Скарб під ногами. Як археолог власноруч рятує історію

Аліса Смагіна

Зовсім поруч, буквально у нас під ногами існує і живе за своїми законами таємничий світ минулого. І якщо епоха великих географічних відкриттів вже позаду, то історичні відкриття ще чекають на нас, тому що земля зберегла все, що століттями залишала на ній людина.

Дістатися до підземної цивілізації скарбів не просто. Але тим, хто вміє «читати землю» може відкритися справжній клондайк, який часто мало схожий на золоті розсипи, які при цьому слові малює нам уява. Багато речей, які ми зараз можемо побачити на музейних полицях, пройшли шлях від непоказного на перший погляд непотребу до безцінної реліквії, хоча, як кажуть самі археологи, для них поняття «сміття» не існує — кожен знайдений предмет має цінність, як матеріальну, так і інформативну.

На розкопках однієї з таких «скарбниць», яка знаходиться під будинком 19 століття на одній з вулиць Подолу, зараз працює Андрій Оленич, молодший науковий співробітник Архітектурно-археологічної експедиції міста Києва.

Андрій Оленич

Розкопки в підвалі

Археологічні пам'ятки не однакові за своєю інформативністю, але в будь-якому випадку є важливими і незамінними джерелами вивчення минулого. Кожен клаптик землі, яка має археологічну цінність, може розповісти нащадкам багато цікавого про матеріальну та духовну діяльність людей, які жили на цьому місці сотні років тому. Звісно, зручніше проводити розкопки на відкритій місцині, а що робити, якщо  на території археологічної пам'ятки стоїть будинок? Копати у підвалі!

Щоб не пропустити нічого цінного, доводиться розбирати ґрунт практично голими руками майже на два метри вглиб. Копирсатися у вологому ґрунті те ще задоволення, археологи кажуть, коли працюєш на об'єкті, більше ні на що не лишається сил. Рятівна археологія — суміш роботи шахтаря і будівельника. Але цікаві знахідки, які трапляються в процесі роботи, компенсують з лишком будь-яку втому і «польові» незручності.

Дубове відро, обплетене вербою ХІХ ст.

Кожен предмет з колекції експедиційної групи, яку очолює Андрій Оленич, дає масу відомостей про побут, планування, архітектуру, склад окремого двору 18 століття. Здається неймовірним, але за ствердженням пана Андрія, досі у київських науковців немає жодного дослідженого двору цього періоду. Є купа документів про Поділ двовікової давності, документи магістрату, цехів, судові справи. Але практично неможливо знайти описи матеріальної культури, тому що з ідеологічних міркувань в радянській археологіі вважалося, що цей час не вартий уваги.

Дитяча іграшка свищик, XVIII ст.

Археологія — це про життя

Українська міська культура, а чи була вона взагалі? Культура міщан XVII-XIX ст. Самобутня і неповторна характерна саме для України. Чи залишилася вона дотепер? Хоч у чомусь? Інтер'єрі, предметах, побуті? Чи все вже давно витіснено радянською і пострадянською культурою та дійсністю? Відповіді на ці питання можуть дати дослідження, направлені на вивчення саме матеріальної складової української археологічної спадщини.

Київська люлька першої половини XVIII ст.

«Якщо знаходиш якусь річ на певному культурному пласті, — розповідає Андрій Оленич, — вона, перш за все, дає можливість побачити, як жили люди, уявити їхній побут, технології. Інколи диву даєшся, як за допомогою досить примітивних знарядь люди робили дуже складні предмети.»

Чоловіче взуття, XVIII ст.

«У досліджуваному будинку, а точніше у будинку 18 століття, який стояв до нього на цьому місці, очевидно, жив зі своєю родиною чоботар чи, може, кушнір — ремісник, який вичиняв хутро та шкури та шив із них різноманітні вироби. Серед знахідок: колодки для виготовлення взуття, шкіряні заготовки, багато технологічних обрізків, інструменти та їхні частини: наприклад, відмінно збереглося шило з дерев'яною ручкою. Хазяїн будинку курив люльку і носив суконну одежу. У нього були діти — ми знайшли кілька глиняних свищиків і залишки в'язаних шкарпеток. Роботи ще не закінчено, але вже зараз, на цьому розкопі, ми зібрали безпрецедентну колекцію органіки, у Києві такого ще не знаходили. Одна колекція взуття чого тільки варта! Пам'яток із настільки гарним рівнем збереження шкіри і дерева в України одиниці. Ось ви, наприклад, знаєте, як виглядало взуття киянина двісті років назад? Черевики, які виготовляв наш містянин, дуже якісні, там кілька прошитих підкладок! Думаю, виготовлене з таким старанням взуття було ще й зручним. Ми вже відправили його на реставрацію, до цього часу подібних експонатів не було у музеях. Тепер буде.»

Шило з дерев'яною ручкою, XVIII ст.

Кушнірська дошка (для просушування шкурок), XVIIl ст.

Як врятувати історичні пам'ятки?

Кількість археологічних пам'яток в Україні постійно зменшується. Природному руйнуванню активно допомагають будівельні роботи, неуцтво і байдуже ставлення сучасної середньостатистичної людини до минулого. Якби не існувало закону про охорону археологічної спадщини, який зобов'язує власників проводити археологічні дослідження при реконструкції історичних будівель, унікальні екземпляри, які розшукав загін Андрія Оленича, було би поховано під землею назавжди. У кращому випадку підвал би залили бетоном, в гіршому — не вцілів би й сам будинок. Втім, сам закон також є недосконалим, за останні двадцять років Київ втратив чимало пам'яток археології та архітектури внаслідок недбалого ставлення власників або навмисного знищення для звільнення ділянки під забудову. Підземне середньовічне місто 11-12 століть на Поштовій площі, яке виявили кілька років тому під час будування ТРЦ, було врятовано і воно отримало статус пам'ятки національного значення практично дивом, в результаті довготривалого протистояння забудовників та активістів.

Ще одна цікава знахідка Андрія Оленича — монета з дна погребу

Підхід, який демонструє Європа, еволюційно інший. Там потроху відходять від принципу, що об'єкти, які належать до загальнонаціонального надбання, потрібно просто захищати та реставрувати або консервувати. Жителі європейських країн мають змогу не тільки милуватися збереженим, а і взаємодіяти з ним, створюючи особистий емоційний зв'язок з минулими поколіннями, відвідуючи так звані «Живі музеї» або скансени.

Cкансен — своєрідний архітектурно-етнографічний комплекс музеїв під відкритим небом, реконструкція поселення або частини міста, історичні будови якого є не просто окремими експонатами, а утворюють взаємозв'язану систему.

Туристів приваблюють не лише окремі споруди, предмети старовини, а й професійні працівники-аніматори, які своїми заняттями відтворюють побут та поведінку попередніх епох, демонструють ремесла і види діяльності, характерні для відповідної місцевості і часу. Спробувати побути мірошником, гончаром або ковалем мають змогу і відвідувачі. Всіма предметами та інвентарем у скансені можна вільно користуватися, на відміну від традиційних музеїв, які пропонують експозиції тільки для дистанційного оглядання. У деяких скансенах на додаток до архітектури реконструюють і транспорт минулих років, на якому можна пересуватися по реконструйованому поселенню. Невід'ємним елементом скансенів є традиційна кухня. Все готується «на очах» у відвідувачів, а іноді навіть з їх допомогою, що надає стравам ще більшої колоритности і смаку. 

Перший скансен було створено в Швеції ще наприкінці 19 століття, і зараз така форма музеїв надзвичайно популярна на заході.

Так, в Україні є десяток музеїв під відкритим небом, які б могли вважатися скансенами: музеї народної архітектури та побуту у Києві (Пирогово), у Переяслав-Хмельницькому, Львові, Чернівцях, Ужгороді. Але на думку Андрія Оленича, це все переважно копії того самого першого шведського скансену, створені ще у радянські часи, вони так і не вийшли за рамки статичних традиційних музеїв, не стали насправді живими.

Андрій Оленич за гончарним кругом

«Я мрію, — ділиться археолог Андрій Оленич, — про сучасний живий музей на території Києва. Це міг би бути реконструйований квартал на тому ж Подолі, з дерев'яною забудовою і допожежною сіткою вулиць. До речі, коштувало б це набагато дешевше за підземний музей на Поштовій площі і було би більш атрактивнішим. Ще один плюс — для такого музею-реконструкції не потрібно руйнувати культурні нашарування. 

Там міг би бути шинок, такий, який він був насправді, це абсолютно не схоже на теперішні ресторани і кафе. Там могли би бути ремісничі майстерні і лавки при них, майстерня чоботаря (у якій можна було би приміряти реконструйоване взуття киянина 18 століття і долучитися до його виготовлення, а можливо і придбати і потім носити), майстерні гончара, коваля. Просто житлові садиби представників різних соціальних верств, можливо, шматок портових складів. Лавка старих музичних інструментів з живими музикантами. І обов'язково гуральня — місце, де виганяли самогон, кияни дуже любили цим займатися, це була дуже прибуткова справа у 17-18 століттях. Тут має бути показана реальна стара міська культура, чим вона відрізнялася від інших, і шо таке українське міщанство взагалі. У нашому уявлені культура міста — радянська культура «гарадскіх», але містяни існували і до радянських часів. На жаль, зараз відомості про цю культуру майже втрачені, те, що ми бачимо у художніх, нібито історичних фільмах про ці часи, носить навіть не вторинний, а третинний характер — фактично це переказ уявлень про 18 століття, які було сформовані у столітті 20-му. 

Не думаю, що щось може зрушитися в цьому напрямі в найближчий час. Схоже, це все так і залишиться мрією. Дуже шкода, адже київський скансен міг би стати неабиякою принадою для туристів. Унікальною, неповторною, а головне — правдивою».

Відтворення історії своїми руками

А поки що пан Андрій, історик за освітою, археолог за фахом і ремісник давнього Києва в душі, робить на основі своїх археологічних знахідок реконструкції сам. Це дерев'яні та гончарні вироби, люльки.

Форма для люльки Партача

Люльки Партача — точні копії автентичних люлек другої половини 18 століття, відлиті по формам люлек, знайдених на київських розкопах.

Партач (фрілансер) – ремісник, що не входив до цеху. Хоча в більшості випадків партачі не були фрілансерами в сучасному сенсі слова, як розповів нам пан Андрій. На той час цехи стають все більш закритими організаціями, куди важко потрапити навіть вправним майстрам. Значний відсоток людей, що володіли ремеслами, були вимушені працювати поза цехами, перебиваючись сторонніми замовленнями — партачити. Платили їм при цьому набагато менше. 

Звідти і пішов вираз «напартачити», тобто зробити щось невміло або неохайно, але не тому, що воно дійсно робилося погано, а тому, що воно було зроблено «малим виробником», якого намагалася принизити і знецінити цехова «корпорація». Люлька партача — типова люлька київського Подолу. Подібні люльки, які пов'язують із складськими та портовими приміщеннями, масово трапляються і зараз під час археологічних досліджень на вулицях Києва.

Хтозна, можливо, саме ці відтворені люльки стануть першими експонатами в музеї-мрії Андрія Оленича. Великі шляхи завжди починаються з маленького кроку.