Голос війни. Дамба між життям і смертю

Марина Ланівська

захисниця України

Це есе — одне з шістнадцяти, написаних цієї зими захисницями й захисниками України про війну.

Наш не так старий, як битий пікап їхав у чергове знівечене село. По периметру стирчать устромлені в тіло землі хвости ракет, та не їх варто остерігатися. На узбіччі звична картина: військові перевзувають свою тачку. Коли уламки на дорозі вкотре пошматували шини, залишалося втішатися, що хоч не на міну наскочили. Через цю халепу групи встигали випити кави з термоса,

поїсти бутербродів, домашніх печених пиріжків та інших смаколиків, які дорогою роздавали місцеві прифронтових сіл.

Нашу машину зупинив піхотинець. Один із сотень тих, кого ми зустріли на цьому шляху: зосереджені рухи, стертий піксель і пилюка, яка вже стала другою шкірою. Де я бачила такі очі? Згадала: у дзеркалі, коли вдається придивитися до себе.

— Слава Україні, пацани! Ой… пардон! І дами. Вітаємо у вільній Україні!

— Героям слава! У вас усе ок? Розгортаєтеся? — кажу я.

— Так, сонечко. Може, ви трохи зачекаєте? Там ще не все продивилися сапери.

— Ми за нашими. Спробуємо акуратно, — усміхаюся заспокійливо.

— Почекай, — махає рукою до побратима, — Мишко, дай мені пакет з АТБ сюди.

Піхотинець щедро насипав мені смаколиків, приховуючи за усмішкою сльози. Я теж поділилася невигадливим скарбом — жуйкою: це все, що знайшлося в наплічнику.

— Опа, повідомлення! — хапаюся за телефон. — "У нас усе ок. Зайшли в… підарів не виявили. Усі цілі".

— Супер! Тулимо далі, — каже побратим.

Проїжджаємо наші бойові порядки. Ще вчора тут був нуль. Здається, я впізнаю місця: десь за цим насадженням евакуювали побратимів,

по яких відпрацював танк. На протилежному боці поля, попід берег, виходила група мого нареченого, яку супроводжував "Орлан": він коригував вогонь САУ та градів.

Машини білого кольору з написом "На щиті" стояли на узбіччі. Біля них рядочком лежали чорні мішки із застібками.

"Нарешті хлопці повертаються додому", — подумала я. Чи вимовила?

Дамба розділяла озеро Солонець і Чорне море. Нещодавно тут була лінія розмежування. Вона розділяла сім'ї, армії та світогляди. За лінією довгий час бісився "рускій мір", і на цій межі назавжди залишилися ті, хто його боров. Замість героїчної картини звільнення околиць Херсонщини, які майоріли в медіа, тут були прозаїчні наслідки виснажливої боротьби й завершеної битви за Миколаїв.

На дамбі очікували повернутися додому зниклі безвісти: цивільні й військові. Цивільні, які прагнули вирватися з пекла окупації або ж прочитали в медіа хибну інформацію, що їхній дім звільнено. Волонтери, які проїхали поворот до крайнього підконтрольного села або ж повірили повідомленням у соціальних мережах про допомогу мирним у селі, тоді як цивільних там винищили. Військові, які проривалися на підкріплення підрозділам на круговій обороні, щоб ті вийшли з оточення.

Цвіла вода впереміш з іржею, розкидані трупи залишали гіркий присмак і неймовірну спрагу. Здається, тільки помста й перемога здатні втамувати цю жагу, а гіркота назавжди збережеться з досвідом.

Дві понівечені й поржавілі автівки вздовж дороги, схожі на зім'ятий шмат паперу, повідомляли про перший ешелон мінного поля, яке тільки-но розібрали сапери. Біля розірваного мікроавтобуса лежав труп у великій чорній плямі навколо. Мабуть, воїн загинув під час енного штурму ще навесні. Залишки мультикаму вицвіли від палючого сонця, висушені спекою та морськими вітрами, вимиті холодними осінніми дощами. Лиш на передпліччі виднівся шеврон із синьо-жовтим прапором і тризубом. Поряд — ще кілька почорнілих тіл, які лежали в неприродних позах, бо вмирали в страшних муках.

Я боялася рахувати ці тіла. 

Дамба не закінчувалася. Пройшовши кілька кроків, ми зупинилися біля розмінованої частини. Мерці були всюди: на асфальті, у траві, у спаленій техніці. На одному з них — кросівки чорного кольору з білою підошвою. 

Осінні дощі ретельно вимили їх, і фрагмент ідеального білого виїдав очі серед тих краєвидів. Поміж тілами людей лежали трупи собак і лисиць, додаючи химерної та мертвої атмосфери. Ми наблизилися до ще одного клубка пом'ятого металу й трупів, а потім бачили ще й ще… Ці купи були старенькими "жигулями", дорогими автівками й мікроавтобусами. З однієї вантажівки щедро висипався часник, який намагався проростати, та все ж таки зогнив.

Ніколи не забуду: дитячий візочок обріс сухою травою на узбіччі. Синя заплямована тканина розлізлася по нитках, що тріпотіли на вітру. Біля візочка лежав сірий черевичок із трьома чорними смужками. 

Рефрижератори з написом "На щиті" заїхали на дамбу.

Почали евакуювати тіла. Ми ж прямували далі повз чужі смерті рятувати інші життя. Це місце назавжди закарбувало спогади, які ми зможемо розповідати через роки, якщо доживемо.