Українська блогерка Анжела Єременко, відома як Bad Mama, цього року вже встигла видати книгу, піти з ЦВК, пережити онлайн-скандал та знайти нову амбітну роботу. При цьому вважає: "Найкращий спосіб дійти до любові до себе — це не змушувати себе любити себе".

Зараз Анжела — мама, лідерка думок, активно розвивається в державних комунікаціях. Але так було не завжди. Вона проходила не одну кризу, та попри все залишається небайдужою.

Анжела напрочуд легко й відкрито говорить про особисте. Каже, що ненавидить small-talk за його нещирість і відірваність від справжніх почуттів. Тому наша прогулянка в парку нагадувала більше розмову з давньою подругою, ніж інтерв'ю.

Шість років тому, з народженням доньки Єви, з'явився і блог Анжели. Називався він "Історія однієї мами".

"Я тоді була тільки в темі материнства, нічого більше не бачила. Мені здається, що до трьох років жінка взагалі мало що бачить, тому що її тримає за горло материнський інстинкт. Десь у три роки він мене попустив, і захотілося вже писати про інше".

Зараз блог Bad Mama — це вже бренд, і він не тільки про материнство. Анжела піднімає теми сексизму, суспільних стереотипів, психологічного дорослішання. Тематика трансформується разом із авторкою. Хоча й на початку блогерства Bad Mama в основному піднімала суто психологічну сторону материнства й описувала тільки власний досвід.

"Насправді це мене трохи замикало, тому що я хотіла про щось інше говорити. Але моя аудиторія звикла до того, що я — мама і що я говорю лише на цю тему.

І буквально, як тільки я книжку написала, то зрозуміла, що моя дитина виросла. У неї своє життя, — хоч їй і 6 років, — але в неї все одно своє життя. І зараз я набагато рідше пишу про дітей".

На перший погляд здається, що назва блогу "Bad Mama"— це такий протест, виклик суспільним стереотипам. Ніби як визнати: "Так, я — неідеальна мама, і що з того?" Але Анжела пояснює це трохи інакше:

Мені стало цікаво, ким була Bad Mama до того, як стала блогеркою. Здається, що Анжела завжди працювала сама на себе й спілкувалася з аудиторією про своє наболіле.

"Я закінчила філософський факультет, і мені було дуже страшно. Я взагалі не розуміла, ким буду працювати. У дипломі написано: "Викладач політичних, соціальних і філософських наук у вищих навчальних закладах".

Пам'ятаю, що знайшла якусь роботу собі в SMM-агенстві. Прихожу, а там, у трикімнатній квартирі на метро "Університет", сидить такий "дядя в шльопанцях" і бере мене на мою першу фул-тайм роботу. Далі вже почала працювати в цій сфері.

Я дуже багато працювала. Була вагітна, і в пологовому будинку працювала.

У мене був сильний страх, що я не впораюсь, що дитині треба дуже багато всього купити. Я сильно панікувала".

У ЦВК Анжела займалася комунікаціями: її команда оновлювала соціальні мережі, писала новий контент, шукала історії, змінювала подачу новин на сайті, робила просвітницькі проекти.

Зараз, коли градус скандалу через пост про сатісфаєр уже спав, а після звільнення з ЦВК пройшов деякий час, ми говоримо про це швидше як про досвід, а не кризу.

Анжела посміхається, говорячи, що пост про вібратор просто прискорив її рішення піти з ЦВК. Вона збиралася звільнятися 1 квітня, а вийшло навіть раніше. "Я подумала: у мене занадто сильна підсвідомість. Якщо я вирішила — треба одразу це робити. Бо коли починаю шукати компроміси з собою, моя підсвідомість зробить все одно так, як я спочатку й хотіла".

Після розлучення Анжела була пригнічена, потрапила в аб'юзивні стосунки. Зізнається, що суспільні стереотипи щодо розлучених жінок із дітьми її ранили. "Жінка з прицепом" — це стандартний вираз у нашому суспільстві, і такий стереотип — надто поширений як для цивілізованої країни.

Важкого розлучення в неї не було. Анжела каже, що їм із чоловіком просто не було що ділити. А от сам факт розлучення сильно ранить і ламає світогляд. Зараз вони з колишнім чоловіком у чудових відносинах. "У мене просто модель сім'ї така — досить нетипова. Нещодавно ми з моїм колишнім чоловіком та Євою їздили разом у Єгипет. У нас усе добре", — ділиться Анжела.

На налагодження зв'язку з собою у жінки пішло два роки: терапія, час та зусилля дали своє. І тут наша розмова переключається на особливо цікаву для багатьох тему — психологічне відновлення. За словами блогерки, це велика робота, тому що мало просто піти до психолога й розповісти йому про свої проблеми, треба бути готовою до тривалої духовної праці.

Анжела емоційно включається в тему психології, її реально хвилює питання психологічного дорослішання людей. Каже, що основна суть терапії навіть не в тому, щоб зрозуміти, що з тобою не так, а в тому, щоб навіть тілом відчути, прожити й змінити свої реакції, поведінку. Ділиться, що влітку хоче вступати вчитися на психолога.

Ми сіли випити кави та перепочити. Розмова нас так захопила, що час ішов якось невідчутно. А тема психологічної роботи над собою перейшла в обговорення першої книги Анжели "Імаго". Вона зізнається: "Я написала цю книжку для такої ж дівчини, як я. Яка постійно париться з тим, хто вона, що вона? Що вона вміє робити? З усіма своїми комплексами самозванця, постійною невпевненістю й постійною провиною".

Блогерка говорить, що книгу всередині себе написала давно — десь півтора роки тому. Багато читала історій про нарцисів на жіночих форумах і побачила, що дуже багато дівчат не розуміє, чому вони потрапляють у такі стосунки і чому у них взагалі таке в житті відбувається.

Найбільшим "багом" нашого суспільства Анжела вважає проблеми дитячого рівня свідомості. Тому, на її думку, відверті пости типу того, який вона написала про вібратор, так чіпляють людей.

На думку Анжели, нам треба вчитися доброзичливому ставленню до самих себе. У книзі вона піднімає і питання любові до себе. Тема настільки заїжджена в суспільстві, що важко розрізнити, як це: любити себе, а як це — не любити.

"У мене ніколи не було доброзичливого ставлення до себе.

Терапія так говорить: спочатку — думки, потім — почуття, потім — дії. Але реально я в якийсь момент зрозуміла, що я до себе взагалі не відчуваю любові.

Саме почуття — у мене його немає.

І навіть коли я купую собі якісь речі або щось для себе роблю чи везу себе в Барселону, я не відчуваю любові — якась порожнеча. І що з цим робити?

Це так само, як із іншою людиною: ти не можеш підійти зараз до того хлопця і змусити його полюбити тебе.

Обличчя Анжели світлішає, коли я згадую про Єву — її доньку. Єві зараз шість років і я запитала, що б мама сказала їй, якби могла дати тільки одну-єдину пораду. "Завжди снідай!" — каже майже одразу Анжела.

Ми гуляли більше години. Після розмови було відчуття, що поговорила з психотерапевтом: з'являється якийсь внутрішній спокій, зникає хвилювання і приходить дивна впевненість, що все буде добре, хай там як.

І насамкінець ми вирішили провести невеликий бліц. Кілька питань наостанок. Аби у читачів залишилося щось для післясмаку.