Українці на польському роздоріжжі: хто винен у нинішній кризі й чим вона закінчиться
Польська мова дуже подібна до української. Тому, хто її не вивчав, важко в це повірити, але за схожістю до нашої вона перебуває десь між білоруською та російською, поступаючись першій, але випереджуючи другу. У 2012 році "Український тиждень" зробив цілий лінгвістичний спецпроєкт "Правда про походження української мови", в якому детально описав всі ці подібності/відмінності. Так от, у польській мові є слово "kłótnia", яке буквально перекладається як "сварка", але за звучанням дуже нагадує нашу "колотнечу". Це якнайкраще підходить для опису актуальної атмосфери у відносинах між двома державами.
Що відбувається?
Почавшись із торговельних суперечок, нинішнє похолодання між Україною і Польщею розвивається за дуже небезпечним сценарієм. Воно повертає нас на 100 років назад, коли українці й поляки не зуміли опанувати власні амбіції. В Україні мало задоволених від такого повороту подій — за півтора року багато хто встиг повірити в те, що зближення між Києвом і Варшавою допоможе налагодити конструктивні відносини, піднявши їх до рівня стратегічного союзу. Уявлялося, як нова унія двох сильних держав гримітиме в Центрально-Східній Європі, збираючи під своїми знаменами весь регіон. Нічого ще не втрачено і все ще можливо, але для цього треба попотіти.
За соціологією 28% українців мають близьких родичів або членів сім'ї, які після 24 лютого 2022 р. виїхали й перебувають за кордоном; у 20% родичі або члени сім'ї були за межами й вже повернулися в Україну. І майже половина з цих 48% вказують на Польщу як країну свого перебування. За іншим опитуванням, проведеним на початку червня, Польща очолила рейтинг найбільш дружніх держав до України — такою її вважають 94% українців. Імовірно, за три місяці ставлення погіршилось, але навряд Польща перестала бути лідером за симпатіями.
Хтозна, скільки саме тут поваги й вдячності, а скільки тверезого розрахунку і бажання використати нагоду, але українці навсправжки переймаються станом відносин між двома країнами. Настільки навсправжки, що готові винуватити саме українську владу за їх погіршення, керуючись гримучою сумішшю з вдячності, сорому і гіркоти за потенційно втраченим. При цьому немало таких, які вважають джерелом проблеми польську внутрішньополітичну боротьбу напередодні виборів. Додатковим фактором стала вкрай неефективна комунікація українського керівництва з партнерами, власним народом і польським суспільством. Супутнім підсумком конфлікту стало виявлення слабкості проєкту іномовлення "The Gaze" в царині донесення української точки зору за кордоном.
Втім, яка ж вона — ця точка зору, важко визначитись і самим українцям. Стосовно конфлікту з Польщею можна виділити принаймні 2 діаметрально протилежні погляди.
- Україна сама винна.
На тлі успішного візиту президента Зеленського у Варшаву і публічного братання з президентом Дудою будь-які суперечності виглядали тимчасовим непорозумінням. Проте подальший обмін заявами збурив українські соціальні мережі, ефіри й аналітичні видання, видавши добірної самокритики:
1) українська влада повірила в свою вседозволеність, знехтувала попередженнями польської сторони, належно не підготувалася, врешті-решт почала аврально вирішувати питання не через двосторонні контакти, а із залученням Європейської комісії та СОТ, підірвавши польську довіру;
2) застосовувана Україною практика "name and shame diplomacy" є неконструктивною, вона призводить тільки до поглиблення кризи.
Критикуючи владу за надмірну імпульсивність, українське суспільство саме в оцінці ситуації керується емоціями. Воно сприймає конфлікт у песимістичному світлі як вияв невдячності, бачить тут прояв зради і щодо себе, і щодо Польщі. Тому своїх прихильників в Україні має точка зору, яку просувають функціонери "Права і справедливості" — позиваючись до СОТ, Україна захищає своїх олігархів.
Ситуацію погіршила невдала стратегія України щодо коментування трагедії у Пшеводуві. Точніше, відсутність коментарів по суті, адже категоричне заперечення Києвом своєї причетності попри результати розслідування виглядає красномовно нелогічним. Можна або надати докази російської приналежності ракети, або визнати власну провину — маршрут між крапельками не прокладається.
У підсумку замість додаткових балів у ситуації, коли претензій на адресу України й не звучало, з'явились зайві аргументи на користь польської правоти у зернових справах — дивна поведінка під час однієї суперечки шкодить іншій. Найцікавіше те, що так можна характеризувати і рівень дискусії збоку польських посадовців, але це мало кого цікавить — у парадигмі "вину Києва доведено" українським політикам не готове пробачити насамперед власне суспільство.
Аналогічну позицію займає й частина експертів — українсько-польське партнерство частіше буксує, аніж працює на повному ходу, а в період польських виборчих кампаній і поготів. Про перипетії парламентських виборів, які мають відбутися 15 жовтня, вже сказано чимало. Ніщо не вказує на їхню конструктивність і чесну гру — ПіС і Платформа не знають меж у взаємній дискредитації, годування виборцям антиукраїнського порядку денного є мало не закономірним. Тому дивно, що в цьому контексті вибори подаються не як причина загострення збоку Варшави, а як шанс для Києва на врегулювання проблеми. Не тільки щодо зерна.
Заяви польських чиновників про припинення постачання зброї Україні і відсутність польських виробників озброєння на міжнародній зустрічі оборонного альянсу в Києві довели, що попри всі польські запевнення діалог з питань безпеки не є аж настільки недоторканним. Звичайно, постачання зброї Україні не є виключною компетенцією польського уряду, а ще для його порушення замало навіть найбільш гострих заяв, але цього достатньо, щоб посіяти зерно тривожності в пересічній українській душі. Далі вже справа техніки — стривожені українці здіймають галас, тиснуть на свою владу, під уявним страхом втратити Польщу як транзитера західної зброї примушують Київ поступатися і не нахабніти. Це хрестоматійна позиція прохача, який не має права на висловлення незгоди, але частина українського суспільства не бачить у конфлікті посягання на власну гідність — важливішим є збереження підтримки у війні, а не відстоювання владою власної правоти.
Неофіційний мораторій на утримання від критики влади минув і тепер суспільство повернулося до звичного стану, у якому будь-яке критичне повідомлення на адресу українських політиків із Заходу сприймається як справедливе. Проте прихильників теорії винуватості вітчизняної влади приблизно стільки ж, як її захисників.
- Поляки перегнули палицю.
Трактування конфлікту виключно як підсумок недалекоглядної й нахабної політики Києва сприймається іншою частиною суспільства й експертного середовища як прояв меншовартості. Розгортаються дискусії, в яких польсько-українські відносини відходять на другий план, поступаючись питанню власне української суб'єктності. Логіка міркувань також проста: конфлікт спровокований передовсім позицією і риторикою Варшави, неприпустимо обмінювати його врегулювання на здачу національних інтересів, одноразове визнання правомірності торговельної блокади зробить з аграрного експорту об'єкт шантажу. І доки триватиме слідство він припадатиме пилом на «складі речових доказів». Не маючи важелів впливу на Варшаву і не бажаючи закладати нерівноправні стосунки, Київ використав звернення в СОТ як останній аргумент, не ультиматум. Реакція Польщі видається підозріло надмірною.
Прихильники теорії про роздуття проблеми поляками отримали нове обґрунтування після скандалу з появою ветерана дивізії СС "Галичина" в канадському парламенті, на який гостро відреагувала Польща і до якого Україна не мала прямого відношення. Звинувачення в "глорифікації нацизму" стали традиційною картою, яка часто розігрується на польських виборах. Відповідно, польська реакція на заяви українців з приводу торговельної блокади, обурення з приводу дивізії "Галичина", застереження Матеуша Моравецького щодо можливого зближення України з Німеччиною виглядають як частина брудної передвиборчої боротьби.
Як і неприйняття Польщею запрошення на Форум оборонних індустрій. Пізніше Polska Grupa Zbrojeniowa пояснила свою відсутність і без того достатньою кількістю "двосторонніх угод з найбільшими суб'єктами оборонного комплексу України". Проте цей кейс дав можливість поглянути на відносини України й Польщі з позицій конкуренції. Не такої, про яку говорив радник Андрія Єрмака Подоляк і нарвався на шквал критики в Польщі, але загалом можливої. Все-таки до повномасштабної війни Україна входила до числа найпотужніших експортерів зброї, а Польща нині активно переозброюється і нарощує збройні сили. Само собою це означає розвиток власного ВПК, нові робочі місця і все таке. "Національний егоїзм" ПіС не дозволяє ділитися цими перспективами на закордон. Та є нюанс.
Скаржисько-Каменна, Нова Демба, Ясло, Стальова Воля — міста, розташовані на сході й півдні Польщі, і в яких розташовані найбільші підприємства холдингу PGZ. Електоральне ядро керівної партії також проживає в цих місцевостях, але сформоване з фермерів, шахтарів, некваліфікованих робітників і безробітних. ПіС не бажає здавати "права" своїх аграріїв, але багатонадійна кооперація з Україною явно буде "справедливою". Тому міністр державного майна Яцек Сасін перепрошував за свої слова про недружні кроки в контексті Форуму оборонних індустрій, а PGZ доводила, що в неї з "Укроборонпромом" все "на мазі" і так.
"Так" дружбі й добросусідству
Українська карта традиційно розігрується на польських виборах, це їх невіднятна частина як екзит-пол і агітація. У дискурсі протекціонізму цькують заробітчан, національної пам'яті — згадується Бандера і Волинь, тепер не влаштовує зерно. В майбутньому з'явиться щось нове, бо такі правила їхньої гри й Україна мусить навчитися в неї грати. Цей розіграш завершиться після 15 жовтня, але проміжні результати вже на табло:
- без налагодження нормальних двосторонніх відносин з Польщею процес інтеграції в ЄС забере багато часу і нервів;
- Польща дала Україні цінний урок про абсолютний пріоритет захисту власних національних інтересів і показала важливість певного рівня цинізму для успіху на світовій арені;
- можна вірити у благодійність партнерів, але Україні варто готуватися до відшкодування отриманої допомоги або ж переконати всіх у тому, що нейтралізація загрози з боку росії уже є адекватною платою.
Українські теми не експлуатувалися б у польських виборах, якби Київ умів вести діалог. У нас виходить або просити, або командувати. Попри обіцянки, узгодженого тексту нової угоди про дружні відносини та співробітництво досі нема. Замість взаємного визнання суб'єктності й права на незадоволення ідуть в хід конспірологічні теорії про залежність від іноземних центрів впливу: поляки бачать змову українців з німцями, а українці — зраду від поляків на користь росії. Хоча нема ні змови, ні зради. Зловживаючи поняттям вдячності, польські еліти поводяться щодо українських зверхньо, а українські намагаються використати Польщу як трамплін для посилення відносин із країнами старої Європи й США, не приділяючи достатньої уваги саме українсько-польському порядку денному.
Ця війна показала неспроможність багатьох ідей, які здавалися доконаними після Другої світової: окопи все ще важливі, артилерія досі бог війни, висока точність не сповна компенсує недостатність маси, воювати самотужки так само неможливо. Якщо з одним сусідом не пощастило, бо він добряче несповна, то стосунки з іншим треба підтримувати активніше.
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
