Повільне місто
Урбан-тезаурус, або ворожіння на словниковій гущині
Ілюстрація: Andrew Lyons
Швидкий час! Неймовірні темпи життя! Роздратування, якщо Інтернет-сторінка повільно завантажується, коли автобус їде зі швидкістю 45 км на годину, коли черга просувається ледь-ледь, коли людина говорить більше хвилини, коли очікуєш, коли дієш, коли слухаєш, коли дивишся… Чому так несправедливо принизили повільний розум, розмірене життя і своєчасний ефект? Зрештою, в нинішній час пропаганди швидкості і розгону для рівноваги Всесвіту «виникли» люди, для яких час цінний не в його швидкості, а навпаки, в можливості помічати його рух, відчувати зміни. А потім «постали» і міста, як простори життя таких людей, де ціна часу не в його швидкості, а навпаки, в його повільному русі.
Повільні міста – це міста зі свідомо вповільненим темпоритмом життя, мешканці якого сповідують філософію насолоди життям в місті. Повільне місто – це місто, в якому міське життя смакується, а не просто спо(про)живається. Така метафора невипадкова, адже ідеолог повільного життя – італієць Карло Петріні – загітувавши суспільний рух повільності, логіку прихопив від вміння вкушати їжу з насолодою від густативних відчуттів, а не нашвидкуруч, аби вгамувати голод, не помітивши нюансів смаку. Тож від руху повільної їжі – Slow Food (не здивуюся, якщо в їстівних містах її сповідують 🙂 ), до руху Cittaslow – ідеологічного гуртування містян, які визначили для себе якість міського життя в можливості його відчувати, супротив раціональному, прагматичному споживанню. В їхніх ціннісних критеріях задоволення цінується понад прибутковість, людина цікавіша за її роботу, а неквапливість приємніша за метушню. Повільні міста сповідують принципи якості життя в місті, серед яких прагнення до захисту оточуючого середовища, створення умов для здорового способу життя, протистояння ідеології глобалізації та усереднення і пропагують вони культурне різноманіття та унікальність кожного міста.
Ідея повільного міста не про ситуації, коли блискавична реакція важлива і корисна, це про життя в цілому. Повільність тут не ситуативна – вона схована в мудрості життя як цінності. Міське життя повільного простору – це вміле оперування суспільними та особистими цінностями.
Коли сперечаються в пошуках ідеальної моделі міста для людей, я завжди згадую про повільні міста. Особливо актуальними вони стають саме зараз, коли ідеологія і реальність швидкостей заполонила собою чимало суспільних процесів і особистих життєвих траєкторій. Якщо глянути на образи міст майбутнього – там почасти дуже мало повільності. А варто зупинятися і бачити життя, місто, людей. Адже відомо, що неймовірна швидкість робить кольори беззмістовно білесо-мутними. Нехай не суцільно все місто уповільниться (мегаполіси такими бути не здатні), але гарні міста варті облаштування просторів вповільнення – громадських, публічних, спільних, відкритих, та й приватних теж (інтроверти навзаєм заслуговують зон комфорту).
Якщо немає змоги масштабно розбудувати навколо себе простір повільності, то найпростіше почати – це поринути у власний мозок й зручно розташуватися в звивинах особистого повільного мислення. Як орієнтиром можна скористатися текстом Даніеля Канемана «Мислення швидке і повільне». Він там непогано презентує розмальовку нашого думкування. В базових тонах психологічного портретування він змальовує наш мозок, який здатен мислити на двох швидкостях: швидкій і повільній. Перша – автоматична, швидкісна, реактивна і миттєва; друга – вдумлива, зусильна і складна. У повільної системи козир – самоконтроль. Перша – гідна радше для виживання; друга ж – для життя. Обидві важливі. Та важливішим є пріоритет, який ми надаємо цим системам мислення в різних життєвих ситуаціях. А перед тим можна зорієнтуватися, почитавши ще один текст, правда, від іншого автора – Карла Оноре, – про те, як давати відповідь виклику культу швидкості («In Praise Of Slow. How A Worldwide Movement Is Challenging The Cult Of Speed»).
