«В то самое мгновение, когда глоток чаю с крошками пирожного коснулся моего неба, я вздрогнул… Сладостное ощущение широкой волной разлилось по мне, казалось, без всякой причины… Сущность эта была не во мне, она была мною… И вдруг воспоминание всплыло передо мной. Вкус этот был вкусом кусочка мадлены, которым по воскресным утрам в Комбре … угощала меня тетя Леония, предварительно намочив его в чае или в настойке из липового цвета»
(М. Пруст «По направлению к Свану»).
Я ніколи не сплутаю запах вранішнього міста з надвечірнім та нічним. Місто не тільки звучить, воно має свій і чужий запахи. Ж. Лейнер, сумуючи, що з вулиць сучасних міст зникають певні звуки та запахи в «Акупунктурі міста» написав: «Бездушне місто, яке ані пахне, ані смердить…»… Одні пахощі зникають, інші з'являються… Справді, якщо звернути увагу і прислухатись до запаху міста, то з'являться підказки куди переходить місто – з якого часу в який простір, і навпаки… Запах є ж не тільки фізіологічним явищем, але – соціально-історичним культурним феноменом.
Я зростала міською дитиною, як кажуть «дитям асфальту». Пам'ятаю, як щорічно приїздила до дідуся на канікули. Він теж жив в місті, але на відміну від мене, простором якої були багатоповерхівки, ліфти, сходи і міські дахи, – дідусь жив в так званому «приватному секторі», – це там де хати, і найвищою точкою є горище, а найнижчою не підвал, а погреб. Так от, поки мене не було, на ґрунтову дорогу повз будинок поклали асфальт. Без жодних підступних умислів я той асфальт спаплюжила тим, що намалювала на ньому гру «класики». Для місцевих дітлахів асфальтова дорога була чи не такою ж, як та, що їз жовтої цегли… Її підмітали, мили, просто сиділи попід заборами і дивилися як її чорною смугою проїздять автівки. Із асфальтом їх стало все більше і більше… І запах міста мого дідуся почав змінюватись. До вранішніх позіхань фруктових дерев та квіткових кущів навколишніх любительок троянд та ірисів-півників, в суміш з в'язкістю вранішніх сніданків з молока та чаю додався запах важкої, твердої дороги. Спогади з дитинства, викликані запахами є сильнішими, ніж в дорослому і юному віці, які покладаються скоріше на візуальні та текстові подразники.
Кожне місто залишає в акупунктурі пам'яті свій запах… Є міста, які пахнуть сонцем, теплим асфальтом та бруківкою, м'яким пилом та важкою ковдрою. Є міста дощу і зливи, громовиці та блискавки. Поіноді є дуже схожі міста, їхній запах творить Природа – моря, квітучих рослин, кошеної трави. Та цікавими і неповторними є міста, запах яких творять люди. Міста з металевим запахом, паленою гумою і важким вуглецем вуличних протягів. Міста із запашним ароматом кави та свіжої перепічки, молодих овочів і фруктів та ранкової роси, дорогих парфумів та коштовного хутра, чимало з яких, щоправда, сьогодні перериває бургерська агресія біг-маку…
Чути запахи міста – це читати тілом його простір. Запах міста здатен зменшити простір до маленької тухлої кімнатки із якої тільки й омріюється вибратись на волю; або навпаки розширити горизонти міста до розмірів Всесвіту, коли чарівний запах міста магічним чином супроводжує повсякчас і повсякде.
Власною долею, тривалістю в одне життя неможливо осягти запахи історичних часів. Але їх можна вловити, споглядаючи полотна митців, які зображували картини міського життя… Вправність живописців магічним чином здатна перенести у віддалені часи і простори. Експозиція Нацiонального музею «Київська картинна галерея» під назвою «У кожного діла свій запах і смак…» змусила повернутись в мої дитячі спогади, жорстко оформлені віршом Дж. Родарі в перекладі С. Маршака «Чим пахнуть ремесла». Оспівані робітничі та ремісницькі запахи професій пекаря і кондитера, столяра і маляра, скляра і шофера, металурга і лікаря, землероба та рибалки докоряють військовим та буржуа в тому, що ті не пахнуть ніяк, попри пахощі парфумів… Виставка різнопланових в жанрі, техніці і стилі робіт ніяк не нівелювала увесь тиск класової боротьби і презирства до вільночасся заможних прошарків. Яскраво переданий запах пилу і тепла коней від швидкості поштової карети, від продавчинь і торговців свіжої зеленини і сіна, м'яса і риби, молока та яєць, свиняток та кіз. Запах свіжої землі від селян, що приїздили до міст позаминулого століття вторгувати своїм крамом та свіжиною з господарства. В такі часи місто запашіло працьовитими тілами і гаманцями заможних покупців. Міські вулиці пахотіли чаєм та свіжими крученими булками з варенням, які продавалися на той час ну дуже вже схожими на сучасні мобільні кав'ярні «підприємливими» городянами. Торговці рисом і пловом, прянощами та спеціями, солодощами та фруктами навіювали відчуття смаку східного міста. Сучасні ринки вже не так пахотять, адже додалися керосин, бензин, гума та пластик, целофан та папір.
Запах міста – це запах його повсякдення. Запах світла і темряви, страху і впевненості. Запах електрики і диму, запах принтерів та копіювальників, запах грошей і жебрацтва, запах вуличних собак і грибів, каналізації та свіжої преси, брудних під'їздів та ошатних парадних, пива та вина, вчорашньої горілки та вранішньої кави, кондитерської фабрики і хлібзаводу, трамваїв і шаурми, зібраного листя та скошеної трави, секонд-хендів та підземних переходів, тютюнового диму та горілої вечері.
Запах міста – це частка пам'яті його мешканців та гостей. Це те, що манить або відштовхує, призвичаює або дивує. Д. Лерд з Колгейтского університету чи не один з перших вирішив довести зв'язок пам'яті і запаху науково, в 1935 році він з колегою опублікував результати описового експерименту над 254 відомими людьми того часу, згідно яких у 91,7% жінок і 79,5% чоловіків запахи викликали спогади, з них 76% жінок і 46,8% чоловіків відносили ці спогади до досить живих та насичених.
Запах міста – це складова ідентичності. У кожного району, мікрорайону, двору та вулиці і підворіття свій запах, іноді неповторний, а іноді надто глобалізований. Але суміш запахів, букет або нагромадження завжди унікальні. Ми не раз відчували цей так званий прустіанський ефект — здатність запахів викликати з нашої пам'яті здавалося б забуті, але насправді живі та емоційно соковиті спогади з минулого. Образ міста, про яке нагадує запах, приходить непрошеним і без усіляких зусиль. Іноді це, навіть, більше ніж спогад, ми знову там, в світі міста, яким воно було колись, і ми знову такі, якими ми вперше відчули цей запах.
