Чи на часі нам Помісна церква? І чим займається РПЦ в Україні

Опісля Президент хвалився, що його розмова із патріархом виявилася «обнадійливою», тим самим натякаючи, що діалог між Україною та вселенським престолом щодо української церкви, який тривав роками, може от-от завершитись «абсолютно історичною подією». 17 квітня на зустрічі з головами фракцій глава держави оголосив про рішення звернутися до Вселенського патріарха з проханням надати томос Українській помісній церкві. Уже 19 квітня депутати затвердили відповідне звернення постановою. Відтоді в суспільстві й політикумі почався гул, котрий зафіксував розходження в поглядах – від «овва, нарешті» до «фу, піар».

Петро Порошенко и Варфоломій І

Труднощі тлумачення Конституції

Президент зазначив, що звернення підписали єпископи Української православної церкви Київського патріархату і Автокефальної церкви. Натомість УПЦ Московського патріархату на ініціативу відреагувала вороже і за звичкою назвала її атакою на «єдину канонічну церкву», «перевищенням влади», «питанням геополітики» та «абсолютно несумісною із церковними канонами і з філософією буття церкви» пропозицією. Залунали цитати з Конституції, котра проголошує Україну світською державою, яка не повинна втручатися у церковні справи. Згідно зі статтею 35 Основного закону в Україні церква і релігійні організації дійсно відокремлені від держави, а кожен громадянин має право на свободу світогляду і віросповідання. Водночас, здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, моральності населення чи захисту прав і свобод. Про це також говориться у Конституції, при чому в тій самій статті.

Єдина помісна православна церква не стає єдино можливою в державі, тому про атаку на свободу совісті не йдеться, а позиція «Опозиційного блоку» та групи «Партія Відродження», окремі представники яких «ходитимуть у свою церкву, навіть, якщо вона залишиться одна», виглядає досить маніпулятивною.

Груба постановка проблема передбачає не стільки створення самостійної української церкви, скільки обмеження впливу Росії. Московський патріархат своїм становищем відверто зловживає, що точно не в'яжеться з національними інтересами України. Проте це якраз грубе формулювання, котре окремі політики цинічно використовують як центральну смислову конструкцію нової ініціативи і нещадно її критикують. Насправді, звернення до Варфоломія І не спрямоване на знищення якоїсь церкви як групи людей, об'єднаних одним віросповіданням, а передбачає вирішення парадоксу: якщо Україна не може втручатися у діяльність церкви через неконституційність таких дій, то розгляд України Московським патріархатом як своєї канонічної території є іще більшим порушенням Конституції, оскільки має характер відвертого зазіхання.

Усі розуміють, що справжня самостійність українського православ'я призведе до поступового занепаду Московського патріархату в Україні в його теперішньому вигляді (церква – дуже закостеніла структура, хоча й вона здатна адаптуватися до нових умов, але це вже буде «немосковський патріархат»). Натомість відверта атака на УПЦ МП – розслідування СБУ питання її діяльності та ініціювання закриття на законних підставах – суттєво ускладнює вирішення проблеми, оскільки дає більше підстав для звинувачень України у тиску на церкву та порушенні прав людини. Реальність подібного сценарію спостерігалася у червні 2017 р., коли в контексті критики «антицерковних» законопроектів № 4128 і 4511 вівся дискурс наступу на свободу віросповідань і порушення принципів демократії.

Незважаючи на те, що положення Конституції є нормами прямої дії, вони все одно потребують деталізації в інших нормативно-правових актах. Закон України «Про основи національної безпеки» від 19 червня 2003 р. називає одним з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України «запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо розподілу сфер впливу на території України». Стратегія національної безпеки України від 26 травня 2015 р. передбачає, що пріоритетами забезпечення інформаційної безпеки України є «протидія … маніпуляціям суспільною свідомістю…, захист національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства». Нарешті ст. 106 Конституції зобов'язує Президента України забезпечувати національну безпеку держави. Помісна церква є важливим атрибутом незалежної держави взагалі і способом уникнення деструктивного російського впливу в гуманітарній сфері зокрема. Таким чином, глава держави точно не вліз не свою «парафію». Вже не кажучи про те, що силовий блок – його вотчина.

Крім того, проблема містить суттєву репутаційну складову:

• для українських політиків вона дає можливості набити (або втратити) очки на питанні міжцерковного діалогу, при чому як прихильникам автокефалії, так і їхнім ортодоксальним опонентам;
• перед Константинополем перспективи масштабніші – Варфоломій І може раз і назавжди похитнути позиції своєї бунтівної «провінції» (без України Московський патріархат перестане бути більшим, аніж решта помісних православних церков у сукупності) або залишитись осторонь великої політики, тим самим уникнувши тиску Росії й Туреччини.

Особливості антиукраїнської самостійності

У 2014 році Україна сповна відчула на собі усі принади «русского мира» – мутанта ідеологічного концепту з політичною технологією, спрямованого на формування «міжнародного, міждержавного і міжконтинентального» співтовариства, об'єднаного відчуттям єдності з Росією, російською мовою та російською культурою. Потенціал цієї ідеї перетворює Російську православну церкву в один із головних інструментів російського впливу на пострадянському просторі. Гуманітарна позиція Кремля стосовно «української кризи» базується на системній ротації тез про «братовбивчу громадянську війну», «поширення фашизму», які під соусом «атаки на православ'я» використовуються в діяльності РПЦ.

Основним каналом російського православ'я в Україні є Українська православна церква Московського патріархату, котра відчайдушно намагається виглядати незалежною. Для перестраховки навіть здійснено юридичні кроки, які покликані представити її у ролі самостійного церковного суб'єкта, що не має зовнішнього керівництва.

30 листопада 2017 року Архієрейський Собор у Москві вніс зміни до статуту РПЦ, згідно з якими «Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії». За пропозицією Київським митрополита Онуфрія створено окрему главу статуту РПЦ під назвою «Українська православна церква», щоб «визнати особливий статус» та «уникнути подальших спекуляцій, спрямованих на підрив авторитету УПЦ в очах мільйонів українців».

Главу-то створено, але попри повідомлення російських ЗМІ, це рішення зовсім не гарантує повної незалежності УПЦ МП – «самокерованість» чи автономія в жодних правових рамках не ототожнюються з дійсною незалежністю. Доцільно трохи процитувати, при чому мовою оригіналу, щоб уникнути непорозуміння:

• В своей жизни и деятельности Украинская Православная Церковь руководствуется Определением Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 1990 года «Об Украинской Православной Церкви», Грамотой Патриарха Московского и всея Руси 1990 года и Уставом Украинской Православной Церкви, который утверждается ее Предстоятелем и одобряется Патриархом Московским и всея Руси;
• Предстоятель Украинской Православной Церкви избирается епископатом Украинской Православной Церкви и благословляется Святейшим Патриархом Московским и всея Руси.
• Имя Предстоятеля поминается во всех храмах Украинской Православной Церкви после имени Патриарха Московского и всея Руси.
• Решения Поместного и Архиерейского Соборов являются обязательными для Украинской Православной Церкви.
• В Украинской Православной Церкви действует собственная высшая церковно-судебная инстанция. При этом суд Архиерейского Собора является церковным судом высшей инстанции для Украинской Православной Церкви.
• Решения Священного Синода действуют в Украинской Православной Церкви с учетом особенностей, определяемых самостоятельным характером ее управления.

У сукупності все виглядає як конституція СРСР 1936 року: в тексті свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів, недоторканність особи і таємниця листування, а на практиці – сексоти і репресії.

Зростання прихильності українців до Київського патріархату та випадки переходу храмів під його підпорядкування окреслюють для УПЦ МП непривабливу перспективу втрати вагомої частини пастви та майна. Адвокаційна риторика РПЦ стосовно дочірньої компанії такі бухгалтерські справи замовчує і про всяк випадок повідомляє, що з початку «збройного конфлікту на південному сході України» зібрала понад 132 млн руб. пожертв на користь мирних жителів і відправила понад 570 т. продуктів. Проте релігія залишається одним із ключових елементів пропаганди на непідконтрольних територіях – періодично з'являються факти проведення священнослужителями РПЦ релігійних обрядів на передових позиціях незаконних збройних формувань т.зв. «ЛНР» і «ДНР». Навряд чи вони моляться за відновлення територіальної цілісності України.

У серпні 2014 р. Патріарх Московський Кирило звернувся до Варфоломія І, звинувачуючи греко-католиків і представників «неканонічних» православних Церков України в нападі на священнослужителів Української УПЦ МП та залякуванні віруючих на південному сході України. Відтермінована поява звернення (АТО розпочалася за кілька місяців до цього) дивна – раніше Кирило уникав настільки гострих оцінок. Головними адресатами послання є громадяни РФ як об'єкт дезінформації для обґрунтування фактичної агресії з боку Росії потребою захисту православного населення від геноциду. Пізніше прецедент санкціонованого церквою втручання Кремля в справи інших держав було закріплено схваленням РПЦ згоди Ради Федерації на відправку російських військовослужбовців для участі в бойових дій на території Сирії, де «особливий народ» досі веде «священну війну з тероризмом».

Патріарх Кирило

Вплив РПЦ на Україну не обмежується активністю самої церкви та її духовенства – опосередкованими його агентами є різноманітні громадські організації та рухи різного спрямування та організаційно-правового оформлення, діяльність яких надихається чи прямо підтримується структурами РПЦ. Фонд підтримки публічної дипломатії імені А.М. Горчакова, Фонд «Русский мир» Фонд та інші квазігромадські організації м'якої сили надають фінансову й іншу підтримку різноманітним громадським проектам, діяльність яких має відверто антиукраїнський православний характер. Наприклад, Харківська організація «Русь Триединая» вважає українство «сепаратизмом російської цивілізації» і заявляє про участь у бойових діях на боці т.зв. «ДНР» та «ЛНР». Подібних вистачає.

Симфонія світсько-церковної влади

Захист російськомовних громадян поза межами Російської Федерації та весь імперський концепт «русского мира» спираються на ідею забезпечення духовної безпеки, яка в Росії має дуже широкий зміст і виходить далеко за межі релігійних категорій. Вона проявляється в стратегії придушення незалежного громадянського суспільства і його перетворення на повністю лояльний до влади сурогат; у цензурі та контролю за діяльністю ЗМІ; у намаганні «переписати історію» та запровадженні нагляду за функціонуванням соціальних мереж. Сформульоване В. Путіним у 2016 р. визначення національної ідеї Росії у вигляді патріотизму передбачає сприйняття держави як головної цінності нації.

Подібне уже було в історії – тріада «православ'я, самодержавство, народність» міністра народної просвіти С. Уварова мала посилити владу царя Миколи І. Натомість набрав сили лапотно-квасний патріотизм – прихильність народу до влади через православ'я із запереченням того, що держава може бути «якась не така». Теперішня тріада виглядає як «Путін, Іскандер, православ'я» – глава РФ у 2007 р. так і сказав: «Традиційні конфесії і ядерний щит Росії є тими складовими, які зміцнюють російську державність». Якщо з ракетами усе ясно, то прозелітизм (місіонерська діяльність) РПЦ часто набуває не менш агресивних форм. РПЦ з радянських часів користується потужностями репресивної влади для витіснення небажаних конфесій (греко-католиків у Західній Україні з 1943 р., свідків Єгови на території РФ у 2017 р.), натомість стаючи до послуг держави проводячи на міжнародній арені політику «умиротворення». Конфлікти в Абхазії, Нагірному Карабаху, Молдові, Грузії постійно перебувають у полі зору РПЦ. Заявляючи про прагнення до «повного виключення релігійного фактора в разі виникнення міжнаціонального протистояння на просторі колишнього СРСР», РПЦ фактично виправдовує свою присутність та активну діяльність на користь однієї зі сторін у зоні ескалації.

Будучи найчисельнішою релігійною організацією в РФ і негласно підпорядковуючись директивам із Кремля, РПЦ фактично перетворюється на додатковий механізм контролю над суспільством з боку влади. Після Путіна, армії та ФСБ церква має найвищий суспільний рейтинг в Росії, а три чверті росіян називають себе православними. Водночас, всупереч багаторічним закликам керівництва РПЦ регулярно і постійно відвідувати храми, роблять це тільки 3% росіян. Попри настільки незначний мобілізаційний ресурс церкви та релігійність суспільства виключно на рівні «Великоднього ритуалу», позиції РПЦ – міцні, а становище – панівне. Цей парадокс посилюється іншим – неофіційна реанімація розуміння церкви як державної установи жодним чином не дисонує з її статусом громадської організації, за формальними ознаками відокремленої від держави.

Ст. 14 Конституції Російської Федерації визнає державу світською, в якій жодна релігія не бути обов'язковою, а всі релігійні об'єднання відділені від держави. Якісь церкви, можливо, й відокремлені, але не православна – вона завжди була активним учасником суспільно-політичного життя, партійних протистоянь, етнічних конфліктів. Лояльність РПЦ до світської влади стала вагомою причиною того, що з-поміж усіх центральних інститутів російського суспільства тільки церква і силові відомства змогли без особливих втрат пережити розпад Радянського Союзу. У 1990-ті роки РПЦ використовувала підтримку КПРФ для тиску на адміністрацію президента Б. Єльцина, у 2000-ні закріпила свій політичний вплив двосторонніми угодами з міністерствами для «підтримки стабільності в суспільстві». Після 2012 р. продовжується співпраця з Адміністрацією Президента і апаратом Уряду, Федеральними Зборами, регіональними органами влади. Врешті-решт, у 2016 р. Кирило назвав період правління Путіна «чудом Господнім», а у 2018 р. Дмитро Медведєв – відносини влади з церквою «симфонією». У підсумку склались настільки теплі стосунки Кремля з РПЦ, що Україна має повне право не довіряти його філіалу на своїй території.

Інструмент церкви серйозний:

1. РПЦ щорічно збільшує свої інституційні можливості: у 2017 р. вона об'єднувала 303 єпархії (на 10 більше, аніж попереднього року, і на 144 – аніж у 2009 р.) та 36868 храмів (річний приріст – 1340 культових споруд) на території країн СНД, Європи, Китаю та Японії. Так само кількісно зростає єпископат: у 2017 р. він складався із 377 архієреїв, що на 23 більше, аніж у 2016 р. та на 177 – ніж у 2009 р.
2. Маючи власні ЗМІ та безперешкодний доступ до федеральних інформаційних ресурсів РПЦ прекрасно займається «фігурним пересмикуванням» – загострює суспільну увагу на одних проблемах й відволікає від інших в залежності від вигоди для режиму. Окремі священнослужителі (Всеволод Чаплін, Андрій Кураєв, Іларіон Алфєєв та інші) виступають із політичними зверненнями чи оцінками, намагаючись впливати на свідомість мас.
3. РПЦ тісно пов'язана зі Збройними силами РФ: з 2000 р. виховна робота з особовим складом передбачає прищеплення релігійної віри й віри в «право Росії на існування»; з 2009 р. указом президента Російської Федерації відновлено інститут військового духовенства, що «сприяє духовно-моральному і патріотичному вихованню військовослужбовців, зміцненню бойової потужності і престижу армії».
4. Під виглядом формального виконання закону «Про передачу релігійним організаціям майна релігійного призначення» від 30 листопада 2010 р. в Росії відбувається церковна реституція часто нерелігійних об'єктів або культових споруд, що не мають стосунку до православ'я: Ісакіївський собор у Санкт-Петербурзі та Володимиро-Суздальський музей-заповідник, які давно перестали бути культовими спорудами, будівлі та майно інших музейних комплексів, парки і сквери, приміщення Всеросійського науково-дослідного інституту рибальства і океанографії у Москві, 133 лютеранські кірхи і 10 рицарських замків у Калінінградській області тощо.
5. У 2014 р. з ініціативи Патріарха Кирила визнання «особливої ролі православ'я у формуванні системи цінностей Росії» закріплене в «Основах державної культурної політики РФ» – невід'ємної частини стратегії національної безпеки Російської Федерації.
6. За підсумками 2013-2015 рр. РПЦ стала одним з основних бенефіціарів грантів президента РФ. Пряму фінансову підтримку отримали організації безпосередньо підконтрольні або близькі до церкви, які так чи інакше підтримують офіційну державну риторику: Центр релігієзнавчих досліджень, «Православна молодь», Союз православних громадян, православне молодіжне інформаційне агентство «Віра і справа» тощо – всього 63 гранти на понад 256 млн руб.
7. Кримінальне переслідування відеоблогера Р. Соколовського, судовий процес над Pussy Riot, заборона Свідків Єгови є прикладами політичних рішень, під прикриттям яких відбувається боротьба не лише з іншими віросповіданнями за вплив на суспільство, але й із проявами громадського невдоволення режимом

Як і личить «державній корпорації» РПЦ обросла цілою мережею координованих громадських організацій та рухів, яких використовує для здійснення різноманітної діяльності. Специфіка сучасної самоідентифікації росіян призводить до підміни релігійності ідеологічними факторами – проявляється достатньо суперечливий феномен «православного активіста», який є представником створених під егідою РПЦ чи афілійованих з нею організацій, і може бути недостатньо обізнаним з основними догматами православ'я, що не заважає йому бути агресивно налаштованим супроти інакомислення у найширшому розумінні. Найяскравіший приклад – Дмитро «Ентео» Цоріонов, про вибрики якого навіть писати не хочеться. Варто говорити про одну з технологічних функцій РПЦ – експлуатацію протестного потенціалу суспільства через налагодження тісних зв'язків з маргінальними організаціями та окремими прихильниками концепції «добро з кулаками».

Для здійснення неполітичних акцій, спрямованих проти культурних діячів, проектів чи заходів РПЦ використовує або підтримує волонтерські організації «Божа воля», «Національно-визвольний рух» (НОД), «Народний собор», угруповання «Сорок сороків», «Слово і діло» чи інші рухи православних активістів. Саме ці люди здійснювали розгром художніх виставок в центрі-музеї ім. Андрія Сахарова чи в Манежі у Москві, кампанію проти постановників вистави «Тангейзер» у Новосибірську та проти творців і прокату фільму «Матильда» по всій країні.

Для впливу на світову громадськість РПЦ намагається виглядати просвітницькою структурою, інтереси якої виходять за межі суто клерикальних справ і стосуються основних актуальних питань сучасної політики. Представництвом інтересів церкви в такому випадку займається Всесвітній російський народний собор (ВРНС), заснований у травні 1993 р. для консолідації «русского народа». Минулорічного березня під час роботи 34-й сесії Ради ООН з прав людини Собор провів у Женеві круглий стіл «Жертви громадянської війни: переслідування Української Православної Церкви в період конфлікту в Україні в 2014-2016 роках». Організація заходу та представлені у доповідях матеріали замовчували факти дискредитації священнослужителів УПЦ Московського патріархату в період Революції Гідності та активних бойових дій на Донбасі, натомість трактували падіння рівня довіри до УПЦ МП в Україні як наслідок прямого втручання світської влади у справи церкви та порушення прав людини на свободу віросповідання.

Насправді, спрямованість на вирішення світських питань носить характер відвертого заміщення російської дипломатії посланцями РПЦ після погіршення відносин Росії з країнами Заходу внаслідок анексії Криму. Власне, після позбавлення російської делегації права голосу в ПАРЄ, захист інтересів Росії перейшов під неофіційну юрисдикцію представництва Московського патріархату. У травні 2017 р. в Парижі відкрився російський духовний центр, який працює під керівництвом російського посла і з юридичної точки зору є відділенням посольства РФ у Франції, що підтверджує наявність дипломатичної стратегії нарощування російського впливу у значущих політичних центрах Європи силами РПЦ. Символічної виразності виправданням анексії Криму як справедливого повернення одвічно російських земель надає факт наділення єпархій за кордоном назвами древніх кафедр, які колись були на території Криму: у Великій Британії розташовується Сурозька єпархія, у Франції – Корсунська (Сурож – давньоруська назва міста Судак, Корсунь – Херсонес).

Особливо ефективною наразі є співпраця РПЦ з козацькими організаціями, для взаємодії з якими створено окремий Синодальний комітет. При збереженні адміністративного керівництва з боку отаманів, паланок та старшини у багатьох процедурних моментах для козаків перевагу мають рішення, прийняті на рівні єпархій чи митрополій. Козацькі організації залишаються єдиними інститутами громадянського суспільства, чиї будівлі та майно майже без опору та суспільного резонансу переходять під церковну юрисдикцію внаслідок реституції. Головними функціональними завданнями сучасних російських козаків є відновлення культових споруд і благоустрій церковних подвір'їв, забезпечення безпеки під час проведення масових православних заходів. За сприяння РПЦ щороку 800-900 осіб з-поміж представників козацьких формувань залучаються до служби у структурі збройних підрозділів Міноборони РФ; 2,5 тис. козаків залучені до охорони державного кордону РФ.

Всередині РПЦ монолітна, в ній нема й натяку на ідеологічну багатоманітність, а найбільший вплив має консервативне крило, що ототожнює себе з церквою імперії і готове виправдати війну, кваліфікуючи її як християнський вчинок. Наслідуючи принципи середньовічної католицької церкви, Московський патріархат не гребує співпрацею з новоявленими хрестоносцями – ультраправими, націонал-патріотичними, імперськими та іншими фундаменталістськими рухами. Наприклад, з 2014 р. представники націоналістичної організації «Русское национальное единство» (поєднання націонал-соціалістичної ідеології з православними та монархічними поглядами) беруть участь в агресії проти України на боці т.зв. ДНР. Ще й запрошують для цього іноземців. Зокрема, безпосередні заклики з боку РНЕ до «захисту російськомовних на території колишньої України» вміщені на веб-ресурсах військово-патріотичних клубів «Слов'яни» та «Дружина» Гродненської єпархії Білоруської православної церкви.

Надихнувшись історичним прикладом дитячих хрестових походів, РПЦ займається виховання православного воїнства фактично з дитячого віку. Православні військово-патріотичні клуби, які відкриті при храмах, не зобов'язані реєструватися в Міністерстві юстиції РФ. Як наслідок, лише в Москві діє понад 200 військово-патріотичних організацій, які охоплюють близько 10 тисяч дітей. Соціальні мережі переповнені фотозвітами проведення недільними школами при храмах уроків ознайомлення школярів із сучасною зброєю.

Коротко кажучи, важко оцінити реальність можливості надання Вселенським патріархом томосу про автокефалію православної церкви в Україні. Розібратися у цих питаннях складно, але списи та клавіатури ламатимуться неминуче. Особливо після оприлюднення 22 квітня комюніке з Константинополя, в якому Синод відреагував на заклик, ухваливши рішення «тісніше спілкуватися і координуватися з сестринськими православними церквами у цьому питанні». Чи це ввічлива відмова, чи запрошення для більш предметного діалогу, чи прямий початок процедури надання автокефалії – невідомо. Проте, на фоні всього вище викладеного, складно сумніватися в тому, що РПЦ є одним із ключових інструментів впливу Кремля на Україну. Значення Російської православної церкви для пропаганди й ідеологічної політики РФ всередині країнами та за її межами достатньо вагоме, щоб Кремль «не схвалював дії, спрямовані на розкол церкви». І це, на перший погляд, обережне висловлювання красномовніше за ракети: відпускати українську церкву без бою Москва не збирається.