Хрестовий похід РПЦ проти людяності
Церква відокремлена від держави. Кесареве — кесареві, а Богові — Боже.
Це світський і біблійний варіанти однієї формули. Ідеальної та позбавленої будь-яких нашарувань, але реальність складніша. Церква завжди бере участь у житті держави, а держава втручається у справи церкви. Проте межі закінчення впливу однієї й початку юрисдикції іншої розмиті.
У боротьбі за свідомість громадян украй важко втриматися від заходу на чуже поле. Вважається, що це під силу тільки сильним демократіям і зрілим патріархатам. Проте в умовах автократії і диктатури це зробити ще легше: сильна держава підминає під себе церкву й використовує її у своїх цілях; сильна церква глибоко проникає в державу і замінює своїми догматами норми права.
Перший випадок спостерігаємо в росії, другий — в Ірані. Цей приклад важливий і для наочного відображення того, що загрожує суспільству, якщо державою правлять аятоли, а церква керується з кабінету в канцелярії президента-злочинця. Сумнівно, щоб ми хотіли реалізації одного з цих сценаріїв в Україні, та для їх уникнення мало самого бажання — потрібна політична воля. Звучить парадоксально, але першим кроком до повноцінного відокремлення в цивілізованому розумінні стає об'єднання зусиль і узгодження позицій.
29 березня спливає термін, відведений Міністерством культури та інформаційної політики Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі УПЦ (МП) для залишення території Національного заповідника "Києво-Печерська лавра". Підставою для розірвання договору оренди про безоплатне користування з боку релігійної організації культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, стало порушення договірних умов: самовільна забудова, неналежне утримання, реєстрація сторонніх юридичних осіб тощо. Синод УПЦ (МП) відреагував обуренням, його члени записали кілька звернень і хотіли аудієнції в Президента, яка не відбулася. У Тернопільській області розпочався процес повернення в державну власність земель на території Почаївської лаври. Обидва монастирі поширювали по всій Україні дух православ'я з душком "руского міра". І ці заходи були сприйняті за наведення належного порядку.
Претензії частини українського суспільства стосовно занадто лояльного ставлення держави до УПЦ (МП) і відмови прогнати "московських попів" із ключових заповідників лунали давно. Проте до правових наслідків вони не призводили, фіксуючи небажання влади втручатися. Навіть автокефалія Православної церкви України не змінила ситуацію. А от війна змінила, оскільки має благословення РПЦ. І ця абревіатура згадана невипадково.
Дискусія щодо наявності канонічних зв'язків Української православної церкви із РПЦ позбавлена сенсу — вони підтверджуються талмудами аналітичних текстів, цілим висновком державних експертів і практикою. УПЦ може скільки завгодно наполягати на своїй самостійності, але РПЦ все одно підсуває їй свиню, наприклад, розміщуючи українські єпархії поряд із російськими у звітах про надану гуманітарну допомогу постраждалим від війни людям. Попри весь цинізм цієї ситуації, справа в іншому — на другому році війни є чимало фактів причетності священників поширеної в Україні конфесії до злочинів окупантів відносно цивільного населення та захисників України, а ще в листопаді минулого року в Лаврі співали "Звон плывёт над Россиею. Пробуждается матушка Русь".
Тут належить бути дисклеймеру. З поваги до наших захисників, у лавах котрих є представники абсолютно всіх віросповідань, а головне — двох православних, фокус уваги цього тексту буде зміщено. Внутрішня українська проблема міжконфесійного діалогу має бути й буде вирішена без надміру емоцій та звинувачень. Проблема співіснування категорій віри та розуму помічена давно, щоби зосереджуватись лише на одній з них. Замість вкотре ялозити проблему існування/називання православних церкви/церков в Україні, цікавіше зосередитись на сусідній.
6 листопада 2022 року після освячення храму рівноапостольного князя Володимира в підмосковній Балашисі (головного храму військ росгвардії) патріарх кіріл не міг не говорити про "власть і воінство". Окрім типових фраз про "особливу відповідальність за долю країни", "небезпеки, з якими стикнувся народ і які загрожують самому існуванню росії", "нав'язану ззовні міжусобицю" висунув сміливе богословське припущення. По суті, це остаточне формулювання ідеї месіанства, з яким носиться путін останні 15 років і яке загрожує людству третьою світовою війною.
Отже, виявляється, росія втручається у внутрішні справи сусідніх та віддалених держав не через нестримну імперську сверблячку, а для виконання мало не біблійної місії з порятунку світу. Зі слів командира РПЦ російський народ замінює собою церкву. Точніше, Церкву: не конкретну парафію, не якусь релігійну громаду, не окрему конфесію, а цілу релігійну спільноту, об'єднану одним віросповіданням. При цьому вся риторика РПЦ свідчить про її претензії на вищість не тільки у православному середовищі, але й загалом у християнському світі. Звідси й маніакальні марення про "боротьбу із сатаністами", "прихід антихриста" та інші заяви, покликані до смерті перелякати ревних християн і надихнути їх на бій проти безбожного Заходу.
За цією логікою всі ті звірства, якими займались російські злочинці на окупованих територіях в Україні і які сколихнули світ минулої весни, творили не воїни путіна, а воїни Христа. Інакше не можна зрозуміти слова, про "особливу відповідальність тих, кому вручено обов'язок захищати рубежі росії…, адже вона стовп і ствердження істини". Ну й про те, що весь російський народ є таким стовпом, бо "відкинув безліч політичних, культурних і економічних спокус". От і виходить новітній категоричний імператив: хто створив і захищає "антиросію", підтримує її "наступ на православні цінності", той кидає виклик самому Богу й отримає за це справедливу відплату.
Розуміння справедливості в РПЦ також досить своєрідне. Зокрема, 17 березня товариш Гундяєв говорив про служіння й обов'язок, вдаючись до аналогії з князем Олександром Невським: так буває, що людина при владі вступає в боротьбу і проливає кров, але не через "бажання володіти та підкорювати, а лише заради захисту і піклування". І це названо справедливою владою. Наче й про давнього князя мовиться і про часи давно минулі, а чується путін і розв'язана ним війна для "самозахисту від загроз і біди".
РПЦ давно захопилася ідеєю сакралізації цієї війни, дивним чином поєднуючи вигадки про міжусобицю братніх народів і підступи "антихристиянських територій". Християни зобов'язані коритися земній владі, оскільки вона була поставлена Богом і непокора їй прирівнюється до непокори Богові. Змінимо земній на російській — отримаємо універсальну модель російської політики, гаряче підтриману федеральною церковною адміністрацією.
Іще минулого року верховного російського попа обурив порядок цінностей, зафіксований у Стратегії національної безпеки рф: чому після "життя" ідуть "гідність і права людини", а "жертовності" і "любові до вітчизни" місця не знайшлося. Із сучасної точки зору така система справді виглядає нелогічною: ніяких прав росіяни не мають, гідність їхню теж не видно, тому замість оцих всіх "непотрібних запозичень в Заходу" мала би бути простота й чіткість. Життєвий шлях російського патріота має вміститися в чотири етапи: народився, виріс, проявив патріотизм, пожертвував собою на благо вітчизни. Якщо кожен є солдатом в армії захисників Божого ладу, то й жертва його посилюється жертвами інших, і всі разом вони падають на вівтар панування істини, втіленням якої є росія.
Настільки прогресивну ідею в документі стратегічного рівня фіксувати відмовились, але одразу втілили на практиці. Від патріотичного виховання в школі, де дітей готують "закрити тілом шлях ворогу" і "сотню життів кривавих забрати у ворога за своє", до практичних інструкцій воістину православного вбивства. Днями на одному з телеграм-каналів з'явилось відео, як рпцшний протоієрей Ткачов розповідає про науку "побєждать": заряджати пакет реактивних снарядів до "Градів" потрібно з молитвою; і не тому, що хочеться, а тому, що так потрібно. Відомий українофоб висловлює не особисту позицію — його слова скрупульозно слідують догматичній лінії рпц, яку вона сама собі накреслила ще задовго до повномасштабного вторгнення і яку просто неможливо сприймати інакше як злочинну.
Вселенський патріарх Варфоломій також це помітив і назвав РПЦ відповідальною за агресію проти України разом із політичним керівництвом росії. Ця заява, ордер Міжнародного кримінального суду на арешт путіна — окремі з витків, які складаються в зашморг навколо кремля. Він затягуватиметься поступово, можливо, й повільно, але неухильно. Бліцкриг не вдався. Опора "стовпа істини" в особі збройних сил і тієї ж росгвардії почала кришитися, посилити її може тільки єдиний народний порив. Патріарх РПЦ помітив, що "цілитись можуть куди завгодно, але битимуть по росії". "Гоніння православних" у сусідній країні за 8 років перетворилися на загрози самій російській державності.
І це пояснює, яким чином на війні поряд із православними опинилися буддисти-буряти, мусульмани-татари, калмики-тенгріанці та представники інших віросповідань — релігія тут взагалі ні до чого. Подібно до дитячих хрестових походів, які завершились загибеллю чи потраплянням юних хрестоносців у рабство на шляху до "Гробу Господнього", кремль використав РПЦ і пропаганду для розпалювання в несформованих людях фанатичної жаги до вбивства. Одні виступили проти невірних, а інші — проти вигаданих неонацистів. Одні не встигли сформуватися через молодість, а інші — через небажання полишити свою печерну свідомість.
Майкл Кофман, американський військовий аналітик, вважає, що в цій війні воюють дві радянські армії. Цілковита правда, але ідею треба розширити. Воюють не просто дві радянські армії, а дві пострадянські країни, які за багатьма параметрами відійшли від точки колапсу СРСР на приблизно однакову відстань. Просто пішли в різні боки. І в питанні церковно-державного співіснування ця простежується вкрай чітко. Справді, українська православна церква все ще формується, і якою саме вона буде все ще важко сказати. Натомість очевидно, якою їй належить не ставати — механізмом тоталітарного контролю за свідомістю домашніх мас та одним із інструментів поневолення сусідніх народів. Як РПЦ.
