Опудало російської пропаганди, або чому Косово – не те саме, що "лнр/днр"
З 2014 року питання порівнянності подій у Косові, Криму та Донбасі є гострою проблемою для провідних юристів-міжнародників і, що найбільше прикро, слугує непоганим опудалом путінської пропаганди.
Численні повсюдні, але навряд чи точні посилання вищого політичного керівництва росії на так званий "косовський прецедент" як привід для окупації Кримського півострова та встановлення ефективного контролю над окремими районами Донецької та Луганської областей підливали масла у вогонь та – що страшно – спонукали українське політичне керівництво дуже скромно реагувати на кроки, що їх вживала офіційна Приштина для боротьби зі зловмисним російським впливом.
Однак більш пильний і менш упереджений погляд на проблему, показує, що така риторика російського керівництва навряд чи є виправданою.
Спори, викликані одностороннім проголошенням незалежності Косово в 2006 р., спонукали Белград звернутись у 2008 р. до Міжнародного суду ООН – чільного судового органу Організації, який уповноважений вирішувати суперечки щодо "будь-якого питання міжнародного права", як те передбачає ст. 36 його Статуту.
Суд розглянув питання: "Чи відповідає міжнародному праву одностороннє проголошення незалежності тимчасовими інститутами самоврядування Косово?" – питання, геніальне як простотою формулювання, так і глибоко політичним підтекстом.
Позиції сторін – Сербії та Косово – були, безумовно, діаметрально протилежними.
Сербія наголошувала, що одностороннє проголошення незалежності Косова є актом, який порушує основоположні принципи міжнародного права і завдає шкоди принципам суверенітету та територіальної цілісності – отже, є шкідливим для всієї системи міжнародних відносин.
Також, за словами представників Сербії, прихильники такої незалежності підірвали авторитет ООН, відібравши повноваження у ЮНМІК – тимчасової адміністрації Організації, відповідальної за Косово – і "встановили небезпечний прецедент відділення території". Крім того, Сербія позиціонувала Косово як місце, важливе для сербської історії, оскільки там, поблизу сьогоднішньої Приштини, відбулася битва на Косовському полі (1389 р.), в результаті якої сербські території перейшли до Османської імперії. Усіх цих обставин, на думку Белграда, було достатньо, щоб проголошення незалежності прирівняти до прикрих порушень міжнародного права, гідних осуду.
Представники Косова, у свою чергу, зробили акцент на численних порушеннях прав албанської меншини, пояснивши, що Сербія внаслідок цього "втратила право володіти Косово". Косовська влада також наголошувала, що відповідно до резолюції 1244 Генеральної Асамблеї ООН, органи ЮНМІК були створені як тимчасові, і після завершення мандату діяльності таких народові буде дозволено самостійно визначати свою долю.
У цьому процесі брали участь і треті сторони й інші країни, які виступили проти незалежності Косова чи за. Якщо коротко, то основними аргументами прихильників нації були фактична наявність у Косова ознак держави та солідний бекграунд порушень прав людини сербською владою, тоді як опоненти стверджували, що Приштина ніколи не була реально самостійною і що будь-яке одностороннє проголошення незалежності підриває міжнародний правопорядок.
Не дивно, що прихильників незалежності Косова можна було знайти переважно на Заході, а противників – на Сході (на чолі з Пекіном та москвою). Проте кілька членів ЄС – а саме Іспанія, Кіпр, Румунія та Словаччина -– приєдналися до останнього табору, побоюючись, що протилежна точка зору вплине на їхні власні проблеми з сепаратизмом.
22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН виніс своє рішення, у якому заявив, що проголошення незалежності Косово не порушило міжнародного права. Питання про визнання Косово незалежною державою було названо «політичним за суттю» і лишилося без відповіді.
Але чи існує насправді "косовський прецедент"?
Слід зазначити, що рішення Міжнародного суду, згідно зі ст. 59 його Статуту, є обов'язковим лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в цій конкретній справі.
Звичайно, положення попередніх консультативних висновків можуть бути повністю або частково враховані як судова практика, але вони не визначають наперед результату розгляду справи Судом. З точки зору міжнародного права, кожен спір унікальний, і його вирішення має базуватися насамперед на застосовності положень джерел до конкретної ситуації. Звідси можна зробити висновок, що слова путіна про "косовський прецедент" не відображають нічого, окрім слабкого знання міжнародного права та його принципів самим путіним.
Доведеним є факт: за часів ефективного контролю Україною над окупованими територіями не було зафіксовано жодних прикладів систематичних порушень прав людини на мовній, релігійній чи культурній основі (зокрема, на цьому наголошував у 2014 році Іван Шимонович, помічник Генерального секретаря ООН з питань прав людини).
Ба більше, визнавши незалежність Косова, європейські країни повністю дотрималися положень Декларації щодо керівних принципів визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі, прийнятої Радою міністрів Європейського Співтовариства (нині Рада Європейського Союзу) (16 грудня 1991 р.), а саме:
- повага до положень Статуту Організації Об'єднаних Націй та зобов'язань, підписаних у Заключному акті Гельсінкі та Паризькій хартії, особливо щодо верховенства права, демократії та прав людини
- гарантії прав етнічних і національних груп і меншин відповідно до зобов'язань, прийнятих в рамках НБСЄ
- повага до недоторканності всіх кордонів, які можна змінити лише мирними засобами та за спільною згодою
- прийняття всіх відповідних зобов'язань щодо роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки та регіональної стабільності
- зобов'язання вирішувати за домовленістю усі питання, що стосуються правонаступництва держав та регіональних спорів – в тому числі, якщо це необхідно, шляхом звернення до арбітражу.
Республіка Косово довела свою готовність і прагнення дотримуватись міжнародно-правових зобов'язань (зокрема, виступаючи з пропозицією ратифікувати Європейську конвенцію з прав людини) та законно виконувати діючі угоди, які регулюють її міжнародні відносини.
Тому Приштина "поводиться добре" – тобто як цілком реальний і відповідальний актор міжнародних відносин. Важливо також, що Декларація Незалежності Косова передбачає, що акт 2008 року не повинен тлумачитися як підстава для прецедентів.
Без сумніву, якщо ми проаналізуємо статус Косова відповідно до критеріїв державності, згаданих у Конвенції Монтевідео (Конвенція про права і обов'язки країн, 1933 р.), – ми побачимо, що Косово однозначно підпадає під такі критерії, до яких належать:
- постійне населення;
- визначена територія;
- уряд;
- здатність вступати у відносини з іншими державами.
Так звані "народні республіки", створені москвою на окупованих територіях Донбасу як засіб посередницького контролю москви, не підпадають під згадані критерії. Вони не мають визначених територій (оскільки тривають бойові дії). Фіктивність їхніх "урядів" і "закордонних відносин" очевидна на практиці, оскільки єдиними суб'єктами, які підтримують з ними стабільні відносини, є псевдодержави Абхазія та Південна Осетія, які також контролюються російською армією. Поява всіх чотирьох утворень стала можливою не внаслідок вільного волевиявлення тамтешнього населення, а внаслідок відкритої збройної агресії москви проти суверенних держав – цей факт перекреслює взагалі будь-які аргументи про "реалізацію права на самовизначення". Недарма цей принцип називається "САМОвизначенням" – він передбачає можливість визначати свою долю самому, без зовнішнього впливу, який виявлявся з боку росії.
З огляду на вищезазначене необхідно чітко розрізняти ситуацію на Балканах та окупацію Криму та окремих районів Донецької та Луганської областей. Правова природа Республіки Косово та так званої "Республіки Крим" (не кажучи вже про злоякісні утворення на Донбасі) є діаметрально різною і саме так їх має сприймати міжнародне співтовариство – особливо високопосадовці, які несуть головну відповідальність за добробут світу. Приштина є добрим другом Києва, і варто вірити, що щойно ситуація в Україні стане більш-менш стабільною, відповідні політики зроблять все можливе для встановлення стабільних і теплих відносин між нашими двома волелюбними націями.
