Юлія Сідорова з позивним "Куба" — відома особистість у військових та волонтерських колах. Саме цій парамедикині, у минулому одній із засновниць медичної служби "Ульф", Сергій Жадан присвятив свій вірш "Госпітальєрка". Після трирічної перерви дівчина повернулася до військової справи: зараз вона керує медичною службою Жіночого Ветеранського руху "Veteranka" та захищає нашу країну в лавах бойового підрозділу "Кракен".
"Рубрика" в межах проєкту "Обличчя Оборони України" поговорила з Юлією про те, чи може людина без медичної освіти стати парамедиком, яка навичка найважливіша в її професії, та чому звичайний лікар не підходить для роботи на фронті.
"Війна — це не лікарня, й лікарня — не війна"
З Юлією вдалося поспілкуватись не відразу: дівчина виконує бойові завдання під Харковом і не має багато вільного часу. Зідзвонюємось у перерві між виїздами її медичного екіпажу. Під час розмови парамедикиня багато сміється, жартує: дається взнаки її весела вдача.
"Я голосна та активна. Мої побратими навіть сказали: «Поки Куби не було, ми не знали, що таке війна»", — розповідає про реакцію її нових товаришів по зброї Юлія.
Через свій бойовий досвід дівчина вже могла обирати, до якого підрозділу приєднатись. Там, де служить зараз, її з нетерпінням чекали, тому і ставлення відповідне.
"У 2014 році в мене було пару неприємних нюансів, зокрема невдала спроба зґвалтування. Ще доводилося себе проявляти. Тепер люди мене знають, уже є повага. У країні в цілому живе поняття, що війна — не жіноча справа. Але, якщо ти робиш щось професійно, то не важливо, жінка ти чи чоловік", — впевнена Юлія.
Війна росії з Україною для майбутньої парамедикині почалася ще з Революції Гідності:
"Криму та бойовим діям на Донбасі передували щити та палиці на Майдані, які люди брали до рук задля захисту від злочинного режиму. Відповідно, це були перша і друга фаза війни. Зараз триває третя, більш активна та жорстока. У 2014 році не використовувалася така зброя, яка використовується зараз. Ми не знали, що можуть ґвалтувати дітей, розстрілювати цивільне населення прямо на вулиці".
Під час допомоги постраждалим у КМДА та Будинку профспілок Юлія дізналась, що не боїться великої кількості крові та поранень. Навпаки, стає більш ефективною. Це і визначило її фах на війні. Вважає особисті якості чи не важливішими від медичних знань.
"Є різний рівень кваліфікації парамедиків. Ми відправляємо кожні вихідні на курси 2–3 людини для того, щоби спробували себе в наданні допомоги. У майбутньому планую створити не один екіпаж і приєднувати їх до інших підрозділів. Я вважаю, що потрібно отримати простий рівень підготовки, потім йти в роботу, проявлятися в евакуаціях, і найрезультативніші люди мають лишатись у професії та вчитись далі", — переконана парамедикиня.
Найголовніше, що має вміти парамедик, на думку Юлії, — виживати:
"Від життя парамедика залежить життя інших людей. І якщо він загине, то через нього загине хтось ще, тому що не буде кому надати допомогу".
Сама "Куба" довго й наполегливо вчилася, щоб отримати сертифікацію за стандартами НАТО.
"Я не маю медичної освіти. Але в мене була велика мета й сильне прагнення. Я цілодобово сиділа й гарувала над навчанням. Вчилася в кращих, наприклад, у Дениса Суркова, сертифікованого інструктора з медичних протоколів, які використовує армія НАТО. І з першого разу склала іспити, що не завжди під силу і фаховим лікарям", — пишається дівчина.
Щоправда, пов'язувати своє життя з медициною не хотіла й не хоче.
"Бойовий медик — це не зовсім простий лікар. Деякі маніпуляції суттєво відрізняються від тих, що роблять у лікарнях. Ми не можемо взяти найкрутішого лікаря і привезти його на передову: він реально не буде знати, що робити. Я працювала певний час в авдіївській лікарні, але це зовсім не моє. Війна — це не лікарня, й так само лікарня — це не війна", — наголошує Юлія.
Після повернення з війни у 2019 році дівчина натомість знайшла себе в дизайні одягу.
"У лютому 2022 я вперше брала участь у Ukrainian Fashion Week. Мініколекцію відшивала власними руками з допомогою мого вчителя, українського дизайнера Станіслава Бітуса. Також частково закупила обладнання: планувала робити цех і створювати власний бренд одягу", — розповідає дівчина.
Назвати свій бренд Юлія хоче "КубаБуба", на честь своєї восьмирічної такси Буби, яка пару років тому потрапила під авто й пересувається на візочку.
"Коли почалося повномасштабне вторгнення, стало зрозуміло, що треба долучатися до процесу. Але я все одно планую бути відомим на весь світ fashion-дизайнером", — підсумовує парамедикиня.
"Діставали все: від памперсів до бронемашин"
За словами Юлії, вона очікувала повномасштабної війни ще з 2014 року.
"Підступність росії в той період мені абсолютно зрозуміла. Вони почали окуповувати території і при цьому називати нас фашистами. У результаті деякі люди в Україні потрапили під ефект російської пропаганди й почали звинувачувати власне, українське, військо. Хоч росія і витратила час для того, щоби підготуватися, але все одно недооцінила нашу можливість чинити опір", — впевнена парамедикиня.
З 24 лютого Юлія доєдналася до своєї подруги Катерини Приймак у Жіночому Ветеранському Русі. Вони познайомились ще у 2015 році під час першого бойового виїзду. Разом вони створили штаб швидкого реагування й почали займатись спочатку забезпеченням бойових підрозділів, парамедиків, а потім і цивільних.
"Певний час я навіть не виїжджала працювати парамедиком: поставила собі за мету спочатку забезпечити своїх колег на фронті. Почали з'являтися спонсори, які не жаліли грошей і допомагали великими сумами по 60 тисяч євро. Так ми купляли все необхідне", — пригадує Юлія.
На сьогодні волонтерки передали 40 автомобілів, більше 150 бронежилетів, протигази, одяг для переселенців, корм для тварин. Не відмовляли нікому: діставали й памперси, і бронемашини. Окрім безпосередньої допомоги, штаб швидкого реагування ЖВР намагається закривати й потреби, напряму не пов'язані з волонтерством.
"Коли Київ був оточений, ми готували й розвозили гарячу їжу. Також у нас функціонує дронарня, у якій інженери виготовляють маленькі дрони-камікадзе, великі дрони для багаторазового використання, а також індивідуальні замовлення підрозділів", — додає дівчина.
"Є люди, які народжуються воїнами"
Але весь цей час Юлія хотіла повернутись на фронт. Зробила це, щойно повністю екіпірувала себе й команду. 8 травня новостворений екіпаж "Veteranka" у складі бойового підрозділу "Кракен" уже боронив Україну на Харківщині.
"Ми вже потрапили в кілька серйозних боїв, один із яких відбувся 10 травня. Я взагалі поспішала сюди приїхати 9-го. Але, судячи з усього, окупанти в той день святкували", — сміється "Куба".
Разом із дівчиною до складу «VETERANKA» входять парамедикиня із позивним "Аляска" та водій "Артист".
Частина команди екіпажу "Veteranka"
"«Артист» хотів на війну. У молодості він служив, а з початком вторгнення багато допомагав у штабі. Друга дівчина має медичну освіту й теж проходила курси парамедика. У неї був момент у житті, який підтвердив, що вона може впоратись за умов війни: під час окупації Ірпеня вона виїхала туди на евакуацію, і потрапила під обстріл. Там був поранений цивільний, якому вона змогла надати першу медичну допомогу. Вважаю, мені з командою пощастило", — ділиться Юлія Сідорова.
Зі своїм екіпажем парамедикиня вже встигла пройти не одне "бойове хрещення" й побачити не одне диво. Якось "Кубі" з колегами вдалося евакуювати військових з охопленої вогнем машини й одночасно вижити під танковим обстрілом.
"Вогонь був вище дерев. Але хлопці врятувалися і вийшли на зв'язок. Щоправда, порозбігалися в різні сторони, бо був обстріл. Прийняли рішення, що «Артист» сам їх їздить шукає, а ми з «Аляскою» посидимо за автобусною зупинкою. Він кілька разів повертався і кричав, що не може їх знайти. Весь цей часІ за нашою автівкою "ганявся" ворожий танк. І в один із моментів, коли машина від'їхала, сталося кілька влучень в асфальт прямо поруч із зупинкою, де ми ховались. Нам пощастило. У результаті ми змогли зібрати чотирьох із п'яти бійців, останнього врятував командир. Хлопці втратили машину, але танк, який за нами полював, знищили в той самий день. Я дивилася відео з безпілотника, як ця траса обстрілюється, і дивувалася, що ми змогли виїхати всі живі", — розповідає Юлія.
Дівчині щастило також отримувати поранених відповідно до свого рівня підготовки. Тим не менш, зі смертю під час роботи вона стикалась і навчилась із цим жити.
"Найстрашніше було б зрозуміти, що людину можна було врятувати, але ти її не врятував. На щастя, у мене такого не ставалося. Важко, коли помирає той, кого ти добре знав, той, з ким спілкувався близько, навіть якщо й не на твоїх очах. Але нам не можна дуже заглиблюватися в сум. Війна не місце для емоцій", — стверджує Юлія.
Перший врятований екіпажем із початку повномасштабної війни
Власної смерті Юлія не боїться, якщо та відбудеться швидко. Страшніше для неї потрапити в полон чи втратити кінцівки. Водночас і не вважає свою роботу небезпечнішою за інші професії.
"Мені один друг, з яким ми воювали ще у 2015, сказав: «Я розумію військових, а от медики… Як можна їхати туди, звідки всі тікають?!». Але це війна, у кожного свої ризики за певних обставин", — стверджує парамедикиня.
"Я думаю, що є люди, які народжуються воїнами. Десь в іншій сфері вони не можуть себе проявити, а коли прийшла війна, то вони стали корисними тут. Тому з війни важко повертатися у звичайне життя", — міркує дівчина.
На думку Юлії, у людей треба виховувати повагу до військового, але не ставлення, як до ідола чи героя:
"Війна не так виглядає, як показують у фільмах чи пишуть у книжках. У першу чергу, це виснажлива робота. А потім уже героїзм. Тут переважна більшість хочуть іти в бій. Говорять: хочеш покарати бійця — скажи йому, що він пару тижнів не буде їхати на поле бою, і він від цього буде страждати".
Дівчина не засуджує людей, хто не йде воювати і виїжджає:
"Для тих, хто воює, навіть краще, коли люди виїхали. Я зараз знаходжуся в Харкові, люди повертаються й ніхто не має права сказати, що вони не можуть знаходитися в себе вдома. Але ці самі люди не думають про те, що затори на дорогах заважають. Наприклад, під час евакуації пораненого в шпиталь. Виїжджаєш із Харкова — там пекло, повертаєшся в місто — і тут купа машин".
"Дайте мені якогось москаля!" Як миколаївський винахідник став тероборонцем
"Зґвалтування — це зброя". Як українка допомагає потерпілим від насилля під час війни
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
