Діти на самокатах поруч із солдатами на танках: чому не всі погоджуються евакуюватися з прифронтових територій і що робити
9-місячна Емілія та її батьки Діана та Дмитро з Анною Мурашенко
Постійна небезпека й невизначеність. Гуркіт вибухів. Обстріли. Травмовані й загиблі. У таких реаліях сьогодні живуть десятки й сотні прифронтових міст і селищ. Молодь, люди середнього та старшого віку. Сім'ї з дітьми. Приміром, лише у Херсоні дітей близько 5 з половиною тисяч. Нещодавно я побувала там, а назад повернулася з 9-місячною Емілією та її батьками — Діаною та Дмитром. Вмовила родину виїхати після того, як квартиру розніс російський снаряд. Батьки малечі — переселенці. Переїхали з окупованого лівого берега Дніпра та мріяли, щоби дитина народилася саме у вільному Херсоні. Квартиру орендували. Після другого пережитого обстрілу наважилися виїжджати.
Але лише після довгих вмовлянь. Я запевнила, що всі троє матимуть житло, а чоловіку підшукаємо роботу. Ми знайшли квартиру у Києві, де родина зможе залишатися щонайменше пів року, бо власниця за кордоном. Вже за кілька днів після переїзду Дмитро вийшов на роботу. Так само як і у Херсоні — у супермаркет. Сім'я вже відійшла від шоку: надіслали світлини, де посміхаються.
Діти й війна
Але ця історія — радше виняток із правил, ніж загальна картина. У Херсоні, біля обстріляної багатоповерхівки, я говорила з чотирма родинами, докладно розповіла про умови, де житимуть, якщо виїдуть, хто і як допомагатиме. Вмовляла два дні. Всі плакали. Але наважилося лише одне подружжя.
Сім'ї з дітьми живуть у постійному страху за своє життя, але не їдуть. З вагомих причин: немає коштів, не знають, де житимуть, бояться втратити роботу. Або настільки залякані та виснажені, що просто не мають сил щось робити. Не вірять, що хтось допоможе.
Я бувала у різних прифронтових громадах і всюди багато дітей.
Антонівка. Обстріли цілодобово, бабахкає і вдень, і вночі. А вмовити евакуюватися нереально. Знайомі волонтери змогли вивезти 28 дітей до Закарпаття лише на місяць. Про евакуацію батьки навіть чути не хочуть. А коли кажеш, що, приміром, у Києві зустрінуть — не вірять.
Чорнобаївка. Черговий обстріл. Посічені будинки, двори у крові. В одному лежить тіло чоловіка. А у сусідньому — троє дітей обривають листя для кролів і кіз. Мати каже: переїхала сюди з дітьми з Херсона, ще раз тікати не буде, бо немає куди.
Дружківка. 15 км до лінії фронту біля Бахмута. Постійно гримить. Я йду та бачу мам із візочками та діток на роликах. Краматорськ. Їздить військова техніка і 5-річні малюки на самокатах.
Такі картини врізаються в пам'ять надовго.
Чому люди не хочуть евакуюватися із прифронтових зон?
За моїми спостереженнями, причин, чому люди не евакуюються, кілька. По-перше, це недовіра або навіть зневіра. Люди не довіряють нікому: ані родичам, ані знайомим, ані волонтерам. А надто — державі. Хто б не говорив, що слід виїхати з небезпеки, вони цього не чують.
Ще один сильний чинник — невідомість. "Де я житиму, що там робитиму, що зі мною буде?" У своїх стінах невідомість лякає не так сильно. "Я тут всіх і все знаю. У мене все своє, а десь там треба починати все з початку і невідомо, чи буде мені краще".
Люди адаптуються до війни. Звикають навіть до такого, як "прильоти" зовсім поруч. А ще хочуть гарантій, що за евакуації будуть задовільнені їхні основні потреби, як це було у Діани та Дмитра — житло та робота.
У березні уряд схвалив механізм примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій. Щоб захистити юних українців, які не можуть виїхати самостійно та залежать від дорослих, обласні військові адміністрації можуть швидко оголошувати евакуацію у примусовий спосіб. Дітей вивозять з одним із батьків чи особами, які їх замінюють. Приміром, днями таку евакуацію оголосили у 23-х населених пунктах Херсонщини.
Але не всі погоджуються виїздити. Десятки бомб летять щодня у села, де діти — і часом це не досить вагомий аргумент. Небажання евакуюватися може бути настільки сильним, що дітей ховають по підвалах чи за іншими адресами, як це було у Бахмуті чи Авдіївці. Обманюють правоохоронців, волонтерів. Обіцяють бути готовими з речами завтра. І не їдуть.
6-річна Злата з родиною
Як розв'язати проблему?
Думаю, що люди б зважувалися на евакуацію частіше, якби відчули елементарну турботу про себе. Якби чітко почули: "Ми відвозимо вас туди-то, таким-то транспортом. Ми допоможемо ось цим. Ви будете жити ось тут". Але ця інформація доноситься несистемно та часто йде не від держави: волонтери вмовляють, як можуть. І тут все залежить лише від їхнього вміння переконати, заспокоїти, дати надію на краще життя.
Проблема ще й у тому, що нині немає такої згуртованості суспільства, як у перші тижні вторгнення. Коли люди ділилися інформацією, харчами, місцем у машині. Часто переселенцям потрібна елементарна допомога: підвезти, зустріти, розповісти, де що знаходиться. Буває, що у людини елементарно немає коштів на перший період, поки не знайде роботу.
Як виправити ситуацію? В ідеалі місцеві адміністрації мають публікувати списки сімей із дітьми, які гостро потребують евакуації. А волонтери та громадські організації — реагувати на запит. Або навпаки: хтось каже, що може прихистити, наприклад, 4-х людей. Місцева влада реагує: ось контакт, спілкуйтеся, перевозьте. Чи намагався хтось напрацювати таку схему роботи, мені наразі невідомо.
Ще одну родину із напівзруйнованої багатоповерхівки у Херсоні мені вдалося вмовити поїхати за два тижні. Дамо тимчасове житло, далі вони планують перебиратися до родичів на Львівщину. Але ще тисячі лишаються під обстрілами: бо не мають вибору, бо не вірять, бо думають, що "пронесе".
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
