fbpx
Сьогодні
Екорубрика 17:23 24 Січ 2024

Звуки вибухів в заповіднику, або як відчути війну в глибокому тилу: як живе біосферний резерват “Розточчя” у воєнний час

Біосферний резерват “Розточчя” знаходиться на заході України, втім, це не означає, що війна не впливає на ці території. Журналісти “Екорубрики” відправились до заповідника та Нацпарку, аби перевірити це.

English version here

Транскордонний біосферний резерват розташований у регіоні Розточчя в Польщі та Україні. Це прикордонний регіон, що перебуває в безпосередній близькості до українського Львова та польського Замостя. 

Біосферний резерват складається з української частини, куди увійшли природний заповідник "Розточчя" з Яворівським національним природним парком та регіональним ландшафтним парком "Равське Розточчя" з прилеглими територіями, і польської частини, куди увійшов Розточанський парк Народовий  і чотири крайобразові (ландшафтні) парки.

Біосферний резерват Розточчя

Ядрова зона біосферного резервату "Розточчя", де ростуть недоторкані букові ліси. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Дерева велично здіймаються до гори. Наша команда, що складається з журналіста, фотографа та двох науковців заповідника, крокує до тієї частини лісу в українській частині біосферного резервату "Розточчя", де збереглися недоторкані буки. Ми бачимо, як змінюється ліс, а разом з цим — запахи й температура: від тепло-осіннього, запашного запаху листя та грибів до холоднішого запаху мокрої деревини, характерного для букових лісів.

Коли ми наближаємось до місця, де ростуть самі лише буки, стає темніше й прохолодніше, а ліс навколо набуває загадкової та містичної атмосфери.

Та частина резервату, де знаходимось ми — ядрова зона заповідника Розточчя. Дорогою між велетенськими деревами заступниця директора з наукової роботи Галина Стрямець розповідає нам, чому охорона таких ділянок важлива. Вона каже, якщо буковий ліс зникне, його вже ніколи не вдасться відновити. Деревам, що оточують нас — за 200 років, і нам випала унікальна можливість показати в цьому матеріалі місця, де дозволено перебувати лише вузькому колу спеціалістів.

На території заповідника навіть попри війну ведуться дослідження, ліс регулярно доглядають інспектори, а ще науковці займаються відновлювальною діяльністю. Коли заповідника ще не існувало, на його території знаходилось болото, осушене за часи СРСР. Проте зараз це болото відновлюється — кілька років тому в певних місцях українські науковці з німецькими колегами побудували загати, а після цього відновлювати болото допомагала сама природа.

Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Галина Стрямець жартує, що болота науковці відновлюють разом із бобрами. Тварини допомагають будувати загати. Іноді там, де треба, іноді — ні, і їх доводиться руйнувати. 

До повного відновлення справа ще не дійшла, адже це багаторічний процес. Поки що на болотах потрохи відновлюється рослинність, проте в майбутньому, через багато десятиліть, місцевість знов набуде того вигляду, який мала у давнину.

У самому заповіднику — тиша. Чутно лише спів птахів, що ще не відлетіли, та шелестіння листя. Тут нічого не нагадує про війну в Україні, проте таке затишшя — не у всіх частинах Розточчя.

Болота на території резервату, що поступово відновлюються. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

У чому тоді проблема?

Постійні вибухи у глибокому тилу, низькі зарплати та неможливість конкурувати

Хоча Національний природний парк Яворівський, що також входить у біосферний резерват "Розточчя" знаходиться у глибокому тилу, дві його рекреаційні зони фактично знаходяться в буферній зоні Яворівського полігону. Відтак, зона Розточчя фактично законсервована й закрита для відвідування більшу частину часу. А у Верещиці — тій рекреаційній зоні, де знаходяться будинки для відпочинку, екоосвітній центр та озера — відпочинок наразі зовсім унеможливлений. Хоча зона все ж частково відкрита для відвідувачів, спрацьовує людський фактор — милуватись природою там, де лунають вибухи та є небезпека ворожого прильоту, охочих мало.

Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Через зменшення кількості туристів парк втрачає близько 90% фінансових надходжень. За ці кошти адміністрація парку купувала пальне та покривала поточні видатки установи. Тепер мова йде лише про збереження колективу, який зменшується через це низькі заробітні плати для співробітників. У цьому — головний вплив війни на установу.

Близько 80% працівників мають мінімальні заробітні плати, і отримують за місяць менш як 200 євро. Коштів на премії, доплати й надбавки Національний парк не має. Раніше в установі люди приходили та йшли з посад, але з початком війни почався відтік кадрів. Замінити працівників новими співробітниками майже неможливо. Директор нацпарку пояснює це так: у регіон приїхало багато нових підприємств, і парк не може бути конкурентом серед інших роботодавців.

Які є рішення?

Звісно, аби зупинити постійну загрозу обстрілів, повернути до місцин туристів та відкрити закриті зони, аби отримувати прибутки рішення лиш одне — закінчити війну. А от щоб убезпечити людей, допомогти пережити війну та врятувати — рішення є.  Так само як і для інших неочевидних викликів. Яких саме — читайте далі.

Дружба з польською частиною резервату

Війна в Україні опосередковано вплинула й на Польщу — ця країна першою прийняла українських біженців, більшість очікують завершення бойових дій там і досі. Польща допомагала українцям на всіх рівнях, підключився до процесу і польський парк "Розточчя", що також є частиною резервату. Дружні, партнерські стосунки між парками тривають понад 20 років, і сам резерват на території України з'явився за допомогою науковців польського парку.

Екостежка болотами у "Розточчі". Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Коли почалась повномасштабна війна, польські парки оголосили збір гуманітарної допомоги, і раз на два тижні туристичними автобусами привозили медикаменти та інші речі першої потреби. Співробітники українського парку приймали та розвантажували вантаж, а потім направляли далі на фронт. Пустими автобуси не вертались — ними їхали біженці, що прямували до безпечних польських міст.

Проте лише цим співпраця парку, звісно, не обмежується — спільні наукові дослідження, велостежки, що поєднують обидва парки та навіть наявність у парку унікальних за своєю природою та походженням коней, які не зустрічаються більше ніде у світі — результат спільної роботи українського та польського парків біосферного резервату "Розточчя".

Коні, яких не залишилось у дикій природі

Ще задовго до створення біосферного резервату, на цих територіях активно розвивалось сільське господарство. Родючі землі, хороший клімат та працьовитість людей давали свої плоди, проте був у фермерів ворог, що витоптував всі поля — коні тарпани. Тарпан — підвид дикого коня, трохи менший за розміром від сучасних коней, фактично є їхнім предком.

Коні-тарпани — штучно відновлений вид коней, що вже не існує в дикій природі. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Колись їхня популяція була великою, і тарпани жили по всій центральній Європі. Проте коні заважали вести місцевим сільське господарство, і вид був повністю знищений. Під кінець ХІХ століття вид почали вивчати науковці, а у 1912 році він уже повністю вважався вимерлим. 

Ближче до середини XX століття у польській частині Біловезької Пущі з особин, зібраних по селянських господарствах, у яких у різний час опинилися тарпани й дали потомство, були штучно відновлені "коники польські", що зовні виглядають майже як тарпани.

Біосферний резерват Розточчя

Фотограф "Рубрики" Микола Тимченко об'їжджає коня-тарпана. Коням притаманний дикий норов, тому навіть досвідченим вершникам це дається непросто.  Фото: Вікторія Губарева для "Рубрики"

Ці коні живуть нині в польському парку "Розточчя". У 2009 році польські колеги передали кілька особин в український парк Яворівський, і тепер далекі нащадки колись знищеного виду живуть і тут. І якщо з біологічної точки зору сучасним тарпанам передались не всі якості предків, дикий норов у них зберігся. Навіть досвідченим вершникам важко приборкати тварину.

Біосферний резерват Розточчя

Коней-тарпанів в Яворівському Національному парку тримають в загоні. Випустити в дику природу їх неможливо — люди зайняли занадто великі території, не залишивши просторів для тарпанів. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

До ревайлдингу та випущення нащадків тарпанів у дику природу справа ще не дійшла. Навіть у неволі на одного коня необхідно до 5 гектарів землі для випасу, а для повністю самостійного існування — набагато більше. Близькість до великих населених пунктів не дає можливості жити цим коням самостійно, проте серед українців ці коні — популярний вид. Через їхню витривалість та менший розмір люди все одно купують коней для використання в господарстві або для туристичних атракцій.

"Такі, як ми, можуть народитись через 100 років"

На Яворівщині досі зберігаються традиційні промисли.

Монахи у Крехівському монастирі, що знаходиться поряд із Національним парком, майже повністю живуть з власного господарства. Власна велика пасіка, майже 4 десятки дійних корів та кілька гектарів землі — звичайне господарство для місцевих. Таке господарство велося тут ще з XVII століття.

Крехівський монастир, де монахи займаються натуральними промислами та майже повністю самостійно забезпечують себе продукцією. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Люди, що живуть поряд із резерватом, досі обробляють землю на своїх присадибних ділянках. Проте земля на території — бідна, і сільське господарство завжди було збитковим. Натомість велика кількість лісів дозволяла виробляти багато дерев'яних виробів для продажу. Зараз цей промисел втратив свою популярність — дерев'яних майстрів замінили меблеві фабрики, що розташовані неподалік.

Традиційні яворівські іграшки, вироблені художницею Оксаною Когут. Вона – одна з кількох майстрів на всю Україну, яка займається цим промислом. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Утім, на згадку про старовину залишається традиційний яворівський розпис, що у незмінному стані дійшов до наших часів. Нині розпису навчають в місцевому художньому коледжі, що в Івано-Франковому. Тут саме цьому ремеслу приділяють значно більше часу, ніж в інших художніх закладах освіти, проте студенти кажуть: навряд чи працюватимуть саме в цій техніці.

Студенти художнього коледжу в Івано-Франковому

Студенти художнього коледжу в Івано-Франковому. Саме цей коледж приділяє найбільше навчального часу, аби навчити дітей яворівському розпису. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Ремесло визнано культурною спадщиною України — колись ледь не в кожному домі діти бавилися саме "яворівськими забавками", традиційними іграшками що походять з цього регіону. Перші згадки про яворівські іграшки були у свідченнях мандрівників XVII століття. У ті часи іграшки роз'їжджалися всією Україною. Проте є одна майстриня, яка займається виготовленням традиційних іграшок на постійній основі.

Яворівський розпис

Студенти вивчають історію яворівського розпису, вчаться вирізати та розмальовувати іграшки. Саме цей коледж відомий своїми майстрами по дереву. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

"На той час ярмарки були викладені цими іграшками, але з приходом СРСР в Україну з'явилися нові зразки, до того ж існувала певна заборона на виготовлення традиційних виробів", — розповідає нам художниця, що займається виготовленням яворівських забавок Оксана Когут.

Оксана так сильно горить своєю справою, що якщо підійти занадто близько, можна обпектися. Нас запросили до її майстерні, яку жінка облаштувала у власному будинку.

Оксана Когут

Оксана Когут із вифлеємською зіркою. Її вироби роз'їжджаються по всьому світу, неодноразово іграшки Оксани прикрашали ялинку у Ватикані.  Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Свою справу вона почала багато років тому разом з партнером Остапом Сойкою — досвід художники перейняли від іншої майстрині, яка виготовляла забавки. Іграшки з майстерні Когут та Сойки їздять на виставки в музеї України, їх купують українці по всьому світу, у 2011 ними прикрашали різдвяну ялинку у Ватикані, а цьогоріч на Ватиканській ялинці була шопка, виготовлена цими майстрами.

Особливо вражають Вифлеємські зірки, з якими традиційно українці ходять колядувати на Різдвяні свята.

Біосферний резерват Розточчя

Майстерня Оксани Когут, яку вона облаштувала у власному будинку. Жінка дбайливо ставиться до традицій, тому залишила в домі стару піч, яку колись викладав її батько. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

Оксана мріє про музей-майстерню, де вона могла б працювати та залучати до процесу наступників своєї справи, проте все це потребує фінансів, які Оксана мусить шукати самостійно. Перед початком повномасштабної війни художниця заручилася підтримкою двох друзів свого дитинства, з якими вони б разом робили майстерню-музей, але обох чоловіків забрала війна. Обидва загинули на війні.

"Це відбилося на моїй роботі, і пів року я не могла взятись за іграшки. Але врешті-решт іграшка стала моїм порятунком. Потрошки почала робити й втягнулася. Вранці я ще в піжамі підходжу до столу, малюю, і вже потім згадую, що треба попити кави", — каже Оксана. 

Справа надихає її та дає сили жити далі, і сподівань на те, що майстерня-музей буде відкрита, художниця не втрачає. 

Оксана Когут

Оксана Когут у власній майстерні. Фото: Микола Тимченко для "Рубрики"

"За 15 років ми з Остапом змогли не лише виготовляти ці іграшки, але й показати іншим країнам. Наша головна ціль — зберегти традицію та передати її наступним поколінням. Бо такі, як ми, можуть родитися лише через 100 років, а традиція має жити", — ділиться майстриня.

У сподіваннях на закінчення війни та нове відродження живе не лише Оксана — це спільне бажання мають усі українці. Дещо спільне маємо ми й з природою. Скоро в Розточчі опаде останнє листя з дерев, і все в природі буде в стані очікування весни. Проте десь глибоко в стовбурах величних буків життя все одно продовжується — не зупиняється колесо життя й в людей. І думка про те, що врешті-решт прийде весна, розквітнуть галявини, зазеленіють ліси, і життя знов замайорить яскравими фарбами, вселяє великі сподівання.

Проєкт «Біосферні заповідники України: історії війни в природоохоронних установах, що створюють зелене майбутнє» створено за підтримки ЮНЕСКО. Використані позначення та виклад матеріалу не означають висловлення будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району чи їх органів влади, або щодо делімітації їх кордонів. Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цієї статті та висловлених у ній думок, які не обов'язково є думками ЮНЕСКО та не зобов'язують Організацію.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: