Міста у вологому пласкому світі

Алла Петренко-Лисак

В Києві вже тиждень зливи. Поміж ними спекотне сонце і яскраво блакитне небо. Місто помірного клімату ніби тестує себе у вологому тропічному амплуа. Емоції міста дощу неоднозначні… від сумовитого розпачу до піднесеного натхнення… Буденні справи містян стали залежними від хлющових примх.

Вологий настрій натякає місту стратегії виживання. Комунальна історія банально прозирає обуреннями невдоволених городян та автомобілістів, а соціальна атмосфера доповнюється пам'ятним закарбовуванням стихії у коротких відео, вражаючих фото, у живописі дощу, музиці грому, у ліричній поезії вологи…

Мокрий і креативний. Здавалося, що може бути спільного між цими означеннями, окрім поетичної метафори?

 Ні, точно, що не дощ натякнув П. Гілену [1] міркування про плаский вологий світ. Він мислив глобальніше, екологічно розставляючи горизонти соціального на рівень світового океану. У вологому світі формула апокаліпсису – це закон «без п'яти дванадцять»: всі знають, що потрібно робити, але не ніхто нічого не робить. «Арарати» вологого світу – це острівці самоорганізованих спільнот, що творять нові практики соціальної дії та взаємодії.

А поки в допотопному світі чимало креативних практиків серфять хвилі політики, економіки, буденного життя за формулою уявної свободи і вільності виборів. Уявлювано незалежними стають і соціальні відносини, в яких дружба, сусідство, сім'я набувають пласкої моделі – рівних шансів на буття і небуття. Про плаский світ пише Т. Фрідман [2], зауважуючи на тому, що це світ можливостей на включення, пересування, конкуренцію, зав'язування контактів та співпрацю з різноманітними людьми чи спільнотами, але все це за умов постання і розвитку сучасних новітніх технологічних змін. Плаский не значить рівний; ця пласкість є проявом сил вирівнювання можливостей, які дають шанси встановлювати контакти, конкурувати та співпрацювати.

Міста манять людей як простори свободи, де «мешкає» творча Пустота. Це заманливість не просто прагнення вирватись з політичного, економічного чи духовного жебрацтва, але це прагнення до ширших можливостей, значнішого масштабу шансів, неуявної якості життя, відносин, стосунків, контактів, речей. Саме міста є вузлами (хабами, як зараз модно говорити – концентраторами) плаского вогкого світу. Міжміські траси – це як швидкісні хайвеї, так і протоптані вузесенькі стежки, які рукотворно (ноготворно, колесотворно) постали на поверхні суспільних відносин. Поступово ці шляхопроводи заливає вода новітніх цінностей і комунікацій. Дороги і стежки стають вологими, подекуди, перетворюючись на болота і трясини. Калюжі та колія – пейзаж новітнього світу. Що це значить? – ймовірно, що варто шукати засоби і способи пересуватись на мінливих поверхнях. Плинний світ, про що писав З. Бауман, вимагає вмінь і навичок рухатись на хитких площинах. При чому вміння залишатись на верхівці місця, не будучи поглиненим, не менш цінна навичка у вологому світі.

Успішні міста плаского вологого світу – це простори, що здобувають статус отого «Арарату» – острівців причалу в безмежному океані змін. Хвилі та глибини цього океану – наука, технології, соціальні статуси та інтелектуальні і фізичні можливості (зокрема, таланти та навички) – потребують опанування вже від першого усвідомлення того, що вміння плавати в соціальному океані – це вміння 1) побудувати/придбати власний плавзасіб і 2) маневрувати між більшими за розміром, 3) знатися на навігації, 4) бути вчасним, 5) мати особисті засоби для спасіння. Співробітництво (коворкінг) набуває вагомої значимості в мокрому світі, адже ескадрам малих човників значно легше прагнути успішності на фоні та в хвилях від лайнерів. Міські громади, що (само)об'єднуються для того, щоб протистояти муніципальним есмінцям є нічим іншим, як засобом виживання в умовах Всесвітнього Потопу – переходу до життя у вологому пласкому світі, де водяна гладь завжди рівна. Проте, «Арарати» теж не міцні поверхні, ці острівці – мандрівні, вони номади, які мігрують в формі тимчасових проектів, інсталяцій, перформансів, вони мімікрують під впливом змін політичних глибин та висоти економічних хвиль.

Вологі міста – це простори плинної модерності, нестійких відносин, мінливих цінностей. Велика небезпека міст вологого світу – це активні цинічні самовпевнені ідеологізовані критикани на оглядових мачтах, адже вони здатні посіяти смуту, невпевненість, чвари, пустопорожні розмови, втрату смислів, апатію до дій. Та вони тільки небезпечні, але не страшні. Єдина користь від них – можливість звернути увагу на негаразди. Нетривкість вогкого простору є природнім антидотом від таких.

В умовах вологого світу місто, що претендує на успіх, виживе і не потоне, якщо буде відкритим простором з різними течіями. Відкритість тут значиться як структурний принцип доступності, коли місто – це простір можливостей, якими можна не користуватись. В рідкому стані важко вибудовувати кордони. Це не значить, що це неможливо. Просто складно. Тож, місто вогкої реальності – це місто м'яких умовностей, це простори soft сили, soft влади та softcraft як властивості соціальних відносин. Не варто боятися тимчасовості, в soft форматі вона здатна бути історією, адже таке місто не просто володіє навичками збереження матеріальних і духовних цінностей, але вважає цю практику цілющою. Але не з метою нав'язливої профілактики чи побудови жорстких канонів ідентичності, а з правом не користуватись ними. Креативне місто вологого плаского світу – це місто яке тривале передусім в часі, а не просторі. Це місто з правом на зміни, з правом бути собою, не копіюючи, але створюючи, з правом не користуватись старими схемами, по праву того, що хтось колись і десь їх вдало застосував. Світ змінюється, і будь яка стара схема у вологому просторі розбухає, створюючи ілюзію значності.

Право не користуватись – це право справжньої свободи вибору. Щоб подолати формулу «без п'яти дванадцять» просто варто згадати це. Не правда, що всі знають, як і не правда, що всі нічого не роблять.

[1] Гилен П. Бормотание художественного множества. Глобальное искусство, политика и постфордизм. – М.: Ад Маргинем Пресс, 2015. – 288 с.

[2] Фрідман Т. Світ плаский! – Х.: Акта, 2010. – 676 с.