Дорослість, патріотизм і прозріння, або Що в мені змінила війна? Діляться працівники компанії COSMOLOT

Помітно тільки, коли різко. Переважно кожен з нас із легкістю може згадати перший день війни, але потрібні зусилля, аби зринув у пам'яті вчорашній сніданок. Тому, що вперше побачити в мирному небі ракети й ворожі гелікоптери — це не рутина, а страшний сон. Саме такі сни врізаються в пам'ять на все життя. 

Оце "різко" запускає в наших душах такі зміни, про які ми й не здогадувалися. Дехто навіть говорить, що не пригадує себе до війни — так, ніби до 24 лютого ми не зустрічалися з друзями, не обіймали рідних, не пили каву з молоком і не мали дрібних проблем — типу встигнути сходити до стоматолога перед відпусткою. 

Пройшло вже майже дев'ять місяців із того дня, який врізався в пам'ять мільйонів українців. Для кожного той день відкрив портал у нову реальність. Реальність, яка проявилася не одразу і вже встигла замаскувалася під буденність. Можна тільки одне стверджувати напевно — ми інші. І кожен інший по-своєму. Дорослість, відчуття патріотизму, гордість, життя тут і зараз, відповідальність. Усе це — про нас нових. Про українців, змінених війною.

Ми поспілкувалися з п'ятьма героями — працівниками компанії COSMOLOT. Кожен з них пройшов свій шлях до змін — через біль, страх, усвідомлення реальності, відмову від ілюзій. Але тим і цінні ці історії — бо вони правдиві.

Життя і війна: скласти пазл у своїй голові

"Я настільки вже пристосувалась до цього життя під час війни, що мені здається, ніби все так само, як і раніше. Єдине, що я не можу подорожувати — принципово не виїжджаю з країни, доки тато воює, а мій хлопець не може перетинати кордон. Хай навіть ядерна війна буде, я лишуся в Україні", — каже Анастасія.

Дівчина говорить, що їй без сирен жити навіть незвичніше. Зараз це вже звичайний звук буденного життя. А от ще чотири місяці тому їй так не здавалося.

"Тоді мені було надскладно: пік війни, ти знаходишся в повному ауті, працюєш на автоматі — як робот. У мене було повне вигорання, й компанія запропонувала мені підтримку психолога. Це дуже допомогло. У мене така робота, коли треба телефонувати людям, закривати вакансії. А як я можу запитувати, як справи у людини, наприклад, з Миколаєва, яка знаходиться під обстрілами — хіба це на часі? Так думала я. Хіба людям зараз до роботи?"

Тільки з часом Анастасія зрозуміла, що наші люди готові працювати за будь-яких умов. І є надзвичайно круті професіонали, яким оцей її дзвінок у прямому сенсі може врятувати життя.

"Ось що змінилося в мені — я подорослішала"

"Я не можу сказати що з початком повномасштабної війни у мене щось із попередніх пріоритетів відійшло на другий план. Я по життю дуже сильна кар'єристка. Робота для мене була завжди дуже важливою. Так само, як і моя родина. У нас є спільна група з рідними, де ми щоранку вітаємося й постійно переписуємося. Ми дуже близькі. Все так і залишилося дотепер. Але в якийсь момент я зрозуміла, що, якщо я не порину з головою в роботу, то просто зійду з розуму".

Анастасія живе в районі Києва, який часто обстрілюють. І саме робота допомагає витримати цю зовнішню напругу. 

"Я мушу працювати, адже так я ще й можу допомогти татові на фронті. Ось що змінилося в мені — я подорослішала. Тепер я не тільки за себе відповідаю, але й за маму — вона живе недалеко від кордону з Білоруссю. Дуже за неї хвилююся. А ще в мене є хлопець і, якщо він піде на війну, я залишуся одна. Про все це мені доводиться думати".

Ця дорослість прийшла до Анастасії разом із російськими ракетами. Живучи в метро півтора місяці, стаєш психологічно повнолітнім, навіть не плануючи цього.

"Раніше я якось свого віку навіть не відчувала. Ну мені 26. І я завжди здавалася собі такою… ну типу:  "Гей! Побігли туди. А тепер туди!" Ніби 16-річна. А от зараз я відчуваю себе більш зрілою, напевно".  

"Я тебе люблю"

Хоч Анастасія й говорить, що зміни за ці місяці їй не дуже помітні, та все ж є момент, який став переломним для неї у відносинах з рідними. 

"У нас і до війни були дуже теплі стосунки в родині. Але ми якось ніколи не говорили, що любимо один одного. Все вимірювалось вчинками. Наприклад, тато часто дарував мамі квіти просто так. Навіть зараз, будучи на війні, він фотографує квіточку десь на галявині й надсилає в чат мамі зі словами: "Це тобі". І такі стосунки для мене потужний приклад. Але от "Я люблю тебе" в нас не прийнято було раніше говорити. 

Анастасія згадує, як вперше почула ці слова від тата.

"Вперше від тата прозвучало "Я люблю тебе" 24 лютого. Я в шоці була — що відбувається? Кажу: "Тату, ти що, відчуваєш, що з тобою щось трапиться?!", Я чомусь подумала, що він зі мною прощається. Ну уявіть: над головами в нас літають ракети, бахкає, їдуть танки — і тут неочікувано в телефоні чуєш: "Я тебе люблю. Не переживай, ти в мене найкраща", — згадує дівчина. — Відтоді кожного разу, коли він мені телефонує, завжди говорить, що любить".

У такі моменти здається, що це над тяжке випробування нам дається для того, аби кожен із нас переглянув свої пріоритети, зрозумів, що насправді є важливим і цінним у житті. Дівчина говорить, що часом навіть не може згадати, що там було — до 24 лютого. Як вона жила? Що робила? Якою була?

"Я недавно згадувала, що минулого року я була чотири рази на морі, часто подорожувала по Україні. На все в мене вистачало часу, відпустка була ніби резинова. А зараз навіть не згадаю, що то була за людина… Не тривожна, гарно спала й бачила тільки класні сни. Зараз усе по-іншому. Тільки стала я більш самостійною і живу одним днем. Бо не знаю, що буде завтра".

"У перший день війни ми навіть змогли замовити доставку їжі"

"Сценарій нашого ранку 24 лютого досить звичний. Прокинулись, актуалізували інформацію в новинах, отримавши підтвердження того, що це не просто "щось бахкає". Зібрали з дівчиною речі про всяк випадок і почали курсувати в межах двох станцій метро, аби вчасно відреагувати на сигнали тривоги. У перший день війни ми навіть змогли замовити доставку їжі". 

За кілька днів Дмитро з його нареченою вирішили, що буде безпечніше виїхати з Києва на деякий час. Взяли квитки на потяг і поїхали на захід України до батьків дівчини.

"У мирний час я захоплювався музикою та рекламою. Паралельно з роботою в COSMOLOT я розвивав кілька клубних проєктів. Виступав, робив заходи, розвивався в напрямку електронної музики як діджей та організатор. А ще до війни я збирався одружитися — хоча ці плани не скасовані — просто трохи посунулися в часі".

"Для мене не стояло питання бажання чи небажання йти на службу"

Перший свій ранок в армії Дмитро зустрів якраз на річницю роботи в компанії. Хлопець згадує, як сміялися в чаті з подругою, що не так вони уявляли святкову вечірку. 

"Я мобілізувався в першій хвилі. Для мене не стояло питання бажання чи небажання йти на службу. Я вирішив, що чим раніше я призовуся, тим більше часу матиму на адаптацію. Так мені буде морально легше реагувати на екстремальні обставини.

Рідні віднеслися з розумінням. Ніхто мене не відмовляв від цього рішення".

Хлопець говорить, що війна докорінно змінила його пріоритети й цінності. Крім того, на нього вплинула й служба в армії.

"У мене стовідсотково посилилась громадянська свідомість. Я більш гостро став розуміти проблему мовного питання. Речі, які здавалися важливими раніше, сьогодні втратили свою актуальність. Я переоцінив себе в суспільстві й суспільства в собі".

Хлопець говорить, що його морально підтримує те, що і друзі, й колеги по роботі завжди готові допомогти. Його радує, як розвивається компанія у волонтерському напрямку. Для Дмитра важливо розуміти, що оточення готове завжди прийти на допомогу й підтримати — в першу чергу морально.

Переломний момент, або "Я перестала бути толерантною"

"Мій перший день війни був жахливим. Я завжди вважала себе дуже сильною людиною, яка багато що пережила. Мої батьки померли з різницею в рік — я винесла це, навіть будучи вагітною. Тому думала, що навчилася акумулювати в собі сили. Але в перший день війни я не розуміла нічого, була просто загублена. Тікала з Києва з двома спортивними костюмами. Бо ж здавалося, що це скоро закінчиться".

Повномасштабне вторгнення стало переломним категоричним моментом для Олени. Вона перестала бути толерантною до росіян.

"Моя історія якраз про відсутність толерантності. Навіть 2014-й рік мене не оговтав. Адже війна десь там, далеко. І, коли тебе це безпосередньо не стосується, ти все одно не бачиш усієї картини. Хоча, працюючи в комунікаціях, я зустрічала багато людей з Донбасу, чула їхні історії. Але була сліпою".

Олена завжди була патріотично налаштованою, вважала, що єдиною державною мовою має бути українська. Але одночасно підтримувала й тезу про те, що варто знати якомога більше мов, — у тому числі й російську. 

"З дітьми я розмовляла українською, але, якщо до мене зверталися російською, то я переходила на неї. Я споживала російський контент: музику, відео. І вірила, що ми можемо знайти спільну мову з росіянами". 

"Все, що я змогла зробити — це перейменувати нашу групу на "путін — х**ло"

Першим переломним моментом для жінки стала переписка в чаті з друзями з росії (колишніми друзями — уточнює Олена). На третій день повномасштабного вторгнення вони написали: "Друзі, ну як ви там?"

"Я навіть не знала, що відповісти. У нас літають ракети, їдуть танки, гинуть цивільні люди. А вони питають, "Як ви там"! Все, що я змогла зробити — це перейменувати нашу групу на "путін — х**ло". Після цього, звісно, почалися дискусії. І я зрозуміла, що по ту сторону вважають, що все ОК".

Відтоді Олена перервала всі контакти з людьми по ту сторону кордону. За словами жінки, вони стали абсолютно неважливими для неї. 

"Друга причина відсутності толерантності в мене — це те, що мої діти залишилися без тата. Мого чоловіка мобілізували. Станом на зараз наша родина неповноцінна. Більше семи місяців мої діти не бачать батька. Моя молодша донька — їй 10 років — плаче вечорами, бо хоче щоб тато повернувся, щоб закінчилась війна. Вони забрали в мене чоловіка". 

Відтоді Олена вирішила обірвати все, що її колись пов'язувало з росіянами і росією.

Аскеза на російське і наратив про "хороших руських"

"Я не спілкуюся російською. Я не споживаю російський контент. Бо розумію, що кожен мій перегляд — це гроші окупанту, це — податки. А податки — це ракети, які летять у нашу сторону. Зараз багато класного українського контенту і ніщо не змусить мене повернутися до перегляду російського. Хтось відмовляється від алкоголю, хтось від цукру. Нам треба прийняти аскезу на російське". 

Жінка згадує, що в неї вдома була велика татова російськомовна бібліотека. Вона все не могла з нею попрощатися. Та війна вирішила це питання за неї. "Я всі російськомовні книжки здала на макулатуру", — каже Олена. — Я вважаю, що ця культура не виховала культурну націю. Подивіться інтерв'ю росіян — що ми чуємо? Що нас треба вбивати. Кого ця культура виховала? Що їхні книжки можуть нам дати?"

Особливо зачіпає жінку наратив про "хороших руських". Каже, що має знайомих із Гостомеля, які сиділи в підвалі під обстрілами, але все одно вважають, що їм "пощастило з росіянами".

"Знаєте, чому вони вважають, що є "хороші руські"? Бо вони їх не вбили і не зґвалтували. А те, що вас бомбили, ви сиділи в підвалі без ліків, води і їжі? Мій емоційний інтелект ще не навчився на таке не тригеритися. Мені дуже жаль, що є ще люди, які не зрозуміли до кінця. У нас же досі продовжується цей популізм. І я, як комунікаційник, це дуже чітко бачу".

Як фільтрувати пропаганду?

Інформаційна гігієна сьогодні — маст-хев для кожного українця. Наративи окупанта проникають в усі види контенту, який ми повинні навчитися фільтрувати. Олена, як комунікаційниця, дає кілька простих порад щодо цього питання.

"По-перше, як мінімум, знайдіть замінники. Не єдиним Арестовичем, Фейгіним та іншими російськомовними експертами. Є іноземні, європейські аналітики. Звісно, іноді хочеться заспокоїтися. Але треба й вчитися аналізувати. Слухайте різні джерела, різних спікерів, але я однозначно тільки за українськомовних. Бо мова — це наші кордони.

По-друге, перестаньте сприймати фразу про "хороших руських". Те, що він сказав "Ні війні" не робить його хорошим. Що він зробив? Ця нація нічого не зробила. Для мене співучасник кожен громадянин росії. 

По-третє, не нашими спікерами єдиними. Дивіться європейських експертів, аналітику, передачі. Звісно, часто нам боляче щось почути, але це дає розуміння, що нам треба робити далі. Ми ображаємося на європейців, ніби вони забувають, що у нас війна. Але слухайте! Ми забуваємо, що у нас війна. У нас клуби працюють, люди тусуються. То чого ж ми вимагаємо від європейців?"

Провести внутрішній кордон

Два місяці Олена з дітьми була в Польщі. Але все ж вирішила повернутися, бо тут її місце. Вона відчуває, що потрібна саме тут. Хоч жінка й розуміє всі ризики, та це її вибір.

"Мені важливо витрачати гроші не в Польші, а йти на манікюр тут, йти до перукаря тут. Я перейшла на українських виробників одягу. Я знаю, що треба підтримувати нашу економіку. Ми купуємо речі, які шиють в Одесі, Миколаєві, Івано-Франківську. І це класні речі. Саме такими діями ми пришвидшуємо нашу перемогу".

Олена переконана, що кожен з нас має для себе провести кордон — в першу чергу, внутрішній. Фільтрувати пропаганду, відмовитися від контенту окупанта, підтримувати українське. А також не вестися на популізм та "заспокійливі виступи", особливо російськомовні.

"Мова — це кордон. І, якщо ми не випалимо все російське в собі, то росія прийде і випалить нас. Це сказав хтось із військових, і це правда. Так і є. Моя задача особиста — це щоб не тільки мої діти ненавиділи рашистів, а щоб і мої онуки їх ненавиділи. Хоча я дуже сподіваюся, що мої онуки не будуть навіть знати, хто це".

"Після кожної місії в мене мурашки"

"Я дуже рада, що мені випала нагода займатися напрямком благодійності, — говорить Ірина. — Звичайно, в основному, ми допомагаємо військовим. Наприклад, багато вже чого купували для підрозділу батька Анастасії. Надходять запити й від наших працівників: комусь потрібна військова форма, теплий одяг, комусь — тепловізори, рації. Все абсолютно по-різному". 

Ірина веде облік витрат, приймає запити на закупівлю, обробляє їх та передає куплені речі на фронт. Увесь процес під її контролем.

"Раніше я ніколи таким не займалася. І зараз мені дуже приємно, бо відчуваю, що ми працюємо на спільне благо. Я не можу навіть описати свої відчуття, коли хлопці з фронту шлють фотозвіти. Це щось неймовірне. Я знаю, що ми робимо важливу справу для нашої перемоги. Після кожної місії в мене мурашки".

Ірина згадує, що їй запам'яталася найбільше купівля квадрокоптера. Керівник компанії відкрив збір коштів на свій день народження, аби купити квадрокоптер. 

"Він, звісно, дуже дорогий, близько мільйона гривень коштує. Але кошти зібрали — компанія ще доклала. І от ми прийшли забирати квадрокоптер — я просто не повірила своїм очам: нам винесли величезний чемодан, такий крутий: там і сам коптер, і батареї, і гвинтики різні. Ми передали його на нуль — якраз татові Насті. І буквально в той же день він полетів на завдання".

"Духовний шопінг" та емпатія, або Що змінила війна?

Звичайно, як сама повномасштабна війна, так і робота з благодійними проєктами, змінила Ірину. Дівчина зізнається, що була шокована нашими людьми, силою української нації.

"Я відчуваю, як у мені більше розвивається емпатія, як хочеться допомагати людям, бути корисною. Хочеться цілісності з усіма. Раніше мені постійно не вистачало сміливості на якісь вчинки, а зараз такого немає. Хочу — роблю. Не відкладаю на потім. Іще з'явилося бажання частіше телефонувати рідним. Говорити чоловікові, наскільки мені важлива сім'я. Раніше, за рутиною, я цього навіть не помічала".

Дівчина зізнається, що матеріальні цінності за ці майже дев'ять місяців відійшли на другий план. Раніше вона мріяла про новий телефон чи якусь круту колонку, а зараз кошти в основному витрачає на донати, навчання, психолога.

"Так, зараз у мене більше "духовний шопінг", а не матеріальний. Я вкладаю гроші у свій розвиток — у те, що може мене підтримати в кризу".

Ірина розповідає, що з початком повномасштабного вторгнення вона виїхала з міста, маючи всього два рюкзака. І жила з цим мінімумом речей близько трьох місяців. Як виявилося, не так багато матеріального нам і потрібно.

"Найцінніше сьогодні для мене — те, що мої близькі й рідні здорові та мають дах над головою. Те, що було важливим до війни, відійшло на другий план. Ми повністю змінилися. І це, мабуть, назавжди".

"Україна нарешті почала українізуватися"

"Українське суспільство змінилося. Змінився основний наратив, — переконаний Растіслав. — Недавно почув від друзів-українців, що Україна нарешті почала українізуватися. Відчуття українськості прокинулося й посилилося всередині суспільства. Оце і є найбільш вагома зміна". 

Растіслав впевнений, що змінилося не тільки саме суспільство, але і його відношення до Європи, світу. Наприклад, наратив про "німецьку якість" чи "французьку порядність" зараз уже не такий актуальний для українців. Війна показала справжню сутність речей, проявила почуття гордості й гідності за себе, свою націю, територію.

"Я можу сказати, що я себе сам дуже здивував. За всі 20 років, що я живу в Україні, я не помітив деяких речей. Був просто сліпим. Але зараз, я думаю, мені вдалося нарешті зірвати з себе "маску європейця" — в негативній конотації цього слова. Це — втомлені, нічого не розуміючі й нікуди не прямуючі люди. Вони живуть у комфорті, якого вони не цінують. Живучи уже 9 місяців на дві країни, я маю можливість порівнювати життя моїх європейських родичів і друзів та життя українців. І тут або європейці змінилися, або українці виросли. І я намагаюся знайти баланс".

Растіслав говорить, що саме в об'єднанні України та Європи прихований величезний потенціал. "У одній статті я прочитав, що українці — це європейці, але дикі. Це формулювання не дуже гарне, але суть — вірна".

Україна може "оживити" Європу. Все, що їй потрібно — це згадати свою європейськість.

"В Україні присутнє життя і сила"

"Війна змінила моє ставлення до життя. Я почав його більше цінувати. Кожну маленьку деталь, кожну людину я ціную набагато більше. Я насолоджуюся кожним моментом. Війна, обстріли, вибухи дають розуміння, що моє завтра може не стати. А, отже, всі мої мрії й плани можуть закінчитися. Тому треба поспішати: обійняти тих, кого хочеться обійняти, сказати те, що хочеться сказати. Темп життя пришвидшується. Ми не маємо багато часу".

На думку Растіслава, у Європі часу більше — метафорично, звичайно. Це помітно по тому, як працюють інституції. Якщо ви записуєтесь до лікаря в кінці жовтня, вам запропонують прийти приблизно на початку січня. Там все стабільно й передбачувано. А тут, в Україні, такого немає. Цінна кожна мить.

"Перетинаючи кордон, я наче проходжу через портал. Там все повільно й комфортно, але ви ніби виживаєте. А тут нічого не зрозуміло, але ви живете. Коли був обстріл минулого понеділка, мої знайомі зі словацького телебачення запросили мене на ефір, аби я розповів про події в Києві. Ми проговорили хвилин 10, а потім, після стріму, вони питають: "А ти не боїшся? Чому ти не їдеш до Братислави?"  Може це парадоксально, але в цій кризі й побоюванні що мене завтра не стане, я відчуваю, що тут я більше живу, ніж там. В Україні присутнє життя і сила".

Живучи на дві країни, Растіслав займається своєрідним інформаційним волонтерством — допомагає налагоджувати зв'язки з пресою та просувати якісних українських спікерів у словацькому та чеському інформаційному просторі.

"У рамках волонтерства я допомагаю українським спікерам знаходити контакти в Словаччині та Чехії, щоб будувати мости співпраці. Ми допомагали поширювати некласичний якісний контент. Часом спікерів пропонуємо ми, а часом нас просить канал — і ми шукаємо".

Насамкінець Растіслав ділиться своїм інсайтом з початку повномасштабної війни. Коли почався наступ на Київ, він із родиною виїхав з України. "Тоді в мене було відчуття безпеки — бо ми покинули місце бойових дій. Але й одночасно — відчуття, що, виїжджаючи, я зраджую. Це говорить словак. Не українець".

Партнерський матеріал