Обидва герої — працівники BGV Group Management, за якими компанія лишила робочі місця на час служби і тепер підтримує у поверненні до цивільного життя. Історії їхньої служби і демобілізації — далі.
Володимир Кононенко: "Сім'я і робота — це моя реабілітація"
Володимир, 35 років, фахівець з дозвільних документів юридичного відділу мережі магазинів "КОЛО", старший сержант, 45-й окремий стрілецький батальйон, 31 ОМБР.
Поріг військкомату Володимир переступив у той же день, коли почалося повномасштабне вторгнення. Він жартує, їх з друзями прийняли з радістю. Тоді ж вони склали кістяк охорони рідного Солом'янського військкомату.
Володимир Кононенко
Ще за три роки до цього товариші створили невеликий "клуб по інтересах", де збиралися щосуботи й зранку до вечора проходили свій власний військовий вишкіл: бігали, стріляли, вивчали медицину, копали.
"Я на Солом'янці народився і виріс. Мені подобається мій район, за нього і воював. Разом з хлопцями з Солом'янки, як цивільні, ми до війни готувалися завжди. Не знали, що буде повномасштабна війна, але готувалися, щоб в разі чого можна було захистити себе і сім'ю. На фронті треба знати все, зайвого не буває", — говорить Володимир.
Усе вивчене знадобилося на практиці. Спершу, коли чоловік брав участь у деокупації Київщини, згодом — на всіх інших напрямках, де воював. "Коли була зачистка і звільнення Ірпеня, нас у складі зведених (підрозділів) відправили туди. Події 2022 року вже стерлися з пам'яті, але що точно запам'ятаю назавжди — якою ціною це (захист Києва) давалося", — розповідає ветеран.
Володимир (ліворуч) з побратимами. Фото: архів героя
Солом'янських товаришів направили у різні бригади, сам Володимир став піхотинцем. Служба проходила тяжко, разом з побратимами намагалися знайти позитив, але не завжди виходило. Попри це, згадує чоловік, ніколи не думав, що з ним станеться щось погане:
"Варто не боятися. Не боятися загинути, думати, що все буде добре. У мене ніколи й думки не було, що зі мною щось може статися, що я загину. Ні, тільки віра в те, що все буде добре. Такий, мабуть, у мене склад розуму — вірити в себе і свою удачу".
Вірити в краще допомагали друзі, родина й колеги, які увесь час з моменту того, як Володимир прийняв рішення піти в збройні сили, підтримували його.
"Важливе усвідомлення, що тебе чекають. Я знав, що мені є куди повертатися. Колеги допомагали з першого дня, ніколи не забували про мене, і це підтримувало. Деякі хлопці, які служили зі мною, не були впевнені в тому, що вони можуть повернутися. У них тоді зовсім інше ставлення до життя було", — каже ветеран.
Окрім підтримки рідних, особливо цінним для Володимира стало братерство всередині підрозділу. Він з впевненістю розповідає:
"Усі побратими, ті, хто там був, хто зі мною це пройшов, для мене брати, і я вже ніколи не перестану з ними спілкуватися. Братерство — це єдність один за одного. Я завжди був впевнений, що мене прикриють, ніколи не встромлять ножа в спину".
По стану здоров'я ветеран демобілізувався нещодавно, у серпні. Його підрозділ продовжує воювати. "Я, на жаль, вже не там. Вважаю, що не закінчив свою справу. Я досі сумую за своїми побратимами. Хотів би повернутися, але стан здоров'я не дозволяє. Тут (в тилу) я ще корисний, а там вже був би тягарем", — говорить чоловік.
На початках звикнути до цивільного життя було важко. Володимир пригадує, як складно давалися походи в торгові центри — у людних містах йому хотілося втекти й побути наодинці, у тихому місці. "Я намагався якомога більше часу бути на самоті. Але, думаю, людина може звикнути до всього, це справа звички", — каже чоловік. Іншим ветеранам він радить не поспішати й дати собі час — "дещо стирається, дещо залишається у спогадах, але час лікує".
Після звільнення зі служби Володимир взяв невелику відпустку, щоб побути з родиною, й опісля повернувся до роботи. Робоче місце увесь цей час було закріплене за чоловіком, тому він знав, що повернеться до своїх звичних обов'язків. "Мені робота допомагає. Сім'я і робота — це моя реабілітація. Менше думаєш про те, що там було. У роботі подобається спілкування з людьми, своє значення у ній, що недаремно трачу час", — розповідає він.
Чоловік радить іншим колективам і працедавцям: "Не треба загострювати увагу на тому, що пройшла людина. Особисто мені важливе ставлення, щоб люди не боялися таких, як я. У деяких компаніях ставляться з острахом, бо в людей контузія, різна психіка".
Також він зауважує, не варто розпитувати ветеранів про ситуацію на фронті й що відбувалося з ними, якщо ті самі не хочуть розповідати. Адже військовим важко розповідати про це, згадувати, як втрачали побратимів.
Роман Сметанюк: "Після повернення я став голодним до життя"
Роман, 44 роки, керівник проєктів BGV Group Management, війська ППО, командир відділення розрахунку ПЗРК, підрозділ "Єгеря".
"Одного разу мене забули на бойовому посту на 42 доби. Людей моїх забрали на Запоріжжя, а мене, командира, забули. А я що? А я продовжую свою роботу: пишу, фіксую, подаю дані. І десь на 25 добу до мене приїжджає перевірка, а на пості тільки я і собака Полкан. Приїхало керівництво. Каже: «Пане сержанте, розрахуйтеся». Бачу, він не в курсі, що тут відбувається. Я ж йому: «Розрахунок завершений — я і Полкан». Він дивиться на мене, питає, а як же забезпечення? Кажу, видали автомат, працюю з населенням", — сміється чоловік.
Сметанюк Роман. Фото: архів героя
Роман, який ніколи не був дотичним до військової справи, у 2022 році став до лав збройних сил. Родом з Харківщини, у лютому-березні він разом з односельцями захищав рідне село.
"Сім'я була в підвалі. Тут все горіло, гриміло, і артилерія працювала. Уже повних ходом йшла бійня навколо села", — згадує він.
Місцеві сформували самооборону, почали робити блокпости, увечері чергували й стежили за різними об'єктами в селі, аби їх не пограбували. Згодом керівник 93-ї бригади, яка на той час знаходилася в селі, запропонував чоловікам допомагати військовим корегувати вогонь, адже ті, як ніхто інший, зналися на місцевості.
"Коли хлопці з 93-ї просили вивчити квадрат, ми виїжджали, встановлювали, де розміщена кацапська техніка, які в неї переміщення, як можна до неї пройти", — розповідає Роман.
Також самооборона допомагала військовим чистити територію від міток і працювати з диверсійними групами. Незабаром чоловік дізнався, що мітки були потрібні для того, аби відмічати ними маршрут, по якому має їхати колона танків.
"От іде колона, наприклад, від Харкова до Дергачів, у ворога може не бути зв'язку, тому хтось з диверсантів чи наших зрадників виставляє маршрут з цих міток, які світяться, коли дивишся на них крізь прилади", — пояснює ветеран.
"Є люди, полум'ям зачаті, а є народжені від сирості", — на цю фразу Роман натрапив у березні 2022 року. Саме вона стала його девізом у наступні роки перебування на фронті.
"Мені так смішно, коли кажуть «я не створений для війни» чи «ми не підемо владу захищати». Ви захищаєте свій народ, своє існування. Люди, які побачили цей страх, цю кров, втратили хлопців і дівчат, бачили, як гине мирне населення, розуміють це. Я йшов захищати країну, український народ — чи це буде Одеса, чи Житомир, я буду захищати його весь", — говорить Роман.
Роман Сметанюк. Фото: архів героя
Чоловік пройшов шлях від стрільця й гранатометника до командира. Разом з побратимами всього вчилися по ходу справи. "Під час бойових дій вчилися збивати вертольоти, ракети, заводити їх в пастки. Як один раз ефективно зайшов у квадрат, відпрацював, то знаєш, що ще 2-3 тижні ворог буде боятися. Він розуміє тільки силу", — згадує ветеран.
Військові, окрім самонавчання, навчали й маленьких помічників, які траплялися по дорозі. Нерідко вони приходили в села й знаходили тварин, яких власники, тікаючи, залишали прив'язаними до ланцюга. Тоді забирали їх з собою й підгодовували.
"Де ми не йшли, до нас приходили тварини, наче якийсь ангельський захист. Коти рятували нам життя від мінометного обстрілу. Оце сидить, жариться на сонечку, а потім хоч що — і до тебе. Він тільки сховався, а ти вже чуєш, як прилетіло. Собаки ж справжні сторожі, ніколи своїх не зачеплять. Хлопці якось вели росіянина, то наш собака аж розривався (від гавкоту). Хоча цей теж був у формі. Ми тоді дуже здивували, як він відчуває, де люди, а де нелюди", — згадує Роман.
"Розчарування було, коли гинули хлопці. Найкращі, золоті хлопці. Було таке, коли на одному посту переді мною одразу декілька душ загинуло, це було страшно. Таке розчарування зі страшною люттю. Коли всередині тебе прокидається така лють, що її не пояснити. Я бачив підвали крові, наших хлопців, замучених кацапами. Більшість не розуміє, яке це зло. Його просто треба задавити, здолати. І ми його здолаємо, немає сумніву, хоч на це піде час", — говорить Роман.
Колектив команди постійно змінювався, однак одна традиція залишилася для побратимів назавжди — поминати тих, хто більше не з нами.
"Ми завжди пам'ятаємо хлопців, де б не зустрілися. Я пішов у цивільне життя, але війна в душі залишилася зі мною. Ми зустрічаємося з хлопцями, обіймаємося, і зразу на сльози. Згадуємо, кого немає, хто перевівся, хто пішов далі. Ми як сім'я", — говорить ветеран.
Роман з побратимами. Фото: архів героя
Військовий демобілізувався, отримавши дві важкі контузії — через них він постійно втрачав свідомість. "Іду, іду — раз, і впав. Я не міг далі виконувати свою роль, бо міг підвести хлопців", — пояснює ветеран. Після повернення на Романа чекало довге лікування.
Увесь цей час колеги з BGV допомагали чоловіку і його підрозділу: купували необхідну техніку, дрони, тепловізори, збирали кошти на ремонт техніки, чекали його повернення. "Я не повертався на роботу, я повертався в родину. Пам'ятаю, як вперше приїхав в офіс, а на моєму робочому місці висить великий плакат «Вітаємо з поверненням». Я його досі зберігаю. Мене всі обіймали, вітали. Це настільки важливо для інтеграції зараз. Ти повернувся в родину, де тебе чекали, за тебе молилися, вірили, що ти будеш живий", — згадує своє повернення чоловік.
Наразі Роман працює проєктним керівником, проходить реабілітацію і поступово відновлюється:
"Після повернення я став голодним до життя. Бог дарував тобі життя, проживи кожну хвилину, рік, сто років яскраво. Воно одне. Я так живу, і хлопцям своїм так казав".
