“Клаптик до клаптика”: як працює проєкт, що єднає тих, хто чекає близьких з війни

У чому проблема?

Люди, рідні яких зараз захищають Україну на передовій, часто залишаються ніби невидимими для суспільства. Навіть близькі можуть не до кінця розуміти їхніх переживань, якщо не чекають своїх рідних з війни самі. Це може підсилювати відчуття самотності й ізольованості.

Яке рішення?

В Ужгороді психологиня Тетяна Матвійчук та майстриня Тетяна Аллахвердієва запустили проєкт для людей, котрі чекають захисників та захисниць. Ініціатива "Пов'язані" — це некомерційний, соціальний проєкт, покликаний підтримати людей, які чекають на близьких з війни, та допомогти знайти "своїх".

Як це працює?

Тетяна Аллахвердієва та Тетяна Матвійчук. Фото: Дарія Гецко

Тетяна Матвійчук — психологиня, волонтерка, дружина військового. Тетяна Аллахвердієва — майстриня зі ткацтва. Обом жінкам добре відомий стан очікування та стресу, який стає постійним супутником людей, рідні та близькі яких зараз знаходяться на фронті.

"Все почалося зі слів «а давай?» за кавою. Коли ми зустрілися влітку, нас об'єднував досвід очікування коханих з війни. Таня запропонувала робити щось для таких, як ми. Адже обоє знаємо, як це непросто — чекати. Якийсь час ми обговорювали формат, назву та інші подробиці. Вже за кілька місяців створили сторінку в інстаграм та почали говорити зі світом про нашу ідею", — розповідає Тетяна Матвійчук.

Проєкт, який стартував цієї осені, вирішили назвати "Пов'язані". "Бо зараз ми всі пов'язані одним — станом очікування", — каже Тетяна Аллахвердієва. 

Ідея соціальної ініціативи проста: ініціаторки проєкту вирішили зібрати клаптики, створені руками тих, хто очікує, і скласти з них полотно, яке стане символом тих, хто щодня переживає за своїх найдорожчих. А разом з тим — зібрати й історії авторок рукодільних клаптиків. Клаптик може бути виготовлений з будь-якого матеріалу та в будь-якій техніці. Проєкт не обмежений ні часом, ні географією — клаптик можна надіслати в Ужгород поштою з будь-якої точки України. Єдина умова — він має бути розміром 10х10 сантиметрів. У проєкту є сторінка в Інстаграмі — там можна знайти анкету, яка допоможе надіслати до проєкту і свій клаптик. Долучитися до "Пов'язаних" можуть дорослі й діти.

"Люди нам надсилають ці клаптики, заповнюють анкету, у якій за бажанням діляться своєю історією про тих, кого вони чекають, чи чекали, а також те, що вони б хотіли сказати світу цим клаптиком. Є можливість робити це анонімно або не анонімно, щоб ми могли ділитися цими історіями", — пояснюють ініціаторки проєкту.

"Тут можна не триматись" — напис в кабінеті психологині Тетяни Матвійчук. Фото: Анна Семенюк

Табличку з таким написом придумала та розмістила у своєму кабінеті Тетяна Матвійчук. В Ужгороді вона проводить групи підтримки для жінок, що чекають, і тому добре знає, що жінкам, які хоч і знаходяться у відносній безпеці в тилу, але щосекунди живуть війною, життєво необхідно ділитися своїми емоціями та переживаннями.

Ті, хто надсилає клаптики, теж рідко висловлюють бажання аби їхня історія залишилася непублічною — для багатьох учасниць проєкту дуже важливо бути почутими. Без шаблонного "тримайся", поглядів ніяковіння, порівнянь та знецінення.

Отож і клаптики до "Пов'язаних" часто присилають з історіями за ними:

🧶 "Хочеться розповісти про те, що нікому не розповідала. Чоловік з квітня 2022 року на війні. І вже іноді здається, що я вже звикла до такого життя. Але це так тяжко прийняти, а ще важче сказати це в голос. Коли чоловік приїжджав у відпустку на 10 днів — я не могла заснути поряд з ним, наскільки я звикла спати сама. Я досі кохаю його і в нас гарні відносини. Ми вирішуємо всі питання разом, щодо навчання дочки, ремонту. А ще дуже важко чути, як родичі або подруги (у яких чоловіки вдома) планують разом відпустки, похід в кафе, дні народження, відпочинок в парку. А я начебто живу один і той же день, відколи коханий пішов на війну".

🧶 "Він зачарував мене своєю справжністю, щирістю. Він дивував мене. Він любив так щиро і віддано. Він став тим, ким я не чекала: неймовірно крутим татом для наших синів, таким величним прикладом для них. Його руки найміцніше тримають, найвище підкидають синів. Його плечі зажди готові: щоб на них обпертися, або щоб поносити синів на «горгошках». В нього тряслися руки двічі за все життя: коли його мобілізували, і коли його відправляли на схід. В мене трясуться руки щодня: коли не чути від нього звістки, коли телефон мовчить, коли бачу всі новини, коли дитина питає про те, коли ж мій тато прийде додому, коли він повернеться, чому у «когось» тато є, приходить додому, а в мене ні. Ми дочекаємося, а якщо ні, мене дітям буде достатньо. Я можу, але я не хочу. Кохаю його шалено, чекаю його повернення. Нехай всі дочекаються своїх героїв додому".

🧶 "Наші стосунки почалися і продовжуються на відстані, це нестерпно тяжко, але водночас я дуже щаслива, адже між нами те, що називають здорові стосунки — щире, тепле, ніжне, пристрасне кохання. Він доброволець і він чоловік, якого варто чекати — турботливий, люблячий, розуміючий, підтримуючий, прекрасний, найкращий. Він перший чоловік в моєму житті, якому я присвятила татуювання і якому я пишу вірші. Дякую йому за можливість жити у вільній країні, спати у своєму ліжку, пити каву, відчувати. Любов та гордість за нього сильніші за страх і тугу від розлуки. Кохаю. Чекаю…"

Це тільки невеличка частина історій, які супроводжують клаптики проєкту "Повʼязані". Вони — одні з тисяч історій закоханих, сімейних пар, батьків та дітей, яких розлучила війна. Але лише фізично. Духовно — ще сильніше поєднала і дала зрозуміти, що немає нічого ціннішого за сім'ю.

Авторки історій пишуть і про те, наскільки надважливо зберігати віру, понад усе залишати в собі місце для любові та добра. Дякують у листах за спільноту та проєкт, який рятує людські серця.

Клаптики-історії проєкту "Повʼязані". Фото: Тетяна Матвійчук

"Проєкт ми запустили у вересні й перший дедлайн поклали на 14 жовтня, але зараз ми його прибрали, тому що цей проєкт триватиме доти, поки триває війна", — каже Тетяна Матвійчук.

Наразі до проєкту понад 20 жінок надіслали клаптики майже з усіх областей України. Клаптики виконані в різних техніках: вишивка, гачкування, в'язання, ткацтво, шиття.

"По суті, це арттерапія. Будь-яка робота руками заспокоює, стишує, допомагає помітити себе і не ховатися за купою щоденних справ. Таким чином відбувається впорядкування спогадів, емоцій, — говорить Тетяна Матвійчук. — Помічали, як це буває з прибиранням? Наводячи лад зовні, наводиш його і всередині. У випадку з рукоділлям діє той самий принцип. Наші прапрабабусі збиралися разом вишивати, співали пісень, розмовляли — це була така собі групова терапія. Люди знали, що в єднанні та сродній праці — сила, задовго до того, як виникла така наука, як психологія".

Пані Тетяна додає: найбільше, чого сьогодні потребує проєкт — це розголос. Аби якомога більше тих, хто чекає, могли доєднатися до нього, знайти підтримку та розуміння, якої так часто не вистачає.

До речі, проєкт не обмежується тільки форматом онлайн. Тетяна Матвійчук та Тетяна Аллахвердієва вже мали одну офлайн-зустріч у майстерні з ужгородськими учасницями проєкту. Жінки ткали, розмовляли, знайомилися одна з одною. Кажуть, що мають намір проводити таких зустрічей більше.

Лист-історія від учасниці проєкту "Пов'язані". Фото: Анна Семенюк

"Пов'язані війною. Мабуть, так можна сказати найбільш влучно, — говорить Тетяна Матвійчук. —  Ясна річ, є різні рівні взаємодії людей, але проєкт «Пов'язані» — перш за все про національну ідентичність. Тобто для всіх, хто вважає себе українцями, хто бореться за цінності свободи та людяності, хто є надійним тилом воїнів. Важко узагальнити, чому люди приєднуються до проєкту. Мабуть, шукають підтримки й хочуть бути почутими. Пам'ятаєте, якою була єдність на початку повномасштабного вторгнення? Зараз цього дуже бракує".

Жінка каже, що особисто для неї цей проєкт став способом знайти своїх.

"А ще, я дедалі більше зустрічаюся з тим, наскільки по-різному ми переживаємо схожий досвід. Помічати спільність та різність, приймати без оцінок та непроханих порад — це те, чому я вчуся весь період війни", — каже Тетяна Матвійчук.

Фото: Анна Семенюк

Засновниці проєкту "Повʼязані" поки не розголошують, який саме виріб або полотно вони задумали створити, коли клаптиків набереться достатня кількість. Авторки соціальної ініціативи хочуть, щоб це спільне полотно не належало якійсь одній людині. Кажуть, нехай воно буде нагадуванням, що війна триває, і людей, які чекають, або втратили близьких на війні — багато, дуже багато.

"Оскільки полотно живе, тобто постійно доповнюється новими клаптиками, ми не знаємо коли воно буде готове. Допоки триває війна, ми збираємо історії людей, даючи їм своє місце та час. Це буде артоб'єкт, який демонструватиме досвід війни, принаймні його малесеньку частинку", — зазначає Тетяна Аллахвердієва.

А Тетяна Матвійчук додає: "Було б добре, якби якомога більше людей взяли участь у проєкті. Це було б своєрідною репрезентацією, скількох людей торкнулася війна. Та якщо хоча б одна людина, долучившись, відчує полегшення та підтримку — це вже було не дарма".

Ще більше корисних рішень!

"Пов'язані" — проєкт, покликаний підтримати людей, які коли-небудь чекали і допомогти знайти тих, хто зрозуміє. Фото: Дарія Гецко

Де брати сили й ресурси, шукати підтримку тим, хто чекає? На це питання психологиня Тетяна Матвійчук дає дієву пораду: шукайте "своїх", тих, хто поважає та цікавиться вашим життям, а не знецінює чи дає непрохані поради.

Психологиня ділиться: особисто для неї джерелом сил та натхнення стають саме такі люди. Щирі, чесні, відкриті. Ті, хто не вдає, що все гаразд, а може просто поплакати, позлитися поруч, та разом відчути полегшення.

"Я однозначно людина сенсів. Мені не цікаво займатися чимось виключно заради доходу. В усьому, що я роблю, є іскра. Це мене надихає і мотивує. А коли я втомлююсь, то з'являються люди, які своїм словом, поглядом, вчинком, дають відчути, що «я з тобою». Це якраз і дає сили рухатись далі. Я хочу, щоб ланцюжок підтримки не обривався, і якомога більше людей побачили наочно, що вони не самі. Клаптик до клаптика — ось і виходить велике полотно. Полотно наших з вами історій", — резюмує Тетяна Матвійчук.

↓Читайте також

"Без сорочки": як форум-театр допомагає переселенкам у Полтаві знову почати жити

"Я стала батьком для сина й чоловіком для мами": як українкам за кордоном подбати про себе, дбаючи про інших

"Тато тепер буде сонечком, яке його пестить": як говорити з маленькою дитиною про загибель близьких