Українська школа за кордоном: як створити безпечний простір для переселенців
Олена Виноградова четвертий рік живе у Женеві. Українська громада тут, хоч і невелика, але дуже активна. Проте своєї школи й культурного центру не мала. Все змінилося після 24 лютого. До Женеви приїхало багато українців, і потреба у створенні школи постала дуже гостро. Тим паче, що активні російські організації почали "ласкаво запрошувати" українських дітей до себе на позакласні заняття.
Як зароджується україномовна школа в Женеві — далі в статті.
Олена Виноградова
Олена — юристка, спеціалізується на правах людини. З 2014-го працює з темою населення, яке постраждало на Сході України. Чотири роки тому вони з чоловіком переїхали до Швейцарії. Тут вона вчилась у магістратурі та паралельно викладала українську мову іноземцям. Цього року родина планувала повернутися на батьківщину. Та все змінила війна.
"Коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення, всі були в шоці, одразу кинулися допомагати — хто чим може. Швейцарці не могли повірити. Тут усі жили з думкою «Ніколи знову!» Люди не могли усвідомити, що в Європі таке відбудеться.
Спочатку всі займалися всім. Було складно, ми дублювали одне одного. Але з часом викристалізувались напрямки: хтось займається збором та відправкою гуманітарної допомоги, хтось інформаційно підтримує і таке інше.
Я в перші дні організувала мітинг у Женеві, акції проти того, щоб Nestle працювала в росії. І от почали приїжджати біженці — люди шукали прихистку й захисту".
У всьому кантоні Женева до 24 лютого жило всього 850 українців. Спільнота невелика, але відносно активна. Це, як правило, висококваліфіковані працівники міжнародних організацій і компаній. Тобто люди, які працювали тут в ООН, корпораціях тощо.
У чому проблема?
"Рускій мір" у Швейцарії
"Справа в тому, що тут ніколи не було української школи чи культурного центру. А от російська діаспора — велика й багата. Тут є представництва російських компаній. А ще — консульства росії в Женеві, Лозанні", — розповідає Олена.
Справді, у Женеві функціонують і російська гімназія, що фінансується урядом, і школа для позакласних занять, і дитячі садочки. "Російська мова тут буйним цвітом цвіте", — додає Олена. Це стало особливо помітно, коли до Швейцарії почали приїжджати перші біженці з України:
"Наші жінки приїжджали з дітьми, без чоловіків. Вони розгублені, не знають ні мови, ні що робити — все чуже. І що російські заклади почали робити? Вони стали «сердобольно» запрошувати українських дітей до себе. І деякі мами стали водити діток у ці «руські дома» на заняття.
І тоді ми усвідомили, що треба робити свою школу — і не тільки для тих дітей, які приїжджають, але й для тих, хто вже тут був. Потреба української школи була в Женеві дуже довго".
Яке рішення?
Створити україномовний простір
Рішення виявилося дуже вчасним, а втілити його в життя допомогла місцева діаспора, що вже згуртувалася:
"Є така організація "Українки в Швейцарії". Очолює її Леся Ніколаєва. Дівчата ще з 2019-го року роблять заходи для підтримки українських традицій, культури. Я приєдналася до них, і ми разом запустили українську недільну школу".
Леся Ніколаєва
Потреби у повноцінній школі для українців не було: у країнах Європи, зараз українських дітей без проблем приймають до місцевих шкіл. Так сталося й у Швейцарії — середня освіта тут обов'язкова для всіх дітей, незалежно від статусу.
"Ми вирішили, що дублювати повну шкільну програму не треба — у них тут є інтеграційні класи, де вони вчать французьку мову аби полегшити їхню інтеграцію. Ну а далі — приєднуються до загальної програми: математика, фізика та інші предмети.
А от українська мова, українська література, історія України, українська культура — це те, що ми викладаємо в нашій школі.
Ми вирішили сконцентруватися на тому, щоб створити україномовний простір, де діти хоча б раз на тиждень по кілька годин спілкуватися українською, підтримувати зв'язок з Україною".
Як це працює?
Школа — це частина Українського культурного центру у Женеві, великого проєкту, який теж розпочали "Українки Швейцарії".
Ще один з проєктів Українського культурного центру в Женеві — це серія майстерень, які ми проводимо щосереди для українських дітей на базі технологічної майстерні Університету Женеви.
"На цих майстернях ми чергуємо технологічні заняття (друк на футболках оцифрованих дитячих малюнків, 3Д моделювання) із народно-прикладними (розписування яєць до Великодня, виготовлення плетених браслетів).
Для дітей дуже цікаво й корисно робити щось своїми руками. Це гарна терапія особливо для тих, хто пережив стрес".
А це точно працює?
У школі вже зареєструвалося більше ста двадцяти дітей. Ходять сюди не тільки діти, які щойно приїхали, але й українські діти, які живуть тут з батьками вже давно.
"У нас є три класи по вікових групах: молодший — 6-7 з половиною років, середній — 8-12 років та старший — від 12 з половиною до 16 років.
Наші викладачі — це фахові педагоги або експерти у своїй справі. Наприклад, українську літературу для молодших дітей викладає українська письменниця, дитячі книжки якої видаються в Україні. Про історію ООН і роботу українських дипломатів викладала Постійна представниця України при Женевському відділенні ООН. Був у нас і урок, присвячений роковинам Чорнобильської трагедії. Сьогодні от будемо вчити історію України в Другій Світовій війні: і про Нюрнберзький процес, і як виник термін "геноцид".
Ми запрошуємо на ці лекції й батьків. Мені здається, вони з ще більшим нетерпінням чекають цих уроків, ніж діти.
Ще в нас є маленька група дошкільнят — молодше шести років. Адже в школу ходять цілими сім'ями й найменші хочуть все робити разом зі старшими братиками та сестричками. В цій групі діти співають і українські пісні, і роблять якісь аплікації, сувеніри для батьків в українській стилістиці".
Олена говорить, що недільна школа і майстерні — це тільки початок. Далі вони хочуть на базі Українського культурного центру у Женеві створити культурно-просвітницький хаб, де організовуватимуть виставки, покази фільмів, культурні заходи про Україну.
Проєкт виявився абсолютно на часі. Адже українцям дуже важливо мати клаптик рідного дому навіть за кордоном.
"Коли українці ходять в оці російськомовні простори за кордоном, це для них ретравматизація. А в нас я бачу, наскільки люди розслабляються, адже точно знають, що тут — всі свої.
Є у нас багато російськомовних сімей. І от я так дивлюсь зараз — а вони вже намагаються розмовляти українською. Поступово в них відбувається усвідомлення, що це жива мова, що вона існує, що нею говорять. Навіть діти, які говорили російською на першому занятті, зараз якось переходять на українську. І це так приємно, якщо чесно".
Ще більше корисних рішень!
Як організувати подібну школу? Практичні поради українцям за кордоном
На перший погляд здається, що організувати освітній заклад — це надскладно. Знайти приміщення, вчителів, набрати групу дітей, забезпечити їх матеріалами для навчання — усе це потребує часу, фінансів та зусиль.
В Олени на це одна відповідь: "Інструкція, як робити школу за кордоном дуже коротка: берете і робите — все. Нічого не треба, окрім бажання".
Бажання в цій справі — вирішальне. Оскільки організатори змогли запустити проєкт навіть без фінансової підтримки.
Перш за все, варто знайти хороших партнерів — організацію або групу українців, які вже працюють у цій країні та мають мережу контактів і досвід. Олена таку організацію знайшла.
"Українки в Швейцарії" працюють уже декілька років. Вони роблять різні культурні заходи для українців та про українців. У них є однойменна група в Фейсбуці з великою кількістю підписників. Ми запостили оголошення, що шукаємо вчителів. Відгукнулися професійні педагоги, які в Україні викладають у школах та університетах.
З приміщенням нам теж допоміг українець — греко-католицький священник. Він проводить службу раз на два тижні в Женеві. Через свої контакти він знайшов велику залу поруч із каплицею.
Тому фінансування у нас немає ніякого. Зал — безплатно, всі оголошення про набори в школу ми робимо через Фейсбук. Далі люди дізнаються про нас через "сарафане радіо".
Програму на три місяці волонтерки теж розробили самі, а от матеріали готують із вчителями. "рукуємо теж через знайомих безплатно", — додає Олена.
"Ми ще поставили скриньку для донатів. Батьки, хто скільки може, роблять благодійні внески. На них ми купуємо якісь мінімальні речі. А 99% цих внесків ми ділимо між вчителями — це зовсім невелика, але все ж винагорода вчителю за проведення уроку".
Олена каже, що у Швейцарії для організації такої школи жодних дозволів не було потрібно, адже недільна школа вважається просто дозвіллям. Але підкреслює: "Якби це була школа професійна, то це вже інша справа".
"В цілому, щоб зробити подібний проєкт, знайдіть таких самих українців, як і ви. Людей, які готові допомагати не словами, а на ділі. Слід розуміти, що це вимагає системної роботи кожного тижня. Десь 20 годин на тиждень на підготовку до одного недільного заняття.
Наступного року ми плануємо робити школу вже за підтримки місцевої влади. Тому до нас будуть уже певні вимоги. Їх всього дві. Всі вчителі мають бути професійними, а діти мають займатися за підручниками, затвердженим в Україні".
