувана можливість вільно зателефонувати рідним.

Сім годин дороги — і ми в місті. Уже темнішає, а жодне вікно не світиться — здається, що в місті нікого не лишилось. 

До кордону з росією тут чотири кілометри. Отже ніч не спокійна — всю ніч чуємо прильоти. По місту б'ють навіть з мінометів. Інколи по житловим кварталам стріляють прямою наводкою з танків. 

Ранок у місті знов починається з обстрілів. Але місцевих це не зупиняє — життя тут починається рано: світловий день постійно стає коротшим, тож важлива кожна година. Серед місцевих надворі — літній чоловік, який охоче розповідає про те, яким тут було життя під час окупації: 

"Мені доводилося сидіти вдома, вийдеш хіба що хліба купити. Живу в приватному, три сотки городу є, трошки можна невеликий город садити. Кругом по місту стояли блокпости, йдеш та не бачиш їх, пригинаєш голову. Паспорти часто перевіряли. Йдеш — кажуть, показуй паспорт, дивиться прописку. На жаль, багато місцевих співпрацювали. Знаю, що на них вже і кримінальна справа відкрита. 

Один час якісь ряжені казаки, чи хто вони такі, були. Коротше, алкашня. Сильно пили тут. Потім з Луганська прийшли мобілізовані. Такі якісь вояки — з автоматами ходили. Одні такі важні ходили, інші — скромні: може, з якогось села забрали та відправили. 

Найстрашніше — незрозуміло, що буде далі, коли прийдуть наші війська. У мене є супутник, дивився наші канали. А з 7 квітня по 10 червня у нас не було електрики. Новин тоді майже не знали. Я через роумінг виходив дзвонив знайомим, питав які новини".

Розмову перериває характерний свист та вибух міни, швидко заходимо з чоловіком до найближчого будинку, щоб сховатися.

Вовчанськ був окупований у перший день повномасштабного вторгнення. З 7 квітня по 10 червня місто жило без електрики, без зв'язку. Не виплачувались пенсії. У місті функціонувала тюрма, де катували військових, колишніх атовців та добровольців ТРО. Окупаційна влада намагалася встановити свої правила: тут і там натрапляємо і на обмін валют від російського банку, і на різні агітаційні матеріали. 

Але основні правила, які встановили в місті росіяни, — це страх і терор. А ще високі ціни та неможливість заробити чесною працею гроші тим, хто працює, а пенсіонерам отримати пенсії. Звичайний Цитрамон тут коштував 60 гривень за 6 таблеток (нормальна ціна — менше 12 гривень). І тут важливо розуміти, що перелік ліків, які були доступні, був вкрай малим. Дістати рідкісні ліки було майже неможливо, через що місцеві, які їх потребували, були приречені на повільну смерть.  

"Не було хліба, не було дріжджів, та й борошна не було"

До нас  доєднались ще один місцевий мешканець та двоє поліцейських.

"Вночі теж десь літало — це ж падло вийде, вистрілить, бо знає, що нічого йому не буде", — каже хтось з них. Знов чутно вибухи.

"Ми жили «на нєрвах», — каже інший чоловік. — Переживаєш: за онуків, за дітей, за всіх. Діти та онуки у Вільчах, це поруч село, живуть. Пенсію сім місяців не отримували. У кого були картки, можна було зняти готівку за великий відсоток. Добре, що син допомагав, та були запаси, ну і трошки в погребі було".

Поліцейський додає: "Дуже важко для тих, хто живе в місті, якщо немає городу. У кого є — тим легше жилося". 

Чоловік киває й продовжує: "У перший час не було хліба, не було дріжджів, та й борошна не було. Дуже за сина хвилювалися, чотири рази росіяни приходили, питали, де син".

У місті всі знають про катівню, яку росіяни влаштували в одному з підприємств.  Знов чутно вибух. Незрозуміло де, бо це місто — звуки відбиваються від будинків.

Тут до нас у будівлю заходить пес. Взагалі скрізь, де йде війна, дуже багато кинутих собак. Люди евакуюються, та не завжди мають можливість забрати тварин з собою. 

Рештки агітації та російських товарів 

Під час окупації з міста в бік Харкова випускали лише жінок із дітьми, чоловіків — ні. У самому місті росіяни активно ширили дезінформацію — казали, що "кракени (спецпідрозділ ЗСУ) прийдуть, почнуть ґвалтувати". Залякували азовцями. Звісно, що повірити в таке важко, але знайшлися й ті, хто повірив. 

Йдемо містом. Поліцейський відділок, поруч  — церква, покинута та знищена  техніка з літерою Z. У вікнах — агітація, реклама обміну валют.   

Великі ворота з написом "Работаем звоните". Роботи після деокупації вистачить усім. 

Декілька магазинів уже працюють.  У продуктових ще дорозпродають російські товари. Ті, які не встигли зіпсуватися.

Поки в місті величезні проблеми з постачанням — навіть гуманітарну допомогу ще не довезли. Та й ціни значно вищі за, скажімо, київські. 

Дві жінки продають те, що виросло на городі. Купуємо невелике відерце малини у Валентини.  

Жінка жаліється: "Немає нічого: ні хліба, ні ліків, ні води, ні їжі, магазини всі зачинені були. В аптеках були російські ліки, тепер вони повтікали, нічого не працює. Усе дороге було в аптеках. Пенсію не отримували вже восьмий місяць. Всі все перепродують, та цим і заробляли. Російські солдати до нас не заходили, я на краю живу, мабуть, тому і не чіпали. Поки було світло — є тарілка — дивилась лише українські новини".

"Русские говорили, что они тут навсегда, а зачем они теперь нас бомбят?"

Йдемо далі в супроводі військових. Зустрічаємо жінок, вони розпитують про евакуацію:

"Де вивозять? Від нас? Кажуть, що з Куп'янська? Кажуть, що будуть вивозити? А що в Харкові робиться? Там безпечно? Якщо повезуть, то можна їхати? У нас малий вже інвалід повний. Цілодобово луплять по нас. Я торгую на ринку, почало лупити, думала перечекати, кинула все та додому пішла. Як доходжу — бачу все побите, у нас у дверях дірка".

У місті не вистачає інформації. Через відсутність електрики не працює телебачення, відсутній інтернет. Люди досі під впливом російської пропаганди. Багато сильно заляканих. Відсутні газети, листівки, не працює радіо. У місті ходять різні чутки, всі перекривлюють інформацію — таке враження, що дехто спеціально робить викиди. Із цим, звісно, потрібно боротися. Але є величезна проблема — це логістика. Щось довезти сюди вкрай важко. Усі чекають встановлення переправи через Сіверський Донець. 

Внаслідок ранкових вибухів постраждала  багатоповерхівка  центрі міста. Побиті вікна, поранена жінка, посічена газова труба. Люди жаліються, що не можуть додзвонитися в газову службу. Насправді, на той момент, найімовірніше, це просто було неможливо. У місто поки що зайшли лише військові — ще не налагоджена робота комунальних служб. З одного з під'їздів чується емоційний голос: "Русские говорили, что они тут навсегда, а зачем они теперь нас бомбят?". 

"Ось газ воняє, чуєте. Треба перекривати якось. Вітя, як нам газове видзвонити?". Питання складні. На жаль, у перші дні після звільнення їх вирішити важко. 

"Можете вільно їхати куди завгодно"

Плітки. До нас вже втретє підходять місцеві, питають, чи можна виїхати з міста. Військові вже стомилися пояснювати: "Чому не можна? Ви же не росіяни, ви ж на своїй землі. Можете вільно їхати куди завгодно".  Багато місцевих за час окупації сильно налякані. В очах — страх. За вісім місяців росіяни зуміли настільки залякати людей, що вони кожного, навіть людину з камерою бояться. Думають, що ми — журналісти — з СБУ. Що почнемо їх катувати. Чуємо це, коли місцеві говорять між собою.

 На виїзді — підірваний міст. На ньому напис — "Слава труду". В СРСР, звідки ці слова й походить, жартували, що це Слава Труду — молдавський футболіст. Ніхто цей лозунг не сприймав серйозно. Але чомусь окупанти його витягнули, намалювали. Так само, як і в катівні, куди вони притягнули прапор з портретом Леніна. 

"Наче на мені лежить мішок цукру"

Їдемо в навколишні села. На щастя, порівняно з багатьма іншими селами та містами, війна їх мало зачепила. Зовні руйнувань майже немає. Хоча багато хто з місцевих потрапив у катівню, де, можливо, загинув.  

Зустрічаємо двох жінок. Вони ще й досі сильно налякані та не готові на камеру розповідати свої історії. 

На сусідній вулиці працює магазин. На порозі стоїть власниця, Тетяна.  

Каже, що за часів окупації було важко, їздили в Куп'янськ за товаром, бо "треба ж якось жити". Жінка каже, що зараз радіє, що все добре. А ще — що дуже боялися всього, особливо їх (окупантів) погляду.

Людмила, яку ми зустрічаємо трохи далі, — мешканка Вовчанських хуторів. Їй 63 роки і вона охоче розповідає про те, як тут жилося під час окупації: 

"Під час окупації  такий стан був, наче на мені лежить мішок цукру і я його не можу зняти. Просинаюсь — добре, заснула — теж добре. Життя було на рівні смерті. Як була облава, нашій вулиці пощастило — був один фсбшник, адекватний, заходив у двір, солдатів на нас не цькував. На інших вулицях пощастило менше, їм ламали вікна, двері, арештовували. 

Коли сказали, що ми вільні, я поприбирала  в хаті, помила підлогу і витерла пил. І його два рази за пів року витирала, бо не було жаги життя. Зараз, хоч і стріляють, хоч і страшно, але я вільна". 

Людмила провадить далі:

"Сьогодні були у Вовчанську, провідували жінку, ми їй допомагаємо. Але не доїхали, бо почався обстріл, стріляють по житлових кварталах, по висотках. Мені здається, що росія перевернулась з ніг на голову — ми ж поруч тут живем, родичі, діти, батьки, зав'язане все. І зараз там батьки та діти повинні ставати перед пушками, бо по їхніх родичах стріляють, а ніхто не стає.

Якось була в місті — дивлюся, жінка йде, собачку вигулює. Тут ще одна жінка вийшла з хлопчиком маленьким, вона дала йому парасольку, бо дощ був. А я думаю: зараз почнуть бомбить, і що воно буде, ці люди йдуть просто й живуть, а вони, може, просто жити не будуть, через секунду. І так і сталося: ми тільки повернули за кут, як почали стріляти. Я так думаю, касетами, бо такі вибухи були й так ляскало сильно. За 200 метрів від нас розірвалася бомба, ми встигли втекти, а люди якісь не встигли. Так і живем".

Людмила згадує, що до початку повномасштабної війни мала в росії подругу:  

"У мене є краща шкільна подруга, ми дружили, все обговорювали завжди. А після того, як вона сказала, мовляв ми за три дні все зробимо, «ми» — ми тепер ніхто. Не спілкуємося тепер. Так не можна. У людини має бути стержень, має бути батьківщина, має бути платформа, на якій ти живеш. І якщо ти її втратив, ти вже ніхто. Так ми стали «ніхто» друг для друга. Такі от діла". 

"Найбільш страшно було, коли не стало світла й не було новин. З сьомого квітня і по початок червня були без світла. У травні сусід купив генератор, і ми перше що зробили — увімкнули новини. Чекали хороших новин. І ніхто не сумнівався, що так і буде. Нехай не буде світла, нехай не буде їсти, нехай буде от так от, вільно. Це моя Україна, моє небо і я тут вдома".

Дорогою з Вовчанська зупиняємося ще в селищі Приколотному Великобурлуцької громади, де зустрічаємо волонтерів ХАБ "Вокзал". Вони привезли сюди комплексну допомогу — продуктові набори, ліки, гігієнічні засоби та солодощі разом з прапорцями України. 

Яна Білецька, співкоординаторка волонтерського логістичного центру гуманітарної допомоги, розповідає: "Ми приїхали разом із Сергієм Овсянніковим, а також нашими друзями, партнерами та військовими, у деокупований населений пункт Великобурлуцької громади. Видаємо гуманітарну допомогу. Додатково проводимо акцію, видаємо всім бажаючим прапори України, першочергово — дітлахам.  Усі дуже щасливі бачити рідні прапори. Взагалі наш центр працює з початку березня. Під нашою опікою — більше 20 громад саме Харківської області. Наш пріоритет – деокуповані села. Тут була справжня гуманітарна катастрофа".

Попереду — знову довгі години дороги. Під'їжджаючи до Куп'янська, бачимо величезний стовп диму. Ми не знаємо, куди на лівому березі було влучання — на жаль, часу на роботу в місті не маємо.

35 вивезених у росію дітей та "їдьте розбирайтеся"

Під час окупації з Вовчанська в серпні нібито "на оздоровлення" вивезли до росії 35 українських дітей. На жаль, про їхню долю ми не встигаємо нічого дізнатися. Зараз, коли батьки намагаються зв'язувати, де їхні діти, їм кажуть: їдьте до нас та забирайте. Звісно, це неможливо.