Що не так зі спільними та громадськими місцями в наших містах?
Складно поширювати ідею публічних просторів та розвивати громадські місця в суспільстві, яке понад 70 років привчали до пріоритету спільного над індивідуальним. А потім воно втомилося від тиску колективізму і розвернулось в бік втраченої самості. Повернулось так стрімко, що аж не впало від розвороту. Дехто похитнувся, хтось здобув поштовх енергії та чкурнув на всіх парах, хтось таки впав, і не піднявся, а хто зумів стати на ноги після падіння пішов далі або шкутильгаючи, або попри біль, рівно та гордівливо. Повернулись не всі, декому досить комфортно бути в закарбованій формі. А до них на додачу з'явилось нове покоління, яке не форматували шаблонами спільного руху в колоні, воно зростало в хаосі мерехтіння множини траєкторій руху.
Суспільства, які не пройшли крізь жорнова насильницького гуртування інакше ставляться до практик спільних дій, об'єднань задля загальної справи чи мети, залучення оточення до вирішення проблем, що так чи інакше стосуються більшості. Не правило, але моя гіпотеза до питання того, чому практики західноєвропейських культур в розбудові публічних просторів в містах успішніші за східноєвропейські, які буксують, гальмують, іноді, навіть, опираються.
Про важливість колективного побуту, повсякдення та цінності громади мовила на наших теренах потужна пропагандистська машина ХХ ст. Відмова від буржуйства, як символу ворожої ідеології, що позначалося наживництвом, хтивою ненажерливістю до збагачення статків в схованках комор та сейфів, на користь помірного соціалістичного укладу на підвалинах рівності, братерства, відкритості. Капіталіст оголошувався ворогом, якого треба нищівно гнати; пролетар – новою людиною, героєм новітнього часу, щасливого життя, справедливої долі. Система громадського життя вимагала особливих навичок колективізму та групової відповідальності. Ніякого фермерства – колгосп. Приватна власність – пряма загроза розбудові суспільства благоденства. Ніякої домашньої кухні, тільки уніфіковані заклади громадського харчування. Ніякого індивідуалізму в приготуванні харчів і їстівних смаках. Їжа має бути простою, корисною, калорійною для відновлення робочих сил та вживатись під контролем інстанцій. Тоді все стає прозорим, помітним, чесним, відвертим. Тоді приховуються всілякі вихваляння, хизування та інші неприйнятні крайні прояви інакшості. Хрущов ризикнув, дозволивши закласти в плани індивідуалізованого житла кухонні площі. Ось він, елемент підриву ідеології (та ще й на тлі розвіювання культу особистості). Чомусь люди не впиралися ідеї повернення права мати власний куточок комфорту. Малесенької часточки. І питання не в тому, що переїзд з бараку до квартири в принципі великий крок до нормальних умов життя цивілізованої людини. Людина відчула право на самостійні рішення (хоч і житло не належало їй як власнику), вона отримала можливість бути хазяїном. І тут проявив себе зворотній бік: мало яка сусідська громада зуміла вибудувати вміння жити в умовах новоявленого приватного простору окремих осель. Цінність «нарешті свого» якось викривлено стала домінувати над значенням спільних просторів сходових клітин, під'їздів, дворів. Допоки існували загальнообов'язкові «суботники чистоти» питання естетики публічних просторів трималося в межах прийнятності. Нажаль, мало де з добровільним заповзяттям. «Рятувало» іноді ще те, що два-три покоління встигали прожити на одній площі, в одному дворі, районі, і, відповідно, просто пильнували «старі добрі часи» в образі певного звичного усталеного порядку. Але з часом, за відсутності навчання культурі та виховання практик бути власниками, етикету відносин володарів капіталів, етики цінності особистого майна настали часи «дикунського капіталізму», що зруйнували далекі від ідеалу прагнення побудови суспільства соціалістичних благ. Так і не навчившись взаємовідповідальним правилам ведення бізнесу, народ кинувся заробляти. Не пізнавши чесних правил накопичення капіталів, рушив їх «пхати в закрома». Навички бути власниками в просторі прав загалу не встигли сформуватися. От і маємо наочно безлад в ореолі невмирущого запитання «що робити?»
В пошуку відповіді на запитання змін запрошуються консультанти з країн розвиненого соціалізму чи капіталізму (чомусь згадалась ремарка про роль «іноземного консультанта» у Михайла Булгакова). Вони розповідають цікаві історії, діляться старими кейсами, що вже не мають ціни на ринку, але мають ціну досвіду, намагаються навчити діяти, (ре)конструювати, змінювати. Вони дивуються нам, вражаються нами як дикунами (я так подібно читала історії антропологів, які ділилися в своїх спогадах враженнями щодо відвідин туземців), дають поради як першачкам, вчать говорити, ходити, сидіти, стояти. Це так мило… А в результаті? Чому так мало справді успішних проектів? В чому секрет успіху тих, які змогли бути прикладами, з якими не менш заповзято можна рушати у подорож країнами світу, розповідаючи про досвід, знання, вміння, навички (ре)конструкцій, змін, нововведень та трансформацій. Аби лишень запрошували, аби автори цих проектів потужніше піарились та гучніше заявляли про свої здобутки грантодавцям.
Що стоїть за успіхами місцевих проектів, зокрема, публічних просторів? Як на мене – чітке розуміння того, з чим і ким маєш справу. Навіть якщо і ілюзії, то мрійливі, а не бекграундні; якщо і помилки, то в прорахунках, а не в уявленому образі об'єкту, з яким була робота.
Проблема складності розбудови громадських просторів у нас настільки глибока, що суспільна археологія має ще копати й копати, адже не всі шари ще досліджено, зрозуміло і розкрито. У мене великі сподівання на соціальну антропологію, маю надію вона допоможе в питанні розуміння не тільки трендів, але й підвалин. І на соціологію, яка здатна проаналізувати стан нинішньої ситуації, спробувати спрогнозувати перспективу, розробити соціальні технології процесів. А то поки якесь тупцювання на місці, попри чисельні ворк-шопи та тренінги, але які більше про те «як?», без відповіді на попереднє запитання «чому зараз саме так?». Адже логіка будь-якого впровадження – це почати з дослідження ситуації. Нажаль, чимало з тих «як» стають лише тимчасовими вражаючими інсталяціями, замість того, щоб бути агентами змін. Щоправда, деяким щастить залишити помітний слід не тільки на тілі міста, але, що можливо і значиміше, це у свідомості громад. Хороші кейси. Особливі, чуттєві. Іноді з родзинками щасливої випадковості (на запитання про рецепт успіху, часто чую відповідь про «несподівану ситуацію/людину/шанс»).
Простори (в широкому значенні поняття, не обмежуючись суто фізичним, матеріальним контекстом, – але і в соціальному, культурному, ментальному конструкті/фоні), що претендують на публічність, відкритість, громадськість, спільність – це простори особливого досвіду, практик, дій, настроїв, вмінь, навичок спільного перебування, користування, відповідальності, толерантності, терпимості. Першою має бути відповідь – чи притаманні вони людям, на яких орієнтований цей простір. Можна збудувати простір з націленістю на те, що він сприятиме творенню цих рис, але: без відповідних соціальних технологій в подальшому його функціонуванні лишень простору замало. Публічний простір буде ефективним, якщо громада вміє бути публікою, поводитись «на людях», володіти навичками відкритої поведінки, що не обмежує інших в їхніх правах. Спільний простір творитиме гуртові ефекти, якщо спільнота цінуватиме внесок дій кожного, при усвідомленому ставленні та інтересі до пропозицій членів громади один до одного, вмінні вести діалог, полілог. Відкритий простір буде функціонувати, якщо пройдено шлях довіри, честі, відповідальності, законослухняності.
Громада – це не скупчення за територіальним чи функціональним принципом. Навички спільного, громадського існування, життя варті тоді, якщо вони зеволюційовані, а не примусово впроваджені. Історії насильницького ощасливлення якось мене не тішать. На яке майбутнє вони можуть претендувати? Регулятивне. Адже постійно потрібно буде підтримувати інстанції контролю за щастям. Тому, хто вільно обрав, самотужки дійшов до стану порозуміння з простором свого життя, наглядач не потрібен. Для того є власні стражники: мораль і совість, що сформовані в координатах поступового розвитку в умовах співіснування приватного та публічного, власного та загального, особистого та колективного. Вони скоріше здатні створити взаємоповагу та довіру, аніж страх та перевиховання. Якщо простір збудований на перевихованні, а не на цінності власної гідності, – так, він може бути всеоглядним і відкритим… але, хіба що, як Паноптикон.
