Правда = безпека? Правила спілкування з постраждалою людиною
Людина, що постраждала від злочину, неодмінно переживає стрес. Він, залежно від темпераменту і особливостей психіки, може проявлятись по-різному. Хтось плаче, в іншого – істерика, третій замикається собі і відмовляється розмовляти. І це не залежить від злочину, жертвою якого стала людина. Трагедія втрати матеріальних цінностей або ж психологічного насилля для однієї людини може вибити її з життєвого ритму сильніше, ніж на іншу вплине фізичне насильство. Головна трагедія жертви – відсутність безпеки, непевність в тому, що ситуація не повториться, недовіра до оточуючих, світу, правоохоронців, що вони не змогли запобігти цій ситуації або врятувати від неї.
І ця травма дуже сильно впливає на людину надалі. Наприклад, зґвалтована жінка може в перспективі почати ненавидіти всіх чоловіків і бути з ними агресивною, або ж уникати будь-яких контактів з ними, або відмовитись від сексуальних стосунків, схилятись до алкоголізму, наркоманії, депресувати, аж до суїциду.
У прогресивному суспільстві залишати людей, що постраждали від злочину, вирішувати свої психологічні проблеми самостійно вважається негуманним і неправильним. У нашому ж суспільстві не звикли підтримувати людину емоційно і допомагати їй переживати стреси. «Не переживай», «час гоїть рани», «це в минулому» – це не допомога, а знецінення того, що важливе для людини.
Правоохоронна система – частина нашого суспільства, і це такі ж люди. І тому підходи тут діють схожі. В силу професійних особливостей правоохоронці, адвокати, прокурори, судді, інші сучасники судового процесу на перше місце ставлять свої безпосередні професійні цілі – отримати від людини інформацію про те, що сталось. І далеко не завжди це відбувається досить тактовно, з особливою емпатією чи турботою про почуття та емоції жертви.
Однак навіть при суворо прагматичному погляді на роботу з жертвою, правоохоронцям і учасникам судового процесу потрібні адекватні, правдиві, усвідомлено надані свідчення про те, що сталось – пожежу, побиття, зґвалтування чи погрози. Для цього все одно потрібно потерпілу людину стабілізувати.
Що таке первинна стабілізація і для чого вона потрібна?
Первинна стабілізація – це те, що роблять служби, які виявили проблему. Соціальні служби, ДСНС-ники, лікарі швидкої, патрульна поліція. І їхнє завдання – на фізіологічно- емоційному рівні заспокоїти людину, повернути її в стан норми. Дати склянку води, загорнути в ковдру, дати заспокійливе, завести в тепле приміщення тощо. У той момент людина має відчути, що до неї небайдужі і вона в тимчасовій безпеці.
Первинна стабілізація – актуальний виклик для тих, хто має проводити перше опитування. Адже, з одного боку, це треба провести якомога швидше після інциденту, а з іншого – у людини свіжі емоції і вона може не бути готовою говорити правду. Хоча б тому, що вона не впевнена, що ці слова не обернуться проти неї і проти неї не скоять повторного злочину.
Це дуже часта проблема для жертв сексуального і домашнього насильства. Типово, коли сусіди викликають поліцію, бо чоловік б'є дружину, а вона мовчить, не впускає в дім, каже, начебто все гаразд. Бо йому випишуть штраф, який ще сплатять з сімейного бюджету, і він повернеться в той самий дім, і це повториться. Мовчати – безпечніше.
Тож ця людина повинна відчути, що приїзд поліції і подальші свідчення, судовий процес, втручання правосуддя загалом ситуацію вирішить, дасть їй безпеку. І це також стабілізація, яка сприяє адекватному правосуддю і правопорядку в країні.
А як це зробити?
Як це зробити, до прикладу, у ситуації домашнього насильства? Патрульна поліція має користуватися протоколом оцінки ризиків, що був затверджений у 2019 році, аби розуміти, наскільки гострою є загроза життю і здоров'ю жінки, дітей, зрештою, відкинемо сексизм – жертвою домашнього насильства може бути і чоловік. У випадку наявності таких ризиків мають застосуватись термінові приписи – заборонити агресору проживати в одному домі з потерпілими, наближатись на певну відстань, розпочинати розмову. У випадку серйозних загроз чи травми взагалі варто запропонувати як рішення притулок, в якому можна перебувати з дітьми до півроку, і отримувати психологічну, юридичну та соціальну допомогу.
При знятті показів варто, аби жертва не зазнавала повторної віктимізації, аби її не повертали в стан тієї безпорадності та травми провокаційними і жорсткими запитаннями. Наприклад, часто зґвалтовану жінку змушують почувати себе винною, запитуючи «Наскільки яскравий макіяж у Вас був?», «У що були вдягнені?», «Чому пішли з цим чоловіком?», «Чому пили алкоголь?» тощо.
Лише за таких умов, коли постраждала людина отримує гарантії безпеки, відчуває на собі якісь механізми захисту від повторного злочину та перекладання на неї вини за вчинення щодо неї злочину, вона буде говорити правду. Вона буде готова, бо відчує небайдужий і неформальний підхід до себе.
Як із цим справи в Україні і як покращити ситуацію
Однак українських правників не вчать працювати з жертвою. У більшості українських вишів, що готують правників, просто відсутні предмети, що покликані розвивати «soft skills» для роботи з потерпілими. У деяких вишах є судова психіатрія – але це зовсім про іншу тему, радше про стани неосудності і оцінку дій кривдників та агресорів.
«Soft skills» для роботи з потерпілими дуже потрібні службам екстреного реагування, представникам судової системи, адвокатам, суддям, що ведуть кримінальні та цивільні провадження, слідчим. Наразі їх можна здобути в процесі підвищення кваліфікації, як приділивши цій темі увагу з боку держави, так і в рамках проєктів, спрямованих сприяти покращенню правосуддя в Україні. До прикладу, проєкт ЄС «Право-Justice» провів курс «Підготовка тренерів зі впровадження сервісів для вразливих категорій користувачів суду» для учасників з поліції, прокуратури, судів різних ланок, громадського сектору, які потім мають масштабувати ці знання. У своїх «випускних проектах» вони розробляють рішення, які би допомогли потерпілим психологічно комфортніше почуватись під час проваджень.
Однак, крім просвітницької роботи та акценту на розвиток «soft skills», варто змінювати і деякі процедурні моменти, які дуже негативно впливають на психологічний стан постраждалої людини і, відповідно, на якість її показів. Наприклад, в українських судах жертви і кривдники досі очікують на засідання в одному приміщенні. Це веде до повторної віктимізації та дестабілізації жертви. Лише уявіть, як жінка, яку побили до півсмерті, сидить поруч із тим, хто це зробив. Уявіть, що він їй казатиме, як буде дивитись і як вона буде почуватись в той момент. Є висока імовірність, що людина відмовиться говорити, або матиме істерику, або змінить покази. Рішення насправді нескладні – приводити на засідання різними шляхами, в різний час, в окремих приміщеннях, аби не перетинались, в ідеалі – жертву вмикати в засідання через відеозв'язок, аби вона не бачила кривдника і не мала від того повторної травми та стресу.
Також Україні варто запозичити світовий досвід роботи з потерпілими, адже там є окремі служби, які з ними працюють. Служби екстреного реагування одразу надають перелік інстанцій, де людина може знайти підтримку – соціальну, правову, психологічну. У деяких випадках первинне опитування проводить саме психолог або соціальний працівник, оскільки саме вони ставлять правильні питання, які дають людині впевненість, що вона може дозволити собі розкіш правдивих відповідей. Крім того, людині одразу розповідають алгоритм подальшого розвитку ситуації – якими будуть етапи провадження, на яких з ним вона може перетнутись з кривдником, як себе поводити у випадку несанкціонованих зустрічей з кривдником, коли він хоче вплинути на жертву і її свідчення, які має права тощо. Це здається дрібницями, але насправді це основа гуманного адекватного суспільного ставлення до людини, яка зазнала травми після злочину. І саме таке ставлення допоможе їй швидше повернутись у звичний психологічний стан і жити далі.
Фото unsplash.com
