Плівка для вибитих вікон і постійний голос війни: як живе прифронтовий Часів Яр, що біля Бахмута
"Ви ж чуєте, постійно гупає, йде війна"
Початок січня. На Донеччині, як і завжди взимку, зараз прохолодніше, ніж у решті країни. Зранку на термометрі -19. Синоптики мають теплий як для цих країв прогноз — лише -13 і чисте безхмарне небо.
Дорога з Харкова в Часів Яр пролягає через кілька вщент зруйнованих селищ. Спершу здається, що крім нас тут нікого немає. Але обіцяне в прогнозі сонце таки яскраво підсвічує клуби диму, що на цей раз підіймаються з димарів, а не зруйнованих будинків.
Часів Яр зовсім поруч з найбільш "гарячою" точкою цієї війни — Бахмутом. 5-го січня у місті внаслідок чергового російського обстрілу було поранено двох людей, сильно пошкоджена багатоповерхівка. Йдемо до будинку, дорогою слухаємо безперервну канонаду — зовсім близько йдуть важкі бої за Бахмут.
На вулицях людей мало — значна частина місцевих виїхала з міста. На додачу, холодно й гучно. Хтось не хоче виходити з квартири, хтось — із підвалу. На щастя, в місті працюють всі комунікації, в оселях є світло та опалення. Втім, звісно, дорогою зустрічаємо людей.
Віктор іде з роботи зі знайомою, поруч котить свій велосипед.
"По місту прилітає частенько, але гупає постійно. Ось нещодавно прилетіло у багатоповерхівку. Ми вже звикли до вибухів, тут немає такого, що більш чи менш гучно. Ви ж чуєте, постійно гупає, йде війна".
"Дали плівку для вікон та на два під'їзди електрику"
Поруч стадіон. Поле й бігові доріжки вкриті снігом. Тренажери для вуличного спорту, холодні, чекають на спортсменів. Та на стадіоні зараз лише охорона. Сьогодні чергує Сергій. Над його кімнатою на даху великі літери часів СРСР "Привет участникам соревнований". Останнє змагання Сергія — ремонт вікон у квартирі кумів, саме їхній будинок поруч з тим, в який росіяни влучили 5-го січня.
І Сергію, і Віктору пощастило — вони працюють у комунальних підприємствах, тож мають гарантовану зарплату. У місті працюють магазини й ринок. У порівнянні з "довоєнним" часом вибір зараз значно менший. Та чоловіки кажуть — це явно не найбільша проблема міста.
"Гупає і гупає, як до цього звикнути? Читаєш новини, куди прилетіло, куди ні, чи всі живі і здорові. Коли п'ятого січня прилетіло, трухануло так будинок, що я аж на ліжку підскочив. О 4 годині 4 хвилині ранку був приліт. Добре, що ніхто не загинув", — говорить Сергій.
Вибуховою хвилею вибило вікна в багатьох навколишніх будинках. Станіслав та Віктор забивають вибиті вікна в одній із квартир. Це домівка Станіславового сина. Чоловіки мешкають у приватному секторі, їхні будники не постраждали. Виїжджати з міста не хочуть. Кажуть, хтось має охороняти житло, мародери тут стали великою проблемою, дуже швидко починають грабувати покинуті квартири.
На розі зустрічаємо Олександра. Чоловік прибирає з тротуару залишки розбитого скла, сортує цеглу, якою закладає вікна свого магазину, де працює разом з дружиною Іриною. Магазин роботу не припиняє, Олександр кличе завітати за продуктами. За пів години ми скористаємось нагодою, але поки йдемо далі.
Найбільш постраждалий будинок поруч, через дорогу. На фасаді — численні дороговкази до укриття, яке знаходиться у підвалі будинку. Втім, обстріл стався о 4 ранку, коли всі спали. Мешканцям третього поверху, Володимиру та Галині, пощастило лишитися живими — їх врятувала балка.
Чоловік виліз з-під завалів сам і потім витягнув дружину. Володимир уже повернувся до міста, натомість Галина ще в лікарні, у неї постраждали очі.
Поки ходимо навколо, до нас виходить Людмила.
Сім років тому внаслідок пожежі згоріла її хата, тож вона переїхала в одну з квартир цього будинку.
"Опалення та газу немає, але є світло. Будинок зараз консервується, невідомо що з ним буде далі, все побите. В будинку залишилися жити всі, хто жив. Всі п'ятеро. Нам дали плівку для вікон та на два під'їзди електрику", — розповідає жінка.
"Ждуни" й сезон меду, що закінчився
Завдяки сонячній погоді руйнації не здаються надто страшними. А місцеві, попри постійну канонаду, знаходять сили для жартів.
Повертаємось до магазину, в який нас кликали раніше. Власниця, Ірина, зустрічає нас біля порогу, проводжає всередину. Магазин повний різного товару, втім, на нас чекає особливе частування — гарячі пиріжки з капустою. Також тут готують і продають різні салати — таким чином свої підтримують своїх.
Ірина каже, що в місті є "ждуни", які чекають, коли прийде росія. Їм вона принципово не продає нічого. Особливо Ірину тішать військові, вони навіть дарували їй квіти й дуже раділи, коли після ротації поверталися в місто і знов заходили у вже рідний магазин. Та власники переживають. Кажуть, якщо раптом росіяни захоплять місто, вони одразу виїдуть. Втім, вони вірять у наші збройні сили, годують та підбадьорюють воїнів.
Попоївши та поговоривши з Іриною, йдемо далі. Наступна точка — місцевий пункт незламності.
Зараз середина дня, крім Олега, який чергує, тут нікого немає. Всередині тепло, є піч, чайники, чашки, стільці та навіть іграшки для дітей. Олег каже, що два тижні тому, коли довго не було світла, людей було багато, зараз значно менше. Інколи хтось зайде чаю випити чи погрітися. Олег працює в виробничо-житловому підприємстві міста Часів Яр, чергує подобово. Каже, трохи нудно, але добре, що є ноутбук.
Неподалік пункту незламності — пам'ятник Горькому. Він дуже незвичайний — ноги, частина тулуба та рука з капелюхом. Його долю ще належить вирішити в майбутньому.
На виїзді з міста зустрічаємо Сергія. З неймовірно щирою посмішкою він продає сушену рибу. Сушіння та копчення риби — це хобі, сам пан Сергій пасічник. Проте сезон вже закінчився, а весь мед він продав у Полтавську область, де мешкає його син.
Тепер пан Сергій займається своїм хобі, бо не звик сидіти склавши руки. Ми купуємо в чоловіка трохи риби й ще якийсь час розмовляємо про життя поблизу фронту. А потім під звуки нових вибухів рухаємось далі.
