"В дитинстві я мріяла бути адвокаткою. Я хотіла відкрити прихисток для безхатніх тварин. І я думаю, що він у мене таки буде рано чи пізно. Але допомагати прихисткам для мене — обов'язково. Адвокаткою я реалізовую себе й зараз. Хай у мене немає юридичної освіти, але тим не менш я займаюся правозахистом людей з інвалідністю. Так чи інакше я дотична до цієї теми", — каже Уляна.

Закінчивши школу, дівчина вирішила пропустити рік вступу до ВУЗу. На той момент вона ще не розуміла до кінця, який професійний шлях обрати. "Так сталося, що я прийшла працювати в театр імені Івана Франка у відділ забезпечення. Мені було 18 років. Я закохалася в цей світ і як глядачка, і як спостерігачка процесу зсередини. Це титанічна праця: стільки люди над цим працюють, вживаються в ролі... Як працюють режисери, художники, декоратори, створюється магія — все те, що бачать на виході глядачі. Цей світ назавжди в моєму серці".

"Моїй травмі 16 років. Я потрапила в ДТП через необережність одного з пасажирів. Водій втратив керування, і так сталося, що мотоцикл злетів у кювет. Я впала, зламала собі грудний відділ і, власне, з того часу пересуваюсь на кріслі колісному. Це не простий етап — було складно прийняти, що в юному віці в тебе все життя перевертається".

Зараз Уляна говорить про це спокійно. Але тоді для дівчини весь світ розвалився: амбітні плани, бачення власного майбутнього стали зовсім розмитими. "Що далі робити, як із цим жити? У тебе ще паралельно те болить, те відпадає, нічого не вмієш…

Уляна зізнається, що їй дуже пощастило з друзями, з оточенням. Після аварії вона не залишилася сама.

"Мене майже ніхто не покинув. Люди не давали мені сидіти вдома. Мене витягували в театр, на дискотеки, в кіно. Я чинила дикий опір, тому що не приймала себе у колясці. Набрала 20 кілограмів після аварії. Це було жахливо. Але ніхто мене не слухав, і це було дуже добре. Мені пощастило з оточенням, з моїми близькими, які не стали мене жаліти. Може, й жаліли десь у глибині душі, але максимально цього не виказували, давали мені оту рівну підтримку.

Мені й штани переодягали, і мили, й допомагали, коли я півроку лежала. Я дуже вдячна людям, які були поруч, які не гребували, не залишили мене й не жаліли. Вони дали мені відчувати гідність. Це дуже важливо — не забирати в людини гідність.

Уляна зізнається, що тільки зараз, через 16 років після травми, вона зрозуміла, що психологічно не до кінця її пропрацювала. "Я звернулася до психотерапевта. А вони ж завжди на першому прийомі питають: "Ваш запит?" А я не знаю! Мені здається, я не пережила ще свою травму, я її сховала і сказала собі: "Все у мене добре".

Десь на початку я навіть перегинала палицю, говорячи, що у мене взагалі все прекрасно. Типу: "Їдьте на колясці, бо це взагалі чудовий вибір у житті". Це не правда. Це складно. До цього потрібно адаптуватися й прийняти цей стан. Не треба через нього страждати. Але якщо чесно, якби мені могли повернути ноги, то я, звісно, побігла б за ними. Проте покладати все своє життя на це немає сенсу. Не забувайте про доказову медицину. Зцілення травм поки що не існує. Шукають ці методи, але ще не знайшли".

Через два роки після травми Уляна потрапила до табору активної реабілітації.

"У 2006-му я поїхала в Крим у санаторій для спинальних пацієнтів. Це був перший мій вихід у самостійне життя після аварії. Я була в бібліотеці й мені сказали заповнити анкету, нічого толком не пояснивши. Це була анкета на участь у таборі активної реабілітації. Отак я туди й потрапила".

Тоді Уляна потрапила до світу з людьми, які сміливо беруть на себе відповідальність за своє життя. "Унікальність методики в таборах — це те, що ми працюємо за принципом "Рівний-Рівному". Я побачила таких самих хлопців і дівчат, які живуть повноцінним життям, не скиглять, беруть відповідальність за свої рішення, за свої дії. І вони прекрасні. І я теж так можу. А що, я гірша чи що? Табори активної реабілітації надихають жити далі і жити наповнено".

Потім Уляна стала стажеркою з загальної фізичної підготовки, пішла вчитися на фізичну терапію. За цим фахом не працює, але освіту має. Зараз вона — інструкторка, організаторка, членкиня правління організації.

"У табір активної реабілітації можуть потрапити всі особи, які мають травми спинного мозку і стійкі порушення — користуються кріслами. Записатися в чергу можна, заповнивши анкету на сайті https://gar.org.ua.

Табори активної реабілітації працюють із 1992 року в Україні. Ще один дуже важливий напрямок роботи нашої ГО — це програма «Першого контакту». Минулого року ми реалізували проєкт "Перший контакт — інструктори першого контакту для осіб з травмами спинного мозку" за кошти державного бюджету України з "Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю" і внесків наших фандрейзерів та інших небайдужих людей, які цінують нашу діяльність.

Тридцять людей, які пройшли табори активної реабілітації, отримали знання щодо того, як працювати із свіжетравмованими особами та їхніми родинами в умовах лікарень і реабілітаційних закладів.

Інструктор першого контакту — це людина з травмою спинного мозку, із власним досвідом та багажем знань, навичок і методів, які можуть допомогти зробити шлях відновлення людини після отримання травми максимально ефективним.

Уляна зізнається, що наразі ГО "Група активної реабілітації" перебуває в переговорній процедурі щодо нового проєкту спільно з Ukrainian Fashion Week. "Ми його робили власними силами декілька років. Будемо навчати фешн-професіям людей з інвалідністю. І вони матимуть змогу працювати на бекстейджі UFW, тому що мода має бути розмаїтою".

У значної частини наших громадян уже сформований стереотип щодо людей з інвалідністю. "Я можу бути гарно одягнена, з останнім айфоном, а мені в каву кинуть дріб'язок. І це не тому, що мене хтось принизити цим хотів, — ні. Людина щиро хоче допомогти. Є стереотип, що всі люди в кріслах — жебраки. Вони ж майже не виходили з дому — не було умов у Радянському Союзі.

Зараз направду багато що змінилося. І суспільство змінюється також. У роки, коли я тільки отримала травму, не було взагалі низькопідлогових автобусів — були ці «Volvo» жахливі. В них навіть ногами було страшно зайти, не те що на колясці. Зараз же майже всі автобуси — доступні. Все ж таки пандусів більше з'являється. Так, — вони з порушеннями, — але це питання до держави: чому вона не контролює виконання норм, чому немає за це величезних штрафів?

Крім суспільних стереотипів та доступності міських благ, є ще питання достойного лікування людей з інвалідністю. Ми торкнулися й гендерного питання, оскільки для жінки елементарний похід до гінеколога може стати випробуванням.

"Зараз є приватні клініки, вони стають більш доступними і там апріорі частіше закупляються крісла з підйомником. Будь-якій жінці дертися на те крісло по сходинках, без трусів... Ну ви мене вибачте, але це таке собі задоволення. А коли ти сідаєш на низьке крісло, воно піднімається на рівень зросту гінеколога, якому теж не потрібно горбатитися, — це повага як до лікаря, так і до пацієнта. Зараз є хоча б якийсь вибір. У ті роки про це навіть мови не було.

З веденням вагітності — це взагалі. Дуже багато моїх подруг стикаються просто з дикунством. Наприклад, їм пропонують зробити аборт, бо лікар не розуміє, що травма не передасться дитині.

Мене і мого чоловіка дорослі люди можуть спитати: "А діти у вас теж на колясці?" Ви розумієте рівень освіченості.

Коли жінкам пропонують зробити аборт або стерилізуватися — це неприпустимо.

Ми якось проводили тренінг для акушерів-гінекологів. В рамках навчання учасникам треба було сісти в крісло, аби зрозуміти, як себе відчуває людина з інвалідністю, щоб супроводжувати таку людину в умовах медичного закладу. І мені одна завідувачка відділенням каже: "Я не сяду, бо це принижує мою гідність". І ми такі: "Добрий день, а ми вам не заважаємо тут, не принижуємо?" Ми все ще живемо стародавніми стереотипами".

У таборах ми проводимо лекції, бесіди про репродуктивне здоров'я, наслідки, які є в людини після травми. Як із цим всім жити, де шукати інформацію. Що треба звертатися до доказової медицини, а не голковколювання собі ставити, чекаючи, що все пройде".

"У нас був дуже класний тренер: він надихав, вкладав правильні меседжі. Нас учили не використовувати свої бойові знання на вулиці. Я так добре це пам'ятаю, для мене це дуже цінні поради. Ти береш на себе відповідальність у такому ранньому віці.

Після травми я таки спробувала бальні танці, але не пішло. У мене все є: і зовнішність, і рухи, ну всі дані є. А у мене то партнер "здох", то колеса не їдуть, то ще щось. Я зрозуміла, що не моє".

Звісно, після травми якийсь час вона не займалася спортом. Але одного разу випадково дівчина побувала на спортивній базі, — саме там проходив табір. Уляна дізналася, що тут будуть збори каратистів. "А я завжди шукала бокс, карате. У нас же немає реабілітації в Україні — лише спорт з високими досягненнями. Власне, я попросила поставити мене в резервний список, бо група була уже набрана. Хтось відмовляється — і мене беруть на ці збори. Ну і все понеслося.

Я приєдналася в 2012 році, а в 2014-му був перший чемпіонат з карате для людей з інвалідністю. І ми привезли золото для України.

Далі Уляну "затягнуло" телебачення. Часу на тренування ставало все менше. Але вона все ще продовжувала займатися карате. Новий чемпіонат, і дівчина має виступати. "Я два тижні взяла відпустки, захворіла. Перед чемпіонатом ми тренувалися, вчили ката (ката — це систематизована послідовність групи прийомів у японських бойових мистецтвах, які пов'язані один з одним принципами ведення бою з уявним одним чи декількома противниками. — прим. ред.).

У той момент мої тренери просто попадали під сидіння. А там же кожна секунда грає роль. Я стою з таким впевненим виглядом, і думаю: "Коротше, буду продовжувати на інтуїції". Я закінчила ката і не помилилась, — лиш пауза була трохи довшою. Та мені вона здалася вічністю. Я ще й потрапила у фінал. Нас було дві українки у фіналі. Я друге місце зайняла, срібна медаль моя.

Висновок який: все одно Україна найкраща! Наступні чемпіонати вже вигравали інші. А я всією душею була там. Часом думала: навіщо я кинула, треба повертатися. Цей вибір був дуже складним, але дорослим".

Дуже багато мені допомагав мій напарник, колеги за кадром. Казали, що отут краще так робити, а там — так. З викладачем дикцією я не займалася, але дуже багато читала вголос. Тренувала вимову.

Мій тембр голосу вроджений. Є люди, які навмисно занижують голос. У мене ж від природи він низький. Такий тембр голосу краще сприймається на слух.

Я прийшла на телебачення така, знаєте, дівочо чиста. Перший час я думала, що в мене з'їде дах. Тому що ти починаєш сприймати все масштабно. Треба ж не просто відчитати текст — ти маєш розуміти, про що ти говориш. Я читала, запитувала у політтехнологів, розмовляла багато з ними. Власне, так стають більш освіченими в професії".

Уляна хотіла стати акторкою, але через травму не вийшло. Згадує, що десять років тому якось подумала про себе, що є шанс стати хоча б ведучою новин — вони ж у кадрі сидять. "Уявіть собі. Через 10 років це прилетіло. Якось так відбулося в моєму житті. Я вважаю, що я створена для телебачення: у мене дуже добре виходить, я легко вчуся, гарно і органічно виглядаю в кадрі, моє обличчя викликає довіру. Я не боюся ні камер, ні вчитися чомусь новому. У мене є бажання і в радіо спробувати, запустити свій голос в рекламі.

Зараз хочу розвивати свій інстаграм, ставати інфлюенсером. Мені щодня багато людей пишуть повідомлення. Дуже багато дякують.

"Коли зі мною зв'язались організатори, я відмовилась. Кому я що поїду доводити? Я знаю, що я гарна, я заміжня. У мене немає потреби доводити всьому світу, що я красива.

Це мене мій чоловік спонукав. Каже, що це ж такий класний міжнародний майданчик у розпал війни в Україні. Майданчик для того, щоб говорити на світовій арені про те, що відбувається в Україні: про окупацію Криму, про ситуацію з людьми з інвалідністю.

І я увійшла в комунікацію. Це була хороша можливість говорити зі ЗМІ про соціальні проблеми. Я використала цей конкурс як соціальний кейс. Це не про красу.

Можливо, і непогано було б виграти, але нічого страшного, що я там ніяке місце не зайняла. У красивих сукнях походила, гарні фото зробила. Я прокайфувала цей конкурс. Дуже багато інсайтів було.

Я не переживала, що не перемогла. Дівчата плакали. А я на сцені стояла, і в мене не було ніяких переживань. Я кайфувала. На конкурсі краси була, чемпіонство світу здобула, що мені ще потрібно. Мама має мною пишатися.

Мама пишається, це головне. Дуже багато доводиться доводити, що не потрібно мене жаліти й опікувати, що все зі мною окей. Після смерті брата у мене був такий пунктик — довести їй, що навіть попри інвалідність, я можу бути приводом для гордості. Це внутрішньо все ж таки було, і про це чесно треба говорити. Бачте, яка талановита, все виходить".

"Все нейтральне. Все залежить від того, як ми на це дивимось. Вчинки мене надихають. Ну от дивіться, скільки всього я встигла зробити. Ти просто живеш тут і зараз. Я зрозуміла підсвідомо, що людина може померти в будь-який момент.

Після аварії я намагалася руки на себе накласти одразу. Це відчуття, коли я лежала на операційному столі, і в мене було щось типу клінічної смерті. Я бачила білі хмарки, чула голоси... Це мене дуже вразило. Я це відчувала і реально бачила. Потрібно бути готовим померти. Треба жити так, щоб ти був готовим померти кожної секунди.

У мене ще вистачає сил ділитися з іншими. Мені цього хочеться. Я прямо відчуваю, що маю давати людям ту підтримку, ті інсайти, які є в мені. Я часто допомагаю людям добрим словом. Так влучно вмію якось сказати. Можливо, це і є моя місія.

Зараз почала себе вивчати. Все ж таки пішла на терапію — як доросла дівчинка, взяла на себе відповідальність. Вивчаю, що ж я хочу, де я взагалі? І я зрозуміла, що сила в мені є. І вона в кожному з нас є — це величезний ресурс. Я бажаю кожному черпати зсередини, а не зовні".