“Хлопчики, хай вас Боженька береже!” (с) Нащо нам Курська операція і як варто її сприймати
Фото: REUTERS / Viacheslav Ratynskyi
Станом на 20 серпня Україна контролює 1263 "ісконно" російські квадратні кілометри в Курській області, на яких розташувалися 93 населені пункти. Такі новини здаються вістями з паралельної реальності, бо не корелюють з подіями в нашій — де ворог повільно просувається на Донбасі, наближаючись до Покровська. Проте вони переконливо нагадують, що війна — справа обопільна і не розвивається лінійно навіть тоді, коли високі технології стикаються із саморобними фугасами в пустелі. У нашому ж випадку російська армія має перевагу тільки в "ординських" категоріях. Можна прислухатися до захоплених відгуків західних оглядачів і виводити формулу хуткості завоювання, поділивши захоплену площу на кількість днів, а потім порівнювати її з російськими темпами, але не треба. Не в експансії, окупації та анексії полягає головна мета України в цій війні.
Отож, 6 серпня Україна завдала удару, який став настільки раптовим і несподіваним, що російські війська досі не повернули собі територію, яку мали б захищати. Минуло два тижні, ЗСУ захопили 2 тисячі полонених, зона українського контролю всередині росії розростається, зі знищенням мостів і понтонів через річку Сейм збільшуються перспективи поповнення обмінного фонду. Більше про воєнний складник Курської операції говорити нема сенсу — вона почалася в умовах зразкової оперативної секретності й це стало запорукою успіху. Натомість цікавіше зосередитись на політичній (і геополітичній), бо рішення наступати на територію росії є саме таким.
І нехай нікого не вводять в оману "інсайди", доступні окремим ЗМІ та Телеграм-каналам, — без дозволу (чи команди) з Банкової головком Сирський ніякого наступу не почав би, якими стратегічними талантами й оперативними даними не володів би. Генерал Клаузевіц давно вирахував, що війна є продовженням політики іншими методами. Тому Київ назвав цю операцію необхідною для створення буферної зони та виснаження російської військової машини. Не сперечаючись із цим, хочеться нагадати, що 35-кілометрового прориву недостатньо для першого, а наявного збройного потенціалу — для другого. Проте це не значить, що поточний успіх не можна перетворити на далекосяжний результат. росія також необхідного потенціалу не має, тому події в Курській області таки багатонадійні.
Бий ворога там, де він не воює
Перенесення бойових дій на територію противника має багато переваг. Одну з них видно прямо з космосу — за останній тиждень частіше горіла курська частина прикордоння, аніж сумська. Ворогові довелося нашвидкуруч латати діри. Строковики не витримали і їм на підмогу поїхали підрозділи з Донецького, Харківського і Південного напрямків. Швидкий успіх деморалізує противника і підіймає дух власного війська, а разом із ним і суспільства, яке останнім часом занадто часто падає в яму "всепропальства". Можна продовжувати, але суть не зміниться — захІд на Курщину далеко не даремний.
Навіть якщо досягнутий ефект виявиться тимчасовим, то сама можливість зміни вектора й динаміки важлива — змогли одного разу, можна й повторити; як не тут, то там. Тим більше, що Курська офензива триває і має всі шанси стати кошмаром наяву для російського керівництва. Звичайно, логістичні труднощі зупинять просування ЗСУ і перетворять фронт у статичний, але головні успіхи здобуто так само у політичній площині.
Запроваджений кремлем режим "контртерористичної операції" став прямим наслідком "спеціальної воєнної операції", хоча обидві підміни понять працюють тільки у наскрізь задурманеному пропагандою мозку. Тим часом фактична війна на чужій землі перетворилася у війну на власній. путіна такими умовностями не пройняти, але в уяві пересічного росіянина пряма відплата стає все менш ілюзорною. Чим довше ЗСУ триматимуть захоплені райони Курської області, тим менше це здаватиметься випадковістю, тим більша імовірність появи запитань. Хіба не цього ми очікуємо з 24 лютого 2022 року — щоб росіяни почали питати? Поки що питань мало, вони дивно сформульовані й адресовані не куди слід, але не можна очікувати демократичного пориву від тих, в кого ціле покоління зросло в новому цараті.
Режим прекрасно бачить загрози такого сценарію і протидіє їм, як уміє: ігнорує й намагається зафлудити, штучно занижуючи гостроту й масштаб проблеми. З 6-го по 13 серпня головним речником виступав кадирівець Алаудінов, котрий кожного дня "зупиняв" просування ЗСУ (та й досі хвалиться). У цей час офіційно кремль говорив щось розмите й ефемерне про провокації, а неофіційно (словами Мєдвєдєва) висловлював твердий намір захоплювати Київ, Харків, Миколаїв та Одесу, наче це не він раптово впав у колаптоїдний стан на окремо взятій території. Зате протягом 13-20 серпня путін пустився в турне: зустрівся з главою Палестинської автономії і т.в.о. губернатора Калінінградської області, відвідав Азербайджан, Кабардино-Балкарію, Північну Осетію, Чечню і поговорив телефоном з президентом Узбекистану. Розгорнув таку активність, наче в країні справді нічого не відбувається, хоча перед цим місяць (!) жодних поїздок не здійснював.
Буде створено окремі угруповання "Курськ", "Брянськ" і "Бєлгород", наглядати за якими має цілий заступник міністра оборони Юнусбек Євкуров — колишній начальник Інгушетії. Все ж ні заспокійливих поїздок по країні, ні екстрених кадрових маневрів нема в ядерній доктрині рф. Зате є "агресія… із застосуванням звичайного озброєння", до якої вдалася Україна. Поки що "саме існування держави" не перебуває під загрозою, але найбільш жирну червону лінію ЗСУ таки перейшли.
"Дечервонолінізація"
В цій історії найцікавішою є реакція кремля. Ми можемо уподібнитись західним авторам, які говорять, що вперше з 1941 року на територію росії напала інша держава. Проте це неправда, бо такого не було взагалі ніколи — російська федерація утворилася одночасно з Україною і атака кадрової армії Києва на землі москви взагалі безпрецедентна.
Рейди на той бік відбувалися й раніше, але здійснювались силами РДК та легіону "Свобода росії" — росіяни провідували співвітчизників і до їхньої поведінки в гостях Україна не мала ніякого стосунку. Тут же залучено безпосередньо підрозділи кадрової армії, про їхні дії доповідається на самий верх, а Президент Зеленський доносить їх до всього суспільства. Так, як робить це із самого початку вторгнення і відносно всього театру бойових дій.
І це зовсім не нагадує перші удари далекобійних українських дронів по комплексу "Москва-Сіті" та інших цілях. Розбиті внаслідок тих прильотів шибки, дірки у фасадах і круговерть якихось паперів у повітрі трохи налякали москвичів, але в сторонніх спостерігачів та самих українців викликали скепсис. Через разючий контраст зі страхітливими ударами росії по цивільних цілях і через невідповідність затрачених ресурсів отриманим результатам. Минув рік і все змінилося. Україна вивела з ладу частину російської інфраструктури нафтопереробки, спалила чимало нафтосховищ, а удари по аеродромах стали регулярними.
І чим дужче Україна заявляла про свою здатність дошкулити росії, тим стурбованіше десь на Заході звучали голоси про "ескалацію". Після варварського удару по "Охматдиту" 8 липня ц.р. Україна почала ще сильніше наполягати на отриманні дозволу для ударів західною далекобійною зброєю углиб російської території. За окремими винятками, відповідь залишалася незмінною, особливо від тих країн, які надали найкращі зразки засобів "превентивної відплати". І тоді Україна захотіла ризикнути й довести, що ніякого бабая "під ліжком" нема.
Курська операція здатна спричинити згаданий Президентом Зеленським "ідеологічний зсув" в напрямку перегляду концепції "червоних ліній" як заснованої на хибному враженні і сповненої блефу. Закинуто вудочку, але улов може бути несподіваним. Адже у відповідь на справедливий докір "якби був дозвіл на використання далекобійної зброї по російській території, то можна було б уникнути її захоплення" можна нарватися на логічний контраргумент — якщо ЗСУ здатні зайти і закріпитися без далекобійної зброї, то нею можна знехтувати взагалі. Одним словом, у високих західних кабінетах іще триватимуть дебати.
Якщо росія не вдалася до реалізації постулатів своєї доктрини, то це привід замислитись. Та що замислитись — тут треба закритись на три доби в кімнаті сенсорної депривації і до скрипу всіх коліщат мозку напружено думати: як так сталось, і чому, і що далі? А потім проводити воргейми, щоб змоделювати нове поле бою геть інакшої війни. І над цим міркують в Європі, в Азії й за океанами.
Поки триває аналітичний процес, італійці й американські журналісти опублікували репортаж із Суджі під контролем ЗСУ. Бумеранг, яким постійно бавилась росія, запрошуючи іноземні медіа в гості на окуповані території, повернувся і боляче зніс фуражку з частиною скальпа.
путін звернувся до коника "священної війни", назвавши всіх співвітчизників піхотинцями. От тільки Гітлер зробив це один раз 1 вересня 1939 року, а його російський наслідувач вдається до цього прийому щоразу, як стає гаряче. Під таким соусом і подаватиметься на столи росіян страва під назвою "мобілізація", проведення якої заплановане на кінець осені. Проте більш імовірним стане розширене застосування солдатів строкової служби, які так само прийняли присягу, яким можна не платити високу платню і які тепер боргують всьому суспільству за здачу в полон без бою. Принаймні саме такий погляд просувають в маси генерал-депутат Гурульов і частина воєнкорів.
Ще 20 червня путін озвучив прямі погрози застосувати ядерну зброю, якщо "Захід дозволить Україні рішуче перемогти росію". Схоже, Україна ці погрози врахувала — просто не спитала дозволу.
Хто розкидає каміння, той пожне бурю
Величезна кількість полонених свідчить про низьку мотивацію воювати в ТАКІЙ війні. Приклади російських бійців, які намагалися підірвати себе гранатою, аби уникнути "жахіть" полону, описаних їхніми політруками, ілюструють програмування на загибель з користю для режиму.
Російська пропаганда давно, агресивно і послідовно культивувала образ ворога-бандерівця при такій же підтримці ідеї братських народів і країн-сестер. Курська операція показала, що все дарма – не розбирається глибинний народ у таких тонкощах і покладається на органи чуття. А вони показують йому цілком осяжний образ свого: замість чорношкірого найманця з якоїсь далекої країни з чужою мовою на землю "курян" прийшов рубаха-хлопець, який говорить зрозуміло, не палить хату і трохи роздає гуманітарки. Безумовно, люди в окупації поводяться обережно, побоюючись агресивної реакції на будь-що, але з часом така скутість мине. Навряд чи заяви місцевого митрополита РПЦ про "нашестя іноплемінців" набуде програмованої реакції, бо дії ЗСУ не тільки відрізняються від тотальної війни Вермахту, але й набагато м'якші до цивільного населення порівняно з силами самої рф.
Російське ТБ власному глядачу пропонує традиційні сюжети — про неонацистів і гонителів православ'я в Україні, про загрозу голодної смерті для 1,5 млн поляків, про супервідпочинок на мегакрутих курортах Північної Кореї, про перипетії виборів у США і про чергу охочих вступити в БРІКС. Новини про Курську область сюди не вписуються, тому їх обмаль.
У той час, як представники місцевої влади критикують губернаторів, губернатори несміливо кивають на військове командування, військове командування посилає всіх на чотири літери (до "мо рф"), населення критикує всі адміністрації одразу і кожен з цього хороводу апелює до путіна, але ніхто на нього не скаржиться. В цьому бачимо одну з найсильніших відсилань до давно закоренілої практики "хороший цар при поганих боярах". Її яскравість посилюється з огляду на обставини – в часи скрути росіяни настільки надіються та "уповають" на сильну руку, що навіть не готові визнати її саму причиною своїх поневірянь. Ні барнаульці, яких топило, ні "курянє", яких бомблять, не схильні критикувати главу держави, котрий обіцяє витягти народ із нетрів, але в пріоритеті має загарбницьку війну. Можна було б знову згадати про бумеранг, але цього замало: розуміння причинно-наслідкових зв'язків атрофоване настільки, що замість закономірної відплати росіяни бачать тільки прояв вселенської несправедливості. Тому суть їхнього прохання до путіна вкрай проста — поверніть усе, як було раніше. От тільки не до лютого 2022 чи, боронь Боже, лютого 2014, а тільки до серпня 2024 — до того часу, коли бомбили тільки вони. Росіяни не хочуть припинення війни, їм важливо, щоб вона була тільки за парканом. І це стосується не тільки мешканців Курської області, яка раптом стала полем бою — так само думає населення інших суб'єктів федерації, тільки про своїх же співвітчизників.
Воїни ЗСУ взяли на себе відповідальність не дати померти з голоду тим мешканцям контрольованих територій, які з різних причин залишилися вдома. Вони роздають харчі й воду, запевняють у відсутності загрози з їхнього боку, отримують фідбек рідною мовою і в таких виразах, які винесено в заголовок. Підкреслюють різницю між власною поведінкою і діями російських військових в точно таких обставинах, гарантуючи, що Суджа ніколи не стане Бучею.
Евакуація в Суми — цікава ідея, але до її втілення варто підходити тверезо. Хороший піар України в частині поваги до міжнародного права може поступитися негативним наслідкам всередині країни. Насамперед тому, що біженці є носіями отруєної свідомості: вітали російську бронетехніку, що прямувала на територію України у 2022, і переконані, що війна почалася саме 6 серпня. Така вибірковість не віщує нічого доброго, а її адептів варто тримати в себе рівно стільки, скільки потрібно для їх транзиту назад на "болота".
Можливо, Україна хоче відновити кордони УНР 1918 року, чи просто розширити межі сучасної Сумщини, або захопити Курську АЕС, щоб поліпшити свій енергетичний баланс, чи вивести її з ладу, щоб зіпсувати енергобаланс росії. Ну або просто пішла в похід за живим товаром — полоненими, яких обміняє на "азовців". Або хоче захопити/знищити російські склади з озброєнням та боєприпасами. І послабити позиції росіян на окупованих територіях, щоби з часом завдати сильного удару. Або підготувати плацдарм для просування кудись в напрямку "центру прийняття рішень". Чи все одразу. Або щось геть інше, про що ніхто не здогадується. Так чи інакше, реальна мета України цілком таємна.
І цей режим дуже сприяє виникненню й поширенню фантастичних чуток. Нехай так і буде, бо нам вигідно, щоб ворог переживав. Головне самим не перейматись казковими сценаріями, бо війна триває. Триватиме і тоді, коли Курщина буде поруйнована КАБами. Як заповідав Стєнька Разін, предмет суперечки не має належати нікому. Може, в цьому й полягає головна мета України – вкотре показати світу, що росії байдуже на жертви й руйнування. Як і личить терористу. І якщо нема червоних ліній у протидії тероризму, то й до росії варто ставитись так само. Точно не боятись.
