У чому проблема?
Зруйноване житло
Війна триває вже більше п'яти місяців. За цей час десятки тисяч людей втратили свої домівки: їх або повністю зруйновано, або сильно пошкоджено. Відновлення пошкодженого житла або надання нового тим, хто цього потребує, — одна з найважливіших задач для держави зараз. Втім, під час гострої фази війни закрити ці потреби надзвичайно складно.
Яке рішення?
Тимчасові домівки та "Залізне містечко"
Тимчасові домівки. Це і модульні містечка, і переобладнані під потреби переселенців готелі та гуртожитки. А ще — недавно відкрите "Залізне містечко" в Ірпені. Його облаштувала Укрзалізниця за підтримки партнерів — міської влади та World Central Kitchen.
"Залізне містечко" — це тимчасове житло для тих ірпінців, які втратили свої домівки. Пресслужба Укрзалізниці про цей проєкт розповідає так: "Ми намагалися зробити все, щоб люди почувалися комфортно та затишно. І нам вдалося — сусіди вже знайомляться, організовують побут та перевозять речі. А ми вже готуємо цікаві заходи для мешканців «Залізного містечка» і на власному прикладі доводимо — своїх у біді не лишаємо".
"Рубрика" вирішила перевірити, як облаштоване це тимчасове житло, подивилася власними очима на умови проживання та поспілкувалася з новими мешканцями містечка.
Як це працює?
Ірпінь оживає швидко — навіть порівняно з недавнім травнем місто пожвавішало, побільшало маршруток, що прямують сюди з Києва, відкриті кафе, магазини, ресторани; у парках знову гуляють люди. Зовсім недавно дороги в місті були розбиті — тут їздила важка техніка росіян, сюди цілили їхні удари. Тепер же вирви від снарядів та мін уже залатані, асфальт майже гладенький.
Втім, війна не дає про себе забути — у багатьох багатоповерхівках — десятки вибитих вікон, є повністю зруйновані квартири. Деякі будинки зовсім непридатні зараз для життя. Та ірпінці мають надзвичайну жагу до життя — по дорозі до "Залізного містечка" бачимо, як в одній з квартир, де немає зовнішньої стіни балкону, вже триває ремонт.
Саме ж "Залізне містечко" облаштували неподалік від місцевого вокзалу. Навколо — акуратний паркан, охорона. Всередині — штучний газон, бесідки, дитячі майданчики, прокат велосипедів і, звісно, самі вагони. Поштарі навіть надали цьому містечку окремий індекс, щоб люди могли отримувати та надсилати пошту. На галявині готують овочі гриль та смажать м'ясо. Діти грають у бадмінтон та м'яч. З першого погляду — пікнік, ідилія. Звісно, якщо не знати, чому ці всі люди тут зібралися.
Аби перевірити умови проживання для майбутніх мешканців, у містечку декілька днів прожив Олександр Камишін, голова правління залізниці. У "Залізному містечку" є п'ять вагонів для проживання — майже нові, їм лише по декілька років. Всередині комфортна температура, чисто. Кожен вагон має свою назву – на честь гурту Kalush, а також Анджеліни Джолі, Боно, Шеви та Слави, не важко здогадатися, якого.
Є тут і вагон-ресторан та вагон з душовими та пральними машинами. У вагоні-ресторані мешканців годують тричі на день.
Є в "Залізному містечку" і бібліотека від письменника Андрія Любки.
А це точно працює?
44-річний Павло розповідає, що раніше працював на будівництві, виконробом, майже завжди в Києві, а жив в двоповерховому будинку на 16 квартир в Ірпені. Тепер робота завмерла, а дім — непридатний для життя.
"Дехто зі знайомих залишається там, хтось поїхав до батьків, а я із сином тут поки, — пояснює Павло, а згодом додає: син уже дорослий, йому вісімнадцять. Поки він у бабусі на Житомирщині, але вже скоро приєднається до батька. — Як далі буде — бог його знає. Ми виїхали майже одразу, у Васильків, потім — у Київ. Але в одному місці довго не посидиш у знайомих. Можливості знайти якийсь готель не маю. Тож десь 22 квітня я повернувся в Ірпінь. Жив у знаймох у Гостомелі, в Бучі".
У Павла з собою — буквально рюкзак речей. "Це майже все, що є в мене зараз. Машини в мене немає, а з собою багато речей не візьмеш. У знайомих залишився рюкзак з зимовим одягом", — розповідає чоловік. — "Я тут два дні, речі потихеньку накопляються, от купив ще одні штани, якесь взуття. Поки не знаю, як буду зберігати речі. Можливо, тут буде якесь місце, якась комірчина. Тут дуже комфортно, працює кондиціонер. Спати зручно, але звісно, на дивані краще (посміхається). Знаю поки лише одного сусіда, з іншими ще не познайомився", — додає.
Про "Залізне містечко" Павло дізнався в райраді. "Чув, у Бородянці поставили якісь тимчасові будинки. Тут поруч є санаторій, але там селять людей похилого віку та дітей, а такі, як я, середнього віку, там у палатках живуть. Тут краще, є ліжко, стіни є. Можна зачинити та віддати ключ провідникові. А в палатці так не можна, сорок людей спить в одній палатці. Головне зараз, щоб скоріше закінчилась війна, далі будемо якось жити, відбудовувати".
Поспілкувавшись із нами, Павло знайомить нас із сусідом, Володимиром Іллічем Мельником.
Володимир у купе сам. На столі — файл з фотографіями його будинку до повномасштабної війни та після руйнувань росіянами. Історія Володимира складна. Будинок він почав будувати ще у 1989 році. У 2006 підключив газ. Жив хорошим життям. Потім померла дружина, трохи згодом — син. Чоловік залишився сам. Каже: "Здавалося, що помираю, але помаленьку пережив. Потім трапився ковід, теж пережив".
Він показує нам фотографії: "Оце було 10 березня, на ніч, а на ранок було оце. Зараз щасливий, що щось є. А якби цього не було, то де міг би бути? Там, там (показує на обидва фото, — ред.) чи там (показує на небо, — ред.)".
На початку гострої фази війни Володимир прихистив у себе двох охоронців, які працювали по сусідству. Один змінював іншого на зміні якраз 24 лютого, тож обидва залишились. Жили у Володимира, поки його будинок не знищили росіяни. Його машину було розтрощено, але лишилася ціла каністра бензину, тож він з сусідами виїхав. Хлопці залишилися жити у вцілілій сторожці. За два дні їх розстріляли росіяни. Володимиру пощастило, він у цей час був вже далеко. Його будинку, як і цим хлопцями, — на жаль, ні.
"Про «Залізне містечко» дізнався якось випадково — у райвиконкомі сказали, що десь там є будиночки. Прийшов сюди, подивився, далі — знов у виконком, там кажуть, подивіться умови, чи вам підходить. Ну я ж дивився, нормально все. Тим більше, я 50 років працював водієм, провів у машині більше часу, ніж вдома. Я романтик по життю, от тобі й романтика (посміхається, — ред.). Тут просто краса, що ще сказати, мені нічого особливого не треба. Тут і люди, колектив. На вулиці сидимо, спілкуємось", — ділиться Володимир перед тим, як зауважити, що тут ще й добре годують. А тоді додає:
"А у мене вдома є мангал, там тонни шашлику приготували колись, але зараз там нема як готувати: ні світла, ні газу, ні води, розтрощено все, страшне. Одна тільки мрія застрягла, що за цю спалену хату, як оце все закінчу, до брянських лісів до партизанів піду, одну дєрєвню спалю, і вони всі будуть горіти аж до москви жовто-блакитним полум'ям. Я би цього ніколи не міг собі дозволити, але зараз вони мене примушують — я ж їх не чіпав, тут все моє життя було. Це сумна історія. Мені нема що втрачати, якщо бог дав мені жити, значить я ще щось корисне маю зробити. А раз жити, значить будемо палити, поки той кремль не завалиться. Що було — бачили, що є — знаємо, а що буде — побачимо".
Поговоривши з Володимиром, зустрічаємо Олега — провідника, який працює на цій роботі вже 25 років. Востаннє їхав за маршрутом Київ-Хелм, а зараз — на зміні тут, у "Залізному містечку".
"Нас двоє на вагон, працюємо по черзі по 12 годин. Завтра чи післязавтра приїде друга зміна та нас замінить. Тут трохи спокійніше, ніж у дорозі, ми на місці знаходимося, квитків немає, з людьми трошки легше, вони постійно на місці і це ті самі люди, а в дорозі контингент змінюється. З усіма вже познайомився", — розповідає Олег. "Вони до нас звикли, кажуть, не хочуть, щоб ми виїжджали, щоб другі приїжджали", — останнє чоловік каже зі сміхом, а тоді пояснює, в чому полягає робота провідників тут, у "Залізному містечку": "Ми видаємо постіль, її раз на тиждень міняють. В вагоні є мікрохвильова, кип'ятильник, мешканцям подобається. Трошки тіснувато, але добре. У купе — чотири полиці, але селимо на нижні дві, а хто бажає, якщо наприклад дитина є і хтось хоче зверху спати, то можна і по троє. Ми рано встаємо, прибираємо у вагоні, у купе мешканці прибирають самі".
Наступне знайомство — з Людмилою. Її чоловік Володимир надворі, а 12-річна донька Настя поки що гостює в бабусі на Вінниччині. В Ірпені сім'я жила 12 років — купили квартиру, хоч маленьку, та свою, коли дівчинці був лише місяць. Людмила розповідає:
"Я працюю в амбулаторії адміністратором, і 24 лютого, зранку наш головний лікар написав, щоб ніхто не виходив на роботу, всі мають залишатися вдома. Я увімкнула телевізор, побачила, що почалася війна. Підійшла до вікна і о сьомій ранку почула перший вибух. Кажу чоловіку: стріляють, а він каже: та не придумуй нічого. Кажу, все вже, мені на роботу не треба йти і по телевізору вже говорять, це вже не жарти. Ми цілий день ходили в магазин та аптеку, бачили, як люди виїжджали, були великі затори, але ми ще не вірили. А на вечір вже в Гостомелі почалися вибухи, ми вже бачили цей дим. Я побоялася йти в підвал, бо він у нас взагалі ненадійний. У нас є поруч магазин «Ліза» і ми пішли у підвальчик під магазин і там переночували першу ніч. Ночували з друзями з нашого будинку. На ранок чоловік каже, виїжджаємо, бо росіяни були вже на повороті на Ірпінь. То ми десь об 11 виїхали, вже бачили обгорілі трупи, за нами їхали машини, які були побиті осколками. Добре, що вчасно виїхали".
До війни Людмила з сім'єю жила у п'ятиповерховому будинку. Тепер, каже жінка, у ньому вигоріла середина, а їхня квартира — повністю побита осколками, хоча й не згоріла всередині, деякі речі з неї навіть вдалося забрати.
"Кажуть, що будинок піде під знос, зараз там немає ніяких комунікацій; маємо довідку, що будинок не придатний до життя", — додає жінка. В Ірпінь вони з чоловіком повернулися 9 травня. Про те, що будинок зруйнований, дізнались одразу — усі фото "прильотів" одразу потрапляли в чат будинку. Сталося це у 20-х числах березня.
"Я подала заяву, що нам потрібне житло, — розповідає Людмила. — За декілька днів подзвонили, запропонували вагончики. Я спочатку не сприйняла таку пропозицію. А на другий день кажу чоловікові, поїхали, подивимось. Приїхали, все дуже непогано. Всі умови є, душ, туалет, пральна машинка. Ми ж цілий день на роботі, тут тільки переночувати, і це комфортно. (Тут у Людмили задзвонив телефон, — ред.) Познайомилась з сусідами, оце вже дзвонить (сміється, — ред.). Раніше були незнайомі, але як почали спілкуватися, таке враження, що знаємо одне одного триста років, так здружилися".
Людмила розповідає, що вже за пару днів життя у "Залізному містечку" звикла до нього. Спершу здавалося, що мало місця, боялася впасти з полиці. Тепер жінка спить уже набагато краще. Каже й сміється, що має бажання поїхати кудись на поїзді, мовляв, давно нікуди не їздила.
Поруч, у сусідньому купе, живуть дівчата Вероніка та Віка, їм 10 та 14 років. Хоча це не зовсім точно — з ними в купе живуть ще й двійко домашніх щуриків у клітці.
"Наш дім зруйнований, — розповідають дівчата. — З Ірпеня з батьками та родичами виїхали 24 лютого, спочатку — до бабусі з дідусем, потім поїхали до Закарпаття, жили в дитячому садочку, там були дуже маленькі ліжка".
На Закарпатті дівчата провели близько двох місяців, там же дізналися про те, що квартира їхньої сім'ї зруйнована — побачили фото з квадракоптера. Згодом батьки дівчат поїхали в Ірпінь та побачили зруйнований будинок на власні очі.
"Там зруйнована стіна, зсунута стеля, жити не можна. У нашого тата є знайомий, ми деякий час жили в його квартир, але зараз вони туди повернулися, ми там жити не можемо. У вагоні нам подобається, живемо з нашими звірями. Тут є поруч хлопчик Андрій, хочемо ще з кимось познайомитися та гуляти", — розповідають Вероніка та Віка.
У сусідньому купе живуть батьки дівчат — Марія та Олег Стадники.
"Ми приїхали в Ірпінь 15 квітня, побачили, що все дуже сумно. Будинок треба укріплювати. Міська рада цим займатись не може, бо немає фінансування, в ЖЕКу сказали займатися самим. Наш будинок п'ятиповерховий, наша квартира — на третьому поверсі, знесена несуча стіна. У нас нічого не згоріло, але треба робити укріплення, зробити нову кладку. Вікна ми й самі можемо замінити, але стіни — важко. Загалом у нас "фартова" квартира — в аварійному стані, звісно, все парадне, але винесло стіну лише у нас", — розповідає Марія. — "Усього, що в нас було на балконі, тепер нема — самокатів, роліків. Найбільше шкода касети з нашого весілля, яка була в одному екземплярі. Балкон — то таке, але от касета…"
Марія каже, що рада, що знайшовся варіант із житлом у "Залізному містечку" — сприймає це як "якесь різноманіття". Каже, що подобається територія, є паркан, є охорона, є камери. І додає: "Діти, поки я на роботі, будуть у безпеці. Вдома, звісно, краще, але добре, що є таке".
А тоді розповідає про чоловіка, якого зустріла нещодавно, — він живе у дев'ятиповерховому будинку, на п'ятому поверсі. Ночами він спить саме там, хоча й зі своєї квартири бачить небо замість стелі. "Каже, плити ходять, вночі просинається — все рухливе. Він, звісно, жартує, це відволікає. Я теж жартую: от вагон, романтика, класно. Деякі люди не розуміють, мовляв, чого ти посміхаєшся та виставляєш веселі фоточки. Я кажу, що скільки можна плакати; я розумію, що війна, що наші хлопці воюють. Ми віримо в перемогу, але потрібно якось жити, заробляти для свого відновлення, і економіку якось підтримувати, тому треба триматися. Я вважаю, дітям не потрібно їм показувати свій розпач та сльози. Тримаємось та посміхаємось".
