"Ще не здохли і намагаємось щось робити": що насправді відбувається у Криму очима небайдужої кримчанки
"Я не хочу постаріти в російському Криму. І навряд чи мені б хотілось, щоб тут народжувались мої діти". Відверта розмова про Крим зсередини
Який зараз Крим? Що там відбувається всередині? Треба визнати, що ми все менше знаємо про реалії, у яких живуть українці в Криму. А українці в Криму живуть і намагаються активно створювати та підтримувати на окупованій території українське. Юлія Качула – українська вокалістка, авторка пісень та викладачка – у Криму займається саме цим: не дає згаснути українськості на окупованій землі. Майже від самого народження вона жила у Криму, поки у 2014-ому під час анексії переїхала до Польщі. Але не змогла змиритися із загарбанням батьківщини, тому повернулася на півострів.
Тут уже знайшла роботу викладачки вокалу та створила групу «Діти Криму». Разом із вихованцями від 7 до 14 років записує пісні українською. Музикою привчає дітей до мови. Зараз Юлі необхідна підтримка та допомога.
Юлія відверто розповіла для "Рубрики" про русифікацію Криму, боротьбу з нею та сили, що вже на межі.
Коли сталась анексія, думала, що просто не впораюсь з усім цим
Тому поїхала в Польщу. 4 роки не було мене в Криму, але я постійно слідкувала за тим, що відбувається. Бачила: там немає ніякого спротиву – ані культурницького, ані мистецького. Мене це дуже вразило. Вирішила: якщо на батьківщині немає альтернативи, то нею буду я. Щось таке глобальне робити: бігати тут з прапором, надягати на себе символіку, – це нічого не змінить. Тому я стала такою м'якою силою: щемливою, гуманною, символічною, але дуже ціннісною.
Росія неймовірні гроші вкладає в русифікацію Криму
Усі фестивалі для дітей, патріотичне виховання, табори – все відбувається в пілотках, з прапорцями та з колорадою. Ви собі не уявляєте, який зараз Крим, який Сімферополь. Усе в радянській символіці. Пам'ятник Катерині, Леніну, вулиця Карла Маркса… І купа дітей, які у військовій формі з іграшковими "пістолєтіками" та "автоматіками" бігають парком. Їх так вчать, ніби це позакласна робота.
А це ж наші майбутні покоління. Через кілька років вони вже будуть абсолютно сформованими особистостями та виборцями. І як житимуть? Якими думками міркуватимуть?
Нижче польоту?
Спочатку опиралась тому, щоб працювати з дітьми. Мені здавалося, що це нижче мого польоту. Я така вся польотна, а тут малеча… Якийсь дурний егоїзм у мені спрацював. Але як почала перші заняття, зрозуміла, що це просто шикарне заняття. Сам ростеш і їх ростиш. Не було ніяких проблем, зараз я дуже добре їх відчуваю, а вони мене.
Я зразу показувала, хто я є, говорила українською
Це був ніби природній відбір: хтось залишиться поруч, хтось – ні. Насправді, багато хто пішов. Не завжди зі мною хочуть зв'язуватися. Є українські родини, у яких батьки працюють в Росії, і така людина, як я, для них небезпечна. Але багато хто лишається, тому що їм подобається мій професіоналізм та тяга до незвичайних речей. Та й діти дуже змінюються. Вони прийшли залякані та не сучасні, пілотку надінь і будуть такі самі піонери, як всі. Але вони зараз розкриваються, хочуть розвиватися та бачити світ.
Багато є таких, хто ненавидить українців
І серед дорослих, і навіть серед дітей. Я їм кажу: "Ось подивись на мене, я українка, за що мене ненавидіти?". Якусь статтю прочитали: "В окупації в Сімферополі діти зняли кліп". Приходять до мене на заняття і кажуть: "Юліє Вікторівно, ми бачили, що там написано "окупація", а ми проти цього. Ми самі обрали". Кажу: "Тобі 14 років, ти точно сам обирав? Ходив на референдум та знаєш всю цю історію? Це 100% тобі все батьки сказали". "Ну так", – відповідає.
Мені здається, що між нашими народами є така внутрішня, на рівні генетики, боротьба. Деколи я її не можу зрозуміти: як звичайна людина, що не займалася політикою, може ненавидіти українців? За що? Україна ні на кого не нападає, навпаки.
Є мої діти та їхні батьки, але ми одинокі
Робимо все своїми силами. На кожне відео збираємо гроші, де можемо, економимо. Якщо і ми мовчатимемо, то що тоді? Не буде жодного натяку, що в Криму є противники режиму. Ми ще тут живі. Ще не здохли і ще намагаємось щось робити.
Мене просто тримають з обох боків
З російського – щоб звучала українська і ніхто не сказав, що тут утискають мову, а з українського – бо я роблю такі дразливі тексти. "От Юля там всім дає прикурить". Якась вивихнута з обох боків історія. А я б'юся у ці стіні, наче риба об лід. І не розумію, чи сама дурна, чи світ. Хоча б одна державницька падлюка написала: "Ми з вами, ми вас підтримуємо. Тримай те, що ти там робиш, це ж потрясно". Але жодна не написала, не сказала. Тоді про який український Крим ми можемо говорити?
Хочу, щоб більше людей знало, що ми тут є
Бо чим більше знають людей, тим більше ми захищені. Бажаю, щоб приєднувались митці з материкової України. Щоб ми побудували місток і тримали його разом.
І звичайно, від чиновників, від можновладців я хочу чітко розуміти, що така людина як Юлія Качула у Криму їм потрібна, що їм потрібен такий проєкт як «Діти Криму». Хоча б на словах, а не на діях. Хай ця підтримка буде прихованою – не на весь світ, але хоча б "Я тобі на відстані кладу руку на плече і кажу: 'Все нормально, тримайся". От якби я це відчувала, було б набагато легше.
Я не хочу старіти в російському Криму
Бувають дуже песимістичні думки в цьому плані. Я навіть не уявляю, що тут буде потім. Відбуваються незворотні процеси, які потім буде дуже важко подолати, тому що Україна вже допустила сюди ворога. Гнати його буде непросто. Хоч я роблю все можливе, але це не рівні сили.
Якщо говорити про своє особисте, то тут дітей народжувати та ростити дуже важко. Звичайно, я людина молода, прийде якийсь час, коли скажу собі: "Хочу особистого нормального дорослого життя". Але навряд чи мені б хотілось, щоб тут народжувались мої діти.
***
Для створення відео «Дітей Криму» необхідні донорські кошти, тому для зв'язку залишаємо пошту Юлі та її особисту сторінку у фейсбуці. Дівчина не сподівається, що із цього щось вийде і слабо вірить в те, що її почують. Але ми віримо, що український осередок у Криму потрібен кожному жителю нашої держави.
