У селі Червоне Заріччя, що в Яготинському районі є незвичайна локація — однойменне з річкою Супій озеро, що утворилось ще у XVIII столітті. Колись останній гетьман Війська Запорозького Кирило Розумовський, який володів землями Яготина, наказав насипати тут дамбу поперек річки. Луки навколо залило водою, торф'яники з великим вмістом кисню виявились дуже легкими й на поверхню води піднялись цілі шматки землі.
Минуло 250 років. Маєток Кирила Розумовського згорів на початку минулого століття. У 70-х вздовж Супою було збудовано ще кілька дамб та створено кілька штучних озер із рибними господарствами, а у заплавах річки побудували осушувальну систему. Але плавучі острови збереглися. За довгий час вони перетворилися на місця гніздування червонокнижних птахів. Згодом, три роки тому, тут разом із дружиною оселився новий житель, який мав амбітні плани на всю територію. Втім, не задля власного збагачення, а для збереження тих екосистем, що тут залишились. Про рішення, яке знайшло подружжя — у матеріалі "Рубрики".
Міро Ванадзе
У 2022 році картвельська діаспора об'єдналася, щоб допомогти українцям: займалися евакуацією жінок та дітей в Сакартвело, надавали свої домівки там, підтримували гуманітарною допомогою, організовували реабілітаційні виїзди в Сакартвело для українських дітей. Багато картвелів з настанням повномасштабного вторгнення пішли воювати в лави ЗСУ. При чому це не тільки представники діаспори, а й картвели, які до цього не проживали в Україні.
Попри всю підтримку та допомогу, на тлі новин про проросійські заяви уряду Сакартвело з'являється підґрунтя для сумнівів та маніпуляцій. "У Тбілісі допомагають ремонтувати російські літаки", "Грузини підтримують росію", "Грузія звинуватила Україну в причетності до організації протестів у Тбілісі" та багато інших фейків, які успішно просуває російська пропаганда (і що найгірше — вони працюють).
"Рубрика" вирушила до Тбілісі, щоб поговорити з волонтерами й активістами з Сакартвело про допомогу Україні та найбільші виклики, які постали зараз в грузинсько-українських відносинах. Що з цього вийшло — читайте тут.
Після заняття з такмеду. Денис Курта — інструктор "Тактична Медицина Північ" та Олеся Корженевська — засновниця "Зесики 9 ¾". Фото: Анастасія Рожинська
"Зесики 9 3/4", як говорить засновниця проєкту Олеся Корженевська, це школа лагідної мобілізації. Її мета — дати цивільним людям базове розуміння структури Збройних Сил України, розповісти про рекрутинг у військо, дати навички з такмеду, CQB (бій в обмеженому просторі) та познайомити з різними військовими професіями. Перший випуск Зесиків закінчив школу безоплатно, але наступні вишколи вже будуть платними.
Ми поспілкувались з Олесею Корженевською про те, які висновки вона зробила з першого набору до "Зесиків" та чому проєкт не хочуть масштабувати на всі регіони.
На фото: психологиня Анна Денисенко, координаторка проєкту Юліана (Яна) Ніга, Ірина Комісарова з Маріуполя, менеджер проєкту Цезар Морєйра. Фото з архіву Українського Дому
На рівні ЄС Румунія посідає восьме місце за кількістю українських біженців — у цій країні перебуває майже 78 тисяч українців. У лютому 2024 гуманітарна організація Save the Children Romania провела серед них опитування. Основними проблемами для тих, хто знайшов у Румунії прихисток від війни, окрім труднощів із фінансами, пошуком роботи та мовного бар'єра, стали туга за домом й відсутність поруч друзів і родичів.
У румунському місті Клуж-Напока вимушені мігранти з різних куточків України вирішили заснувати Український Дім. Реалізувати ідею їм допомогла місцева громадська організація. В освітньо-культурному осередку надають гуманітарну допомогу, впроваджують освітні ініціативи, а самі українці волонтерять, діляться своїми вміннями, проводять різноманітні заходи, і так підтримують одне одного.
Про те, як працює Український Дім в Клуж-Напока, як гуртує українську та румунську громади, "Рубриці" розповіла його представниця Катерина Єрська.
Розмінувати всі деокуповані та прифронтові території швидко не вийде. Від різних експертів у різний час вже звучали прогнози про 5, 10 та 30 років. Навіть на Київщині, яку звільнили від окупації понад два роки тому, досі знаходять міни. І часто ці знахідки коштують людям здоров'я чи й життя. Новини про цивільних, що підриваються на мінах в різних регіонах, з'являються щотижня. Тож нам доведеться навчитися жити в у вибухонебезпечній країні.
Як безпечно повертатись до свого дому, який був під окупацією? Як упевнитись, що в землі, на яку ви ступаєте, немає міни? "Рубрика" поговорила з експертом та зібрала алгоритм дій для людей, чиї домівки, поля, сади чи інші ділянки можуть бути замінованими.
Один із "Вуликів" у Миколаєві. Фото: фонд savED
Миколаївські школярі не мають доступи до повноцінної офлайн-освіти. Міська влада не ризикує повертати учнів за парти через близькість міста до лінії фронту. Можлива ситуація, що спочатку пролунає вибух, а тільки згодом увімкнуть тривогу. Водночас у місті пошкоджено близько сорока закладів загальної середньої освіти й повністю зруйновано ще п'ять. Дистанційне навчання триває вже понад чотири роки, але головна його проблема — відсутність соціалізації у дітей.
Благодійний фонд savED пропонує альтернативний спосіб відновлення доступу до освіти у вигляді "Вуликів". Це сучасні освітні простори на базі шкіл, які дають дітям можливість вчитись офлайн. Тут заняття можуть проводити як шкільні вчителі, так і спеціальні тьютори, що працюють в центрі. Водночас це чудове місце і для позакласних зборів під час яких можна пограти в настільні ігри, почитати сучасну українську літературу чи помалювати 3D-ручками.
Про те, як працює ініціатива "Вуликів", "Рубрика" розповідає за посиланням.
Юлія Дудишева. Фото з архіву героїні матеріалу
З початком повномасштабного вторгнення для тих, хто через війну залишив свої міста та села, гостро постала потреба прихистку. Держава не в змозі забезпечити соціальним житлом кожну родину, тож переселенцям доводиться шукати рішення самостійно — останні два роки попит на довгострокову оренду житла тільки зростає. Нині у відносно спокійних областях України в оренду здають будь-яке житло: від елітних квартир та будинків до старих чи навіть давно закинутих хат.
Дешеве житло, яке виглядає непривабливо та потребує ремонту, на жаль, часто є єдиним вибором для багатьох ВПО, адже з попитом на житло ростуть і ціни.
"Людям, чиї домівки забрала війна, важливо не просто мати дах над головою, а щоб і на новому місці їх дім був затишним. Щоб там було щось таке тепле, домашнє і рідне, що давало б їм енергію та сили", — впевнена Юлія Дудишева, небайдужа жінка, що живе Чернігівщині.
У селищі Сосниці вона запустила проєкт "Затишок для ВПО". Юлія власноруч робить для переселенців ремонти, перетворюючи закинуті будинки на зручні та затишні оселі. "Рубрика" розповідає про ініціативу небайдужої жінки за посиланням.
Опинившись під постійними російськими обстрілами, Миколаївський академічний художній драматичний театр не зупинив своєї роботи. Спочатку колектив робив виїзні вистави для переселенців та військових. Але згодом знайшов можливість повернутись до рідних стін та робити прем'єрні вистави знову. Одна з них пройшла шлях від миколаївського укриття до київської сцени. "Рубрика" відвідала виставу й розповідає про неї, а також про шлях театру за посиланням.
Після курсу "Буду татом". Фото з архіву Артура Федорківа
Часто чоловіки не до кінця розуміють, крізь що проходить вагітна жінка. Якої підтримки вона потребує, як змінюється і як має відновлюватися після пологів. І, звісно, що робити з новонародженою дитиною?
У Рівному відбуваються безоплатні зустрічі для майбутніх татусів. Авторський курс "Буду татом", який започаткував лікар акушер-гінеколог Артур Федорків, проходить щомісяця. У неформальній розмові з чоловіками лікар говорить про підготовку до батьківства, партнерські пологи та роль тата у цьому процесі, розповідає, як допомогти мамі після народження дитини, а також багато чого іншого. "Рубрика" розповідає про ініціативу тут.
Жіноча добровільна пожежна команда Великоомелянської громади. Фото з архіву Алли Карпюк
Пожежа — лихо, яке не буде чекати. В успішних західних країнах час доїзду пожежно-рятувальної команди складає 5-6 хвилин. Згідно з українськими стандартами, час виїзду вогнеборців з крайньої точки до місця пожежі не повинен перевищувати 20 хвилин. Але у сільській місцевості пожежно-рятувальним підрозділам, аби дістатися до віддаленого населеного пункту, часто не вистачає навіть такого часу.
Один із найважливіших факторів успішної ліквідації наслідків пожежі — вчасне виявлення. Кілька років тому, аби зменшити час реагування на пожежі, у громадах почали активно створювати добровільні пожежні команди. "Рубрика" розповідає про добровольче жіноче формування на Рівненщині, яка готується до боротьби з пожежами та надзвичайними ситуаціями. Для чого це рішення і як його втілили — у нашому тексті.
